Валентина Мороза американці обміняли на радянських шпигунів
За 10 хв. ходу від львівської Ратуші є майже сільська, неасфальтована вулиця. Дощить. Зчищаємо глину з взуття біля ґанку будинку, що примостився під Високим Замком. Молодий чоловік заводить всередину, киває на двері кухні: "Вас чекають".
– Дякую, що цікавитеся таким старезним експонатом, як я, – 82-річний Валентин Мороз сидить за столом. Після знайомства просить помічника подати пласку пляшку. Наливає в чарки.
– Так, беріть. Дай Боже – за зустріч! – одягнений у брунатний светр на "блискавці", в темну сорочку. Перед собою кладе стос серветок. – Можемо говорити. Прошу.
Недавно помер письменник Іван Драч. У вас під час першого арешту 1965-го знайшли його вірш "Балада про крила". Що згадуєте про той час, як оцінюєте "шістдесятництво"?
– Це одна хвиля українського відродження. Покоління Симоненка. Драч був один із них. Потім уже долі по-різному склалися. Скажімо, Дзюба написав покаяння. Заставили наплювати на те, на що молився, – щоби знищити його авторитет. Адже "Інтернаціоналізм чи русифікація" Дзюби – маніфест цілого покоління.
Ви земляки зі ще одним дисидентом, теж уже покійним Євгеном Сверстюком. Обоє – волиняни.
– Він із Сільця, то кілометрів 10 від мене. На початку Незалежності я їхав потягом із Києва до Львова. І Сверстюк їхав – мав у Оперному театрі виступ. Підійшла його дружина: йди до нас у купе, будемо говорити. Ну, я прийшов. Але він захотів сваритися – узагалі любив сперечатися. Ми вже під'їжджали до Львова. Я вийшов, став біля вікна і так мусив простояти.
У вас із багатьма – складні стосунки?
– У людських вчинках шукають логіку. Але в них немає нічого, крім психології.Коли мене визволили з радянської тюрми у Нью-Йорк, люди, свідомо чи підсвідомо – заздрили. Вони залишалися в совєцькій реальності – як не в тюрмі, то у великій зоні. Навіть ті, що виганяли: заступник генерального прокурора СРСР Ґаврілов і полковник Поварьонков, начальник тюрми в Москві.
Знали Василя Стуса, зустрічалися з ним?
– О! Тільки нечасто. Зустрів його, коли 1969 року перший раз вийшов із тюрми, їхав через Київ. Ми були в добрих стосунках. Протягом дев'яти місяців, що пробув на волі, ще зустрічалися.Коли я вже був у Торонті, Стуса вдруге ув'язнили у травні 1980-го. А тоді – вбили. Чому? Стала небезпека, що він одержить Нобелівську премію. А Москві то було невигідно: українець – нобелівський лауреат. Із тріумфом випустять на Захід. Буде ще один антимосковський удар. Тому зробили так, що невідомо від чого вмер. Його вбив його талант. Мені пощастило, бо такого таланту не мав.
Вас ув'язнювали 1965 року і 1970-го, випереджаючи хвилі масовіших посадок.
– Дурним щастить – то я знаю на своїй біографії. Другий мій арешт широко прозвучав. Ігор Калинець (поет і прозаїк, політв'язень. – Країна) написав присвячені мені "Страсті". А я, думаючи, що на суді не дозволять виголосити останнє слово, написав текст "Замість останнього слова". На те судилище КГБ запустив свою публіку. Навіть охоронців називали не за прізвищами, а по числах: перший, другий, п'ятий. Та я своєму адвокату Когану, що приїхав із Москви, зміг передати той текст. Ще й виголосив на суді. Адвокат передав Андрію Сахарову (радянський фізик, академік, лауреат Нобелівської премії миру, борець за права людини. – Країна), воно пішло на Захід, перекладено на 16 мов. У тому числі – на арабську, перську, китайську. Студенти в Канаді почали голодівку з вимогою мене визволити. Коли готувався обмін совєцьких шпигунів на дисидентів, я попав у список. Пощастило.
Як це було?
– У 1978 році ФБР заарештувало в США двох совєцьких шпигунів. Обом дали по 50 літ тюрми. Але сказали: "Не журіться, хлопці, визволимо". Потім людина, яка в СІА (Central Intelligence Agency – Центральне розвідувальне управління при уряді США. – Країна) українськими справами керувала, мені казала, що в розвідках то називається "трохи ми вам, трохи ви нам". Сторгувалися, що за них випустять п'ятьох дисидентів.
Кого, крім вас?
– Марко Димшиць, Едуард Кузнєцов із тої групи, що "Ленінградскоє самольотноє дєло". Хотіли захопити літак і емігрувати з Союзу. Але КГБ їх схопило ще на аеродромі. Крім того, баптистський пастор Георгій Вінс (жив у Києві, закінчив Політехнічний інститут. – Країна), бо тоді президентом США був Картер, теж баптист. Ще Олександр Ґінзбурґ. Його батькове прізвище москальське якесь. На знак протесту проти антисемітизму в СССР узяв материне.Везли нас у Нью-Йорк рейсовим літаком "Аерофлоту", у спеціально відведеному салоні, охороняли понад десяток кегебістів. За антисовєтскую дєятєльность забрали совєцьке гражданство.
Чому з українців – саме Валентин Мороз? Доводилося читати, що на цьому наполіг тодішній радник із нацбезпеки президента Картера?
– Тому що дурним щастить, кажу ж. Мудрий сам за себе подбає, а про дурних мусить Бог. Півроку Совєцький Союз торгувався, не хотіли випускати на Захід українського націоналіста. Але наполіг Бжезінський. Після визволення зустрівся з ним у Вашингтоні. Пляшки йому не поставив, не та обстановка. Півгодинна офіційна розмова. Я міг взяти ще когось із собою, то взяв сина.
Із Сахаровим зустрічалися?
– Особисто – ні. Тільки текст передав. До речі, після Когана в Україну адвокатів із Москви вже не пускали. Потім у Владімірській тюрмі кегебісти ду-у-же пильнували, щоб від мене нічого не вийшло.А Сахаров – специфічна фігура. Був у засланні, але де? Не в Магадані, а в Горькому. Коли вернувся додому, навіть книжки стояли на полицях на тому самому місці. В декого під час заслання конфісковували хату. Фактично, він був напівдисидентом.
Коли було важче сидіти – перший раз чи другий?
– У таборі – то одна справа. "І поєхал он бєз чемодана лєс рубіть в районє Маґадана" – совєцький гумор був. Але в лісі грибочка якогось знайдеш, свіже повітря.А другий раз була Владімірська тюрма. Найвеселіша у світі, шляк би її трафив! І половину з тих 13 літ я провів у її стінах. Ну, але якось витримав. Головне, що не здався. І пощастило, що не вмер.
В ув'язненні писали?
– Так, у таборі. Через вікно, коли вивели з карцеру на працю, я передав "Репортаж із заповідника імені Берія" Івану Гелю (український правозахисник, публіцист. Один із засновників Української Гельсінської спілки, радянський політв'язень. – Країна). Він, велика вдячність йому перед Богом, якось передав то на волю.Мене забрали у київську тюрму КГБ за той "Репортаж", бо то прогриміло у світі. Почали нове слідство, і два роки я там сидів. Наді мною робили експерименти – щоб зламати волю.
А що вас тримало?
– Це питання найголовніше. Не знаю, яке тут слово вжити. Віра? Може, волинський характер? Я впертий, і все.Коли прийшли в табори я, Михайло Горинь, Михайло Масютко, там хлопці досиджували 25 літ. Старшина УПА з Тернопільщини, Польовий, каже: "То ще нічого. У вас не було організації". Але саме на тому КГБ прокололося. Організації вони придушили. А в нас група людей: одні пишуть, другі поширюють, а організації – нема. І поки була "відлига", поки вони вагалися, рух так поширився, що придушити вже було неможливо.
"Органи" намагалися вас вербувати?
– Коли засудили вперше, викликають якось. Сидить чоловік і каже: "Нікітченко". А я ще був такий чукча, що не знав, що то – голова КГБ УССР. Викликав, щоб запропонувати співпрацю. Але вийшло без жодних емоцій. Він запропонував, я відповів: "Не маю таких талантів". І більше мене не турбували.
