"Хтось падав у яму поранений. Вона ще кілька днів ходила ходором"

Із семи тисяч євреїв у Бершаді залишилися тридцятеро

65-річний Юхим Вигоднер мастить грубі кусні хліба плавленим сиром. Зверху кладе кілька шпротин. У кутку слабо освітленого приміщення стоїть переносна електрична плитка. На ній шкварчить бабка з макаронів і збитих яєць – на зразок єврейської запіканки з маци та яєць "кейзла". Поряд – побита шашелем шафа для зберігання тори. За столом розсідаються семеро гостей. Верхнього одягу не знімають – у підвальному приміщенні синагоги прохолодно.

Синагога в райцентрі Бершадь на Вінниччині – єдиний глинобитний єврейський храм, що зберігся в Україні. Має нерівні побілені стіни та невеликі старі вікна на рівні другого поверху. Розташований посеред єврейського кварталу в центрі міста. На початку XX ст. тут жили 7 тис. євреїв. Сьогодні – трохи більше 30.

 

– Це за релігійним підходом – у кого мати єврейка, того вважають євреєм, – говорить Юхим Михайлович. Він невисокий, у темній куртці. Говорить енергійно і швидко. Передає пластикову тарілку з бутербродами на інший кінець столу. – З точки зору права на репатріацію, то чоловік 70–80 у районі набереться. Це якщо людина доведе, що хоча би дід або баба були євреями.

Перша велика хвиля еміграції сталася 1970-го. Тоді дозволили виїжджати в Ізраїль. Але добре відбирали, кого випускати. Щоб не вивезли яку державну таємницю.

Остання хвиля припала на 1989–1992 ро­ки. Я питав одного: "Міша, чого ти їдеш?" Тут мав бізнес, був муляром. Він сказав: "Я не відчуваю надійності. Наступають неспокійні часи". Досі щороку хтось виїжджає.

Сестра і двоє синів Юхима Вигоднера живуть в Ізраїлі. Він із дружиною залишився в Бершаді. Працює соціальним працівником у благодійному фонді "Хесед Емуна", є головою єврейської громади".

– Декому тяжко покинути насиджене місце, – продовжує. – Вчора розмовляв із жінкою із Тростянецького району. Син – в Ізраїлі. Вона їздить дивитися за внуком. Та морально їй там важко. Хоч залишилася в Україні одна, але тут знайомі, подруги. А там немає з ким поговорити. Зустрічалася в Ізраїлі з різними людьми, які виїхали. Вони страшне як скучають за Україною.

– У меня сестра в Израиле, внучка и внук. Провела там два месяца. Тянуло в Бершадь, – додає з протилежного кінця столу 81-річна Бруха Фельдман, дрібна жінка у великих окулярах.

– А моя професія там не котірується. Я – фотограф. Та й привик до Бершаді. Мене тут усі села знають. Знімаю весілля, садіки, – говорить Яків Склярський, 61 рік. – Он поїхала звідси завуч школи. Вчителем там працювати не зможе, мови не знає.

– Поїхали врачі й робили, як я, і мила, вбирала, стірала, – додає соціальний працівник 67-річна Лідія Грабовська. Вона – українка. Крім неї, у товаристві сидить ще одна – її ровесниця Олександра Мельник. Вона – онука Праведника світу. Це звання меморіальний комплекс історії Голокосту "Яд-ва-Шем" у Єрусалимі дає людям, які рятували євреїв під час Другої світової війни. Сім'я Олександри Іллівни сховала в себе єврейську родину.

1958 року в Бершаді проживали 2,2 тис. євреїв. У містечко з села неподалік переїхав із родиною Леонід Бєдний, 76 років. Сидить край столу, ледь схиливши голову.

– Жили на квартирі в баби-єврейки, – розповідає тихо. – Потім той будинок знесли. На його місці звели п'ятиповерхівку. У ній дали квартиру батькам. За тим будинком досі жалію. Він був гарний, поряд росли абрикоси. Останні класи школи доходив тут.

– Вчили, як Шевченко писав проти євреїв, – каже Яків Склярський, обличчя стає серйозним. – Сидимо у класі, ізучаємо "Гайдамаки". А однокласниця тицяє: "На, дивись".

– Поему "Гайдамаки" справді не дуже приємно було читати, – говорить Юхим Вигоднер. – А що робити? Ну, написав так. Хтось із вчителів старався обійти ці моменти.

– Не в школі був антисемітизм, – додає Леонід Бєдний. – А в державі. У вузах, особливо юридичних і медичних, прямо казали: не приймуть, бо ти єврей.

Я закінчив медуніверситет у Львові. Вступав п'ять разів. Мав уже 10 років фельдшерського стажу, коли прийняли. Зате потім випускники-євреї швидко обіймали керівні посади. Я через два з половиною роки став головним лікарем районної лікарні в Мостиську. У Львівській області були десь 12 головних лікарів – євреїв.

– У Радянському Союзі процент євреїв серед письменників, кінорежисерів, інженерів був вищий за середній, – каже Юхим Михайлович. – У Бершаді директор школи був єврей, директор меблевої фабрики – єврей. Директор комунгоспу – теж.

– Я жила серед євреїв, – говорить Лідія Грабовська. Увесь час сидить у капюшоні шуби і припрошує пригощатися. Народилася в єврейському містечку Дзигівка сусіднього Ямпільського району. – У нас були Сурка і Беньчик, пожилі люди. Він – сапожнік. Вона – так собі жіночка, вдома. Дорогою до школи я носила їм воду. Два кувшина – Сурці, два – Беньчику. Вони давали 20 копійок. Морозиво коштувало 14.

 

У мене і мама помагала євреям. Всьо время була повага. Вони кожухи шили, кашкети, робили парихмахерами. Євреї дуже вкусно готовлять. І ми в них навчилися. От соус – цибулька, морква, трошки соди, підсмажуєш. Воно стає рідесеньке, без шматочків. Його додавали до супу, плову, домашньої курочки в глечичку. Холодильників тоді менше було. Той глечик з м'яском за вікно повісять, і так жили.

– А з української кухні євреї взяли собі борщ, голубці, холодець, – додає Юхим Михайлович. – У бершадських кафе популярно подавати фаршировану рибу. А шийка?

– Українці того не понімають, – говорить Лідія Захарівна. – Курину шийку начиняють сумішшю з яйця, борошна, печінки. Зашивають і готують. Дуже вкусно це Корманова Свєта робила. А навчилася в Юзекової Хайки.

Усі наперебій починають згадувати єврейські страви. Хто що готував на весілля і як правильно вибирати кишки на ковбаси.

– Раніше люди купували живих курей на м'ясо, – говорить Юхим Вигоднер. – У євреїв був свій різник. Різали у спеціальному місці на набережній. За єврейськими законами, курку посипали сіллю, щоб усю кров витягнула. Коли різали бичка, тушу занурювали в соляний розчин. За кошерними правилами, три доби треба було так тримати.

Зараз у Бершаді неможливо дотримуватися наших правил. Немає кошерного забою тварин. У нас – кошерний стиль: хоча би не вживати свинину і не змішувати за столом молочне і м'ясне.

Ми не консерватори. Хоч формально нас підтримують ортодоксальні євреї, житомирський центр "Хабад". Вони вимагають, щоб ми дотримувалися кашрута – законів харчування. Щоб не брали продуктів, які без нагляду рабина переробляються людиною. Ті самі макарони невідомо, в яких умовах робилися. А картошка – да. Бо картоплину створила природа. І всі овочі. Шпроти чомусь вважають кошерними, оселедець.

За годину всі з гамором виходять на вулицю. Жінки виводять із сіней велосипеди.

– До нас приїжджали молоді люди з Німеччини. Християни. Фінансували ремонт синагоги, самі трудилися. Завезли 30 тонн бетону і щебеню. Зробили, щоб вода стікала, – Юхим Вигоднер виходить через низькі двері на площу, оточену парканами садиб.

Піднімається високими сходами до входу у велику залу. Вмикає приглушене світло. Всередині холодно. Стоять довгі столи з лавами. У центрі на підвищенні, що називається бімою, лежить сувій тори. За стіною – жіноча частина храму.

– Синагозі зо 200 років. Усі меблі, написи збереглися, – розповідає Юхим Михайлович.

На столі під стіною розгорнуто пожовтілі аркуші Талмуду.

– Отакі книжки вчили. Коли після революції почалося світське життя, єврейські діти після методик наших церковних шкіл добивалися великих успіхів. Були краще підготовлені за однолітків.

А це молитва, яку читають щосуботи по всіх синагогах за правителів країни. Ми читаємо за президента України, уряд, – показує на стіні плакат із текстом. – Зараз холодно, тому збираємося по п'ятницях на молитві внизу. Буває 16 людей, буває – 22. Наймолодшому – 45 років. Якщо не враховувати 13-річну Аліну, яка приходить із бабою.

З високого Ґанку синагоги розгортається панорама: густо стоять низькі будинки, поряд ростуть по кілька яблунь.

– Це єврейські будинки. Їх поперекривали, обклали цеглою, – Юхим Михайлович клацає дверним замком і спускається.

Йдемо через єврейський район вузькими вулицями. Частина – неасфальтовані. Час від часу трапляється будинок із заваленим дахом і стінами, з порослим чагарями обійстям і табличкою "Продається". У кварталі лише в чотирьох хатах залишилися євреї.

– А в 1960-х не пам'ятаю, щоб тут жили українці, – каже Юхим Михайлович. – Хіба наші сусіди – подружжя без дітей. Були приїжджі. У 1980 роках уже половину становили українці на місці євреїв, які виїхали за кордон. Переїжджали незаможні люди. Житло тут було дешеве – 2–3 тисячі доларів.

Підходимо до присадкуватої хати з блакитними стінами, під черепицею.

– Типово єврейський дім, – каже Вигоднер. – У таких будинках, як правило, проживали чотири сім'ї. Один вхід із цього боку. Другий – на паралельну вулицю. Але тут жила лише родина фурмана – візника. У задній частині будинку була конюшня.

Юхим Михайлович переривається, щоