Ексклюзиви
Вівторок, 04 грудня 2018 11:41

"Іде між бараками, бачить: євреї їдять сиру картоплину. Запускає в них булаву – п'ять чоловік на смерть"

Родину матері розкуркулили і виселили з села. У полі дозволили викопати землянку. Діда вдарили цеглиною по голові, коли ходив в інше село. Двох маминих братів арештували і розстріляли в тюрмі у Прилуках, ще двох – відправили в магаданські табори. Найменшу мамину сестру Настю послали копати глину на цегляний завод. У ямі її привалило. Коли люди тягнули за ноги, пошкодили хребет. У лікарню не брали – дочка куркуля. За два роки померла, їй було 19.

Під час Голодомору ми жили в Бубнівщині Прилуцького району Чернігівської області. Школа стояла на околиці села, за нею – кладовище. Щодня через шкільний двір тягли трупи. Ніхто не голосив, бо не було кому. Тіла скидали до братської могили і йшли за іншими.

Ми влітку шукали траву, яку можна з'їсти. Почистиш стовбурець козельця – він солоденький. Корову обміняли у торгсині (від російського – Всесоюзное объединение по торговле с иностранцами – організація, в якій громадяни могли обміняти цінності на продукти. Існувала з 1931-го по 1939 рік. – Країна) на борошно. Мама здала золоті сережки, хрестик, 12 срібних чайних ложок, кожухи та спідниці. Від неї залишилася лише сорочка. Мама сама її вишивала, вдягала на другий день весілля.

  Анастасія ГУЛЕЙб 93 роки, колишня бранка концтаборів Аушвіц-Біркенау та Берген-Бельзен. Народилася 15 грудня 1925-го в селі Грабарівка Пирятинського району Полтавської області. Батько був учителем, мати вела домашнє господарство. 1943 року німці вивезли її на примусові роботи. Хотіла втекти – спіймали. Потрапила до нацистського концтабору Аушвіц у польському місті Освенцим. Із тих часів на руці залишився вибитий табірний номер 61369. У січні 1945-го перевели в концтабір Берген-Бельзен. Звільнили за чотири місяці. Додому повернулася в серпні 1945 року. ”Мене не розпитували ні про що, бо і так було видно: їхала молодою, з розкішною косою, а приїхала змарніла, стрижена”. У Київському лісогосподарському інституті отримала спеціальність ”інженер лісового господарства”. Працювала лісничою в Молдові, помічником лісничого у Фастові на Київщині і старшим майстром творчого об’єднання ”Художник” у столиці. Очолює Українську організацію борців антифашистського опору. Опублікувала чотири книжки зі спогадами та свідченнями колишніх в’язнів нацистських концтаборів. Улюблена книжка – ”Іліада” Гомера. Любить переглядати радянські фільми ”Серця чотирьох” Костянтина Юдіна й ”Волга-Волга” Григорія Александрова. Страва – домашня ковбаса. Вдова, з чоловіком економістом Володимиром прожила 48 років. Виховали трьох дітей: 68-річну Валентину, Василя, 62 роки, та 56-річну Ольгу. Має шістьох онуків. Живе в Києві
Анастасія ГУЛЕЙб 93 роки, колишня бранка концтаборів Аушвіц-Біркенау та Берген-Бельзен. Народилася 15 грудня 1925-го в селі Грабарівка Пирятинського району Полтавської області. Батько був учителем, мати вела домашнє господарство. 1943 року німці вивезли її на примусові роботи. Хотіла втекти – спіймали. Потрапила до нацистського концтабору Аушвіц у польському місті Освенцим. Із тих часів на руці залишився вибитий табірний номер 61369. У січні 1945-го перевели в концтабір Берген-Бельзен. Звільнили за чотири місяці. Додому повернулася в серпні 1945 року. ”Мене не розпитували ні про що, бо і так було видно: їхала молодою, з розкішною косою, а приїхала змарніла, стрижена”. У Київському лісогосподарському інституті отримала спеціальність ”інженер лісового господарства”. Працювала лісничою в Молдові, помічником лісничого у Фастові на Київщині і старшим майстром творчого об’єднання ”Художник” у столиці. Очолює Українську організацію борців антифашистського опору. Опублікувала чотири книжки зі спогадами та свідченнями колишніх в’язнів нацистських концтаборів. Улюблена книжка – ”Іліада” Гомера. Любить переглядати радянські фільми ”Серця чотирьох” Костянтина Юдіна й ”Волга-Волга” Григорія Александрова. Страва – домашня ковбаса. Вдова, з чоловіком економістом Володимиром прожила 48 років. Виховали трьох дітей: 68-річну Валентину, Василя, 62 роки, та 56-річну Ольгу. Має шістьох онуків. Живе в Києві

Міняли речі на картоплю в Білорусі. Чистили тоненько. Лушпайки пересипали попелом і виносили в погріб. Весною саджали. Добрий урожай давали ті, на яких було вічко.

У мами і брата ноги опухлі були, я стала худа. На вулицю старалися виходити табунцем, самому страшно – з'їдять. Якось назустріч нам ішла жінка у довгій сорочці. Більше нічого на собі не мала – так розпухла, що одяг не налазив. Розпущене волосся, очі скляні. Ми злякалися, зачинилися в хаті.

Після Голоду почалися репресії. Забрали директора школи і батька моєї подруги, який учителював. Щоночі чекали, що й до нас прийдуть. Тільки собака загавкає – схоплювалися.

Коли почалася війна, я закінчила дев'ятий клас. Батька в армію не взяли, йому вже було 50 років. Ми переїхали до Грабарівки в бабусину хату. Тато викладав українську й російську мови та літературу. Додому приносив стоси зошитів. Разом із братами уклали з ним угоду:

ми перевіряємо учнівські роботи, а він за кожну знайдену помилку платить 1 копійку.

Радянські солдати відступали через наше село – обідрані, нещасні. Люди виносили їм їжу – молоко, хліб. "Візьміть насіння", – кажу одному. – Давай, доцю". У Гребінці їх німці наздогнали – багатьох розстріляли, декого взяли в полон.

Стояли з подругою навпроти школи, аж їдуть німці на мотоциклах. Зупинилися. Показали, що треба у школі прибрати. Ми зробили вигляд, що не розуміємо. Того ж вечора німці прийшли до нас у хату. На дверях написали цифру 9 – скільки людей можна розмістити.

У районі був комендант – Врона, з поляків. Роз'їжджав на машині, хто не на роботі – дубасив. Якось жінка прала у дворі. Він залишив їй записку і сказав, щоб із нею йшла до сільради. Пішла, бо не знала, що написано. А там було: дати 25 "гарячих". Інша жінка несла відра з водою на коромислі. Врона вискочив із машини, відра порозкидав, коромислом її по спині: "Чого не на роботі?!" Ганяли людей у поле полоти, косити. Колгоспи фашисти не розпустили. Один економіст писав пізніше: "Німці зберегли колгоспи як найкращу форму експлуатації".

Узимку в коморах перемішували зерно, щоб не залежувалося. Я взувала татові чоботи 45-го розміру. Халяви широкі, ходжу по гречці, набираю повні чоботи, ледве йду в них додому. Мама висипала, промивала, сушила, в ступі товкла на борошно.

1943 року молодь почали вивозити в Німеччину. Я два тижні переховувалася в сусідів і знайомих у селі. Потім прийшла додому, щоб переїхати до родички в Чернігівську область. Пам'ятаю: мати сіє борошно, щоб спекти мені коржики на дорогу, біля порогу лежить зарізана ще не обскубана курка, а я – на печі за ширмою. Заходять у хату староста села Захарченко і поліцай Павло, якого прозивали Габло. Хтось доніс, що я вдома. Прийшли з паперами: "Розпишись, що поїдеш у Німеччину. Як не поїдеш – заберемо матір".

У польському місті Кенігсгут поселили нас у бараки при хімічному підприємстві. На ньому виробляли якийсь червоний порошок. Дівчата з Західної України працювали там уже вісім місяців. Приходили з роботи червоні. Ми їздили пасажирським поїздом у Катовіце розвантажувати вагони. Поляки шипіли: "Ми з цим бидлом не їхатимемо". Разом із чотирма подругами вирішили тікати. Перемалювала карту Польщі на вокзалі. Коли пішов сильний дощ, нас загнали в барак, де сиділи французи. Усі задивилися на хлопця років 15 – білявий, кучерявий, як херувим. Ми цим скористалися.

На 10-й день нас зловили. У Жешуві зайшла до хати попросила кусок хліба. Виходжу, а біля дівчат стоїть повозка й польський жандарм у чорному плащі. – "Ви рускіє?" – "Ні", – "Юди?" – "Ні, ми українки". – "Сідайте, підвезу". – "Ні, ми пішки". Він відкинув плащ, а там – пістолети. Мусили погодитися.

У в'язниці наглядачка витрясла підкови, які ми дорогою на щастя збирали: "Щастя ваше до криміналу довело".

В Освенцим привезли вночі. Дорога, ліхтарі протяжністю в кілометр, прийомний барак. Забрали одяг, дали смугастий. Облили холодною водою – це дезінфекція. Коли питали, де ми є, відповідали: "Побачите".

Наступного дня почалась екзекуція. Підійшла моя черга стригтися. Сіла й отримала в голову ножицями. Наглядачка вдарила, що коси не розплела. Наступне крісло, наколюють номер на лівій руці – 61369. На нього двічі на день мала відгукуватися. Не змивається і не вицвітає.

Найстрашніше було дивитися на щоденні потоки євреїв у крематорій – смиренних мирних людей. Діток шкода було: йде, ляльку несе чи м'яч підкидає. Людей вели в газові камери під музику. Там їх роздягали, видирали золоті зуби. А потім труїли газом і спалювали в печі. Вночі диміли чотири крематорії. Полум'я з них метрів на 5 виривалося. Дим був чорний і смердючий.

Нас посилали розсівати по полю світло-сірий попіл. Думали, добриво. А потім відчули, що колеться. Придивилися, а то кістки, які не перегоріли. Ми розкидали прах.

Автор: фото надане Анастасією ГУЛЕЙ
  Анастасія Гулей у Київському лісогосподарському інституті отримала спеціальність інженера лісового господарства, фото 1950 року
Анастасія Гулей у Київському лісогосподарському інституті отримала спеціальність інженера лісового господарства, фото 1950 року

О четвертій ранку по бараку бігали штубові (старші по кімнаті. – Країна), грюкали палицями по нарах, будили на аппель (від німецького слова аppel – перекличка. – Країна), виганяли нас надвір. Найгірше, коли йшли дощі. Одяг клали під себе, коли лягали спати. А вранці натягали розпарене мокряччя. Як захворієш, відправляли в медичний барак, звідки вже ніхто не повертався.

У неділю не водили на роботу. Але тому ніхто не радів. Бо сиділи й думали про їжу. Залазили з дівчатами на третій поверх нар, і я розказувала все, що колись читала.

Коменданта звали Йозеф Крамер. Іде між бараками, бачить: євреї їдять сиру картоплину. Запускає в них свою булаву – п'ять чоловік на смерть. За ним їхала вантажна машина, яка збирала трупи. А він ішов далі полювати на людей.

Одного разу відмовилися рити канаву навколо табору. Грузнеш, дерев'яні колодки на ногах спадають, падаєш. Тричі кликали – ми не вийшли. Комендант заскочив і давай у стелю з пістолета стріляти. Ми вийшли з барака. Стояли на колінах у болоті, руки тримали догори. Кожну п'яту дівчину комендант бив з усієї сили кулаком у груди. Наш спротив закінчився.

По неділях проводили селекцію. Люди стояли голими, одяг тримали над головами. По черзі підходили до "журі" на чолі з Крамером. У кого багато струпів – забирали в газові камери.

Мріяла побачити маму і наїстися. Коли хтось із подруг розживався якою лушпайкою – несли у барак поділитися. Ліда з Миколаївської області познайомилася з кухарками. Ті готували для фашистів та ув'язнених дітей, у яких брали кров для німецьких солдатів. Винесла мені миску з трьома ложками манної каші. "А ти? – питаю. "Їж", – відвернулася Ліда. А потім: "Ну, дай спробувати".

На початку січня 1945 року почали евакуйовувати з Освенцима. Людей вишикували в колону – ні кінця ні краю їй видно не було. Німці гнали полонених два дні – хто відставав, пристрелювали. На станції загнали у вагони-"телятники", занесені снігом. На нас – смугаста роба, хустка, фартух і літрова залізна миска на шнурку – носили її завжди. Мисками вигребли сніг, ложками видовбали лід. Туалету не було, їсти й пити не давали.

Привезли в концтабір Берген-Бельзен у Німеччині. Серед військових, які нас приймали, був Крамер. Людей не перераховував. Зрозуміли, що нас привезли на смерть.

У мене почалася жовтуха. Очі були такого кольору, як морква. Дівчата шепотіли: "Не дивись, щоб очей не бачили". Зимою нас, голих, залишили на дошках у бараці з битими вікнами. Двері й вікна забили колючим дротом. Відчинили на четверту добу. Одна із наглядачок скрикнула: "Mein Gott!"

Коли почався мор, мертвих складали під бараками. У мене був тиф, не мала сил навіть на нари залізти, лежала на цементній підлозі біля входу. Подруга Марія водила мене на роботу – збирати дрова. Здавалося, що я падаю в чорну прірву. Присідала, щоб підняти трісочку, а встати не могла.

В обід привозили баланду з бруквою. Вибирала картоплю. Голодна, але брукву їсти не могла – так спротивилася. Марія віддавала мені свою картоплю, а я їй – брукву. Та потім і її варити перестали. Тижнів зо два розкидали сиру на нари.

14 квітня 1945 року ув'язненим дали отруєну їжу. У тих, хто прокинувся, всередині все пекло, а води не було. Десь о 12:00 у табір заїхав англійський танк. Визволителі всіма мовами сповіщали: "Ви вільні, ви повернетеся додому". А нам було байдуже.

Англійці вивезли нас у військове містечко. Повели в баню, видали білизну – солдатські сатинові труси і білі майки, поселили у військових казармах. За місяць підлікували й відгодували. Ми ходили потайки в село, там біля кожних воріт стояли бідони з обратом – кислим молоком. Воно нам було як ліки. Доки ходила, штани натерли шкіру до кістки. Не було ані болю, ані крові. Шкіра нагадувала цигарковий папір. Потри – і кістка оголиться.

Потім нас повезли в радянську зону окупації. Звідти – довезли до збірно-пересильного пункту Барановичі в Білорусі й покинули. Сиділи на болоті просто неба два тижні. Почали шукати попутні потяги, чіплялися за товарняки. На станції зустріла дівчат із Грабарівки. Сказали: "У вас отримали похоронку – старший брат загинув. Молодший Петро вернувся додому без ноги, а Геннадій пережив блокаду ленінградську й іде на поправку".

Повернулася додому в серпні 1945-го. Вигляд у мене був страшний: худа, живіт великий, волосся після тифу випало, а замість нього почав якийсь мох рости. Хотіла закінчити середню школу. Мене не приймали, вимагали якусь довідку. Брат Петро на милицях зайшов до директора в кабінет. Коли вийшов, сказав: "Будеш учитися".

У класі ніхто сидіти зі мною не хотів, книжок не давали. Якось на контрольній з алгебри всі отримали двійки, а я – четвірку. Ось тоді й почали однокласники звертатися – підкажи те, підкажи це.

Що тільки не казали про номер на руці: "Вас чоловік занумеровував, щоб не загубилися?", "Це у вас комсомольський квиток?", "Польова пошта?" Я терпіла, не виводила. І я тепер ним горджуся.

Зараз ви читаєте новину «"Іде між бараками, бачить: євреї їдять сиру картоплину. Запускає в них булаву – п'ять чоловік на смерть"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 13314
Голосування Чому я не голосуватиму за Юлію Тимошенко на президентських виборах у 2019 році?
  • Вона вже була у владі і показала всі свої можливості
  • Країні треба президент іншої якості
  • На жодних виборах не голосував ні за неї, ні за партію "Батьківщина"
  • Ще не визначився з кандидатом
  • Голосуватиму за Тимошенко
Переглянути
Погода