Із Левком Лук'яненком, ще одним символом руху опору, які у вас стосунки (розмова із Валентином Морозом була незадовго до смерті Левка Лук'яненка 7 липня. – Країна)? Можете, скажімо, на Новий рік подзвонити?
– Він мав свою функцію, я – свою. Але були в добрих стосунках. Він став одним із тих, хто мене фактично створив. Сам, мабуть, ту фразу не запам'ятав: "Якби я був навіть єдиний українець на світі, я би все одно боровся за Україну". Я собі так подумав: "Ого! Це – людина". І він такий був насправді. Причому ж він із такої місцевості, де вже майже по-білоруськи говорять.
Ви десь прочитали цю Лук'яненкову фразу?
– Почув від нього в таборі. Людина про себе таке не запам'ятовує – сказала, та й усе, бо так вірить. А я записав. Уже за Незалежності ми зустрічалися багато. Він був головою якоїсь партії (Української республіканської партії. – Країна). Із керівництвом посварився. А потім добрий знайшли вихід – зробили почесним головою. Бо уже був старий для сучасних справ, треба було новіших людей. Юлька-Тимошулька з ним добре спілкувалася.
А за що вас у камері кримінальник порізав заточеною ложкою?
– То звичайна справа. Кримінальні – психічно хворі. Але тримати їх у психлікарні – у шість разів дорожче. Та й у тюрмі все одно атмосфера дурдому. Там нормальних стосунків не було.В камеру до чотирьох кримінальних, які сидять 41-й раз, вкинути політичного – то створити йому пекельні умови. Я забув уже, як звалася посада начальника, що керував усім. Він мені після сутички сказав, що того вар'ята нема вже з ким тримати: "он пєрєдралса со всємі". Отакі були люди.
І "вори в законі"?
– Так. Але то все психи. І мене хотіли зробити вар'ятом, возили в Москву, в Інститут Сербського. Але то набуло розголосу. Коли вже випускали з інституту, професор-каґебесор запитав: "Ґдє ви прєдпочітаєтє провєсті остаток срока – в дурдомє ілі в лаґєре?" Він не взяв на себе відповідальність.
А що найважче було в ув'язненні, зокрема в Володимирській тюрмі, – відсутність їжі, простору, тиск моральний, фізичний?
– Думаю, все разом. Мені тільки раз у тюрмі дали пошту – на Новий рік, від Союзу українців Британії. Маса привітань, листів. І тільки тому, що москалі були п'яні на свято.
Ви довго голодували в ув'язненні. Зараз у Росії голодує режисер Олег Сенцов. Що ви про це думаєте?
– Думаю, що то дуже добре. Бо під тиском світової громадськості Москва буде змушена Сенцова випустити. Завдяки 5-місячній голодівці мене включили в той "список п'яти". А Бжезінський – то вже так. Ми з поляками – як кіт із собакою, історично. Хоча саме двоє поляків мене вивели в люди – Бжезінський, друга людина тоді в Америці після президента. І Папа Римський Іван Павло ІІ.
Зустрічалися з Папою?
– Так. Була провокація – хотіли російського перекладача дати. Я сказав: не треба, знайдемо спільну мову. Польську я знаю з дитинства. Але не мусив говорити з ним по-польськи – у нього мати українка.
Про що говорили?
– Ну, те-се. Я хотів, щоб Рим визнав українського греко-католицького патріарха. Ним був Йосип Сліпий, але невизнаний. Папа відповів, що "запшистайме на тим". Тобто зупинімося на ситуації, яка є. Але я висловив своє: ми, українці, хочемо, щоб Рим визнав український патріархат.
А як оцінюєте можливе надання Томосу про автокефалію Українській православній церкві від Вселенського патріархату?
– Це буде великий успіх. По-перше, України. По-друге, Порошенка. Кожен серйозний українець бачитиме, що президент дає продукцію. Якщо зробить – то буде історична справа. Йде до того. Тут багато чинників, але Порошенко – добрий політик.
Як його оцінюєте?
– Найстаріша демократія – в Англії. Англійці кажуть: демократія – то найменше лихо. Не рай, але ліпшого нічого ще не придумали. На мою думку, в Україні ліпшого за Порошенка зараз не придумаємо. Бо хто буде? Вакарчук – президентом? Нехай стає на трибуну, бере мікрофона і – репетує.
Або, як ви казали, Юлька-Тимошулька?
– Може бути й так, бо вона в рейтингу, здається, перша. А можливо, знайдуть між собою спільну мову. З Ющенком не вийшло в неї тандему. Вона – ділова і працьовита. А Ющенко – то колгоспний бухгалтер, якого покусали бджоли. Він тільки бджіл знав, більше нічого.
Ви іронічна людина, кусюча.
– Я кажу те, що є. Ющенко до політики не годився.Не здивуюся, якщо в перші величини вискочить Андрій Садовий, львівський голова. Його "Самопоміч" – успішна партія, і він успішний політик. Правда, його намагаються засипати львівським сміттям. Але то інтриги.
Але ж який результат, яку, як ви кажете, продукцію дали Садовий і "Самопоміч"?
– В Україні не так легко щось позитивне зробити. Добре, що Порошенко вміє хапати такі моменти, як Патріархат український. Але чуття мені підказує, що Садовий – умовно кажемо – може бути в Порошенка прем'єром.
Як оцінюєте "Свободу", яке в них майбуття? Взагалі, які перспективи в націоналістичного руху в Україні?
– Націоналістичний рух необхідний і неминучий. Хлопці у "Свободі" – націоналістичні, на керівництво дивлюся критичніше.
Самі не хотіли очолити партію, стати народним обранцем?
– Ні-ні-ні. Я давав матеріали, виступав, друкувався.
За новинами стежите, дивитеся телевізор – що там в АТО, скажімо?
– Я маю радіо, стоїть там у кінці, – киває в куток кухні. – Слухаю новини. Про АТО – о, цікаву тему спитали. Давайте, я вам поновлю.
Валентин Мороз наливає з іншої маленької пляшки. Настоянка міцна й гіркувата.– То полин і перець. Часом ще добавляємо трохи оцту. То я так собі придумав. Один проректор назвав "морозівкою", і так у Львові знають.
Отже, про АТО.
– Не існує ніяке АТО. Звичайна російська агресія проти України. Немає Лугансько-Хуліганської республіки. То Путін усе робить, старий кагебіст. Така тактика була доброю в 1917–1918 роках, а тепер нікого не обдуриш.
Справа тут історична: коли Москва відступає, поневолені народи одержують шанси. Так було під час Кримської війни 1853–1856 років, 1917-го. Востаннє – Афганістан. То чудо. 12-мільйонна нація, майже неписьменна і майже неозброєна, перемогла 260-мільйонну імперію, до зубів озброєну і дуже письменну. Бо мали газават, священну війну. Розбили москалів, а це призвело до розвалу імперії. Відділилася навіть Білорусь. Вона не могла йти ногами своїми, її винесли в натовпі. Одначе – то вже не московська губернія. А самостійна диктатура. Хоч той бацька і "с прівєтом".
Негативна постать?
– Та справа не в ньому. Справа в Білорусі. Що не може його ніяк скинути. Бо дуже слабенька.Так от, ситуація на Донбасі – точна копія афганської. Там спочатку офіційна банда Москві піддалася. Король і решта. Потім повстанці-добровольці сказали: нафіг с пляжа. Те саме тут. Офіційна банда здала і Крим, і Донбас, і здала б і Київ. Але з'явилися добровольці. І то – наш газават.
Як все це має розрішитися?
– Імперія розпадеться ос-та-точ-но. Згадаєте мої слова. Відділяться татари, башкири – Республіка Ідель – Урал (цей термін використовують для позначення всіх 13 регіонів Поволжя і Приуралля: Чувашії, Марій Ел, Татарстану, Башкортостану, Мордовії, Удмуртії; Самарської, Ульяновської, Челябінської, Оренбурзької, Саратовської, Волгоградської та Астраханської областей. – Країна). У Сибіру навіть демонстрації були: "Довольно корміть Москву". Там якути, а вони – ду-у-же антимосковські. Кавказ, Дон відділяться. Кубань – ми заберемо. У Сибіру Китай претендує на території. Навіть із Ленінградом-Санкт-Петербургом буде питання.
Але чи не спробують здолати Україну зсередини?
– Якби могли – давно б зробили. Але вже не виходить. Тепер головне – негативна енергія проти Москви кожної української людини. У Кремлі вже немає єдності. Там своїх багато проблем. Ми будемо їх розвалювати, я так бачу.
Як ставитеся до тих, хто вас переслідував? Не зустрічалися?
– Та звідки? Я за океаном почав журнал видавати, радіо заснував. В Україні теж мав і маю справи. Коли ти своє робиш, то що там якийсь колишній капітан Круть, чи хтось такий? Пусте.
На Заході вас спочатку прийняли захоплено, а потім відбулося якесь відчуження, дистанціювання.
– Спершу я був сенсацією. А потім нові сенсації: Стус вийшов, його вірші. Чи, скажімо, 1985 року вбили п'ятьох дисидентів – Стуса, Марченка, Тихого, Литвина і когось. То на них вже переключилися. Не можна бути без кінця в центрі уваги. Хіба Лукашенко в Білорусі.
Пишуть про ваш важкий характер, амбітність, мовляв, з усіма пересварився.
– Посварився з тими, з ким був незгідний. А в таборі тим більше – як я міг когось шугати? Мене шугали. Я цілий час був у карцері.Як вам живеться – і взагалі, і ось тут, у цьому домі? Ви тут самі? Хтось приходить – друзі, колеги, політики?– Мені 83-й іде. То не так легко. В університеті ще на чверть ставки працюю. Мій завкафедри пише про мене книжку. В академічній серії "Історики України". Мала бути готова до мого дня народження, але перенесли. В Івано-Франківському університеті захистили про мене кандидатську дисертацію. У Луцьку мають захищати.
На Львівському радіо вже не ведете програму?
– Кілька років вів "Історичний календар". Тепер тяжче там з'являтися, тому на цілий рік записав наперед. Ходжу, але черепашачим темпом. Переважно возять. От на 80-річчя Івана Геля, Царство йому Небесне, завезли в тюрму на Лонцького, я там виступив. Якби зараз із радіо прийшли за новими матеріалами, я би їх оновив – із розрахунку на сучасну ситуацію.
У побуті хтось допомагає?
– Ну, от, хлопці – Андрій сьогодні, – киває на двері. – Завтра – Василь. Він уже 24 роки зі мною морочиться. Бо сам я не дав би собі ради.З хатою цією було так: місто Львів мені продало списану з житлового фонду руїну. В досовєцькі часи то була пекарня. Потім напіврозвалена хата, де жили три родини. Їм дали квартири, а я трохи добудував і з 1994 року живу.
А де син мешкає?
– У Канаді. Він недавно був тут, зараз у відпустці – у селі Прокурава, в Карпатах. У нього жінка з того села, вони обоє там.Син був на "Радіо Свобода" в Мюнхені. А тепер в американській комп'ютерній фірмі працює.
Не спробують розламати Україну наші західні сусіди – Польща, Угорщина, інші?
– Та кожний хоче щось у сусіда, але як то зробити? Хотіли ж Юго-Восточную республіку. Вийшла дуля з маком. Сусіди завжди сваряться – як не за курку, то за гуску. Сьогодні б'ємося за кримську курку. А завтра – згадаєте мої слова – за кубанську гуску битимемося.
Онуки у вас є?
– Є онука Уляна, живе з мамою у Відні. Закінчила тамтешній університет. Була на student exchange у Копенгагені, але тепер щось робить у Відні.
Якусь живність тримаєте?
– Є собака Цезар, німецька вівчарка. Його замкнули, щоб ви мали можливість зі мною говорити.Маю Toyota, але вже сам не керую. Колись їздив із Торонта на Фльоріду, до найпівденнішої точки США – Кі-Веста. Звідти, як на маяк піднімешся, видно Кубу. Два дні дорога брала. Я не є дуже технічний, але двічі через півконтинента проїхав.
Вибачте, звернув увагу, що час від часу промокаєте серветкою кров.
– Так, іде носом. Мені 83-й. Із 13 років ув'язнення – шість у Владімірській тюрмі. 5-місячна голодівка. То, мабуть, причин досить.
Пишете щось?
– Маю 300 примірників найостаннішої продукції: третій том "Україна в ХХ столітті". А перший і другий розійшлися. Важливо, аби їх перевидали, хоч невеликим накладом. Щоб я міг виступи робити і для зацікавлених мати всі три томи.
5 
1
Коментарі
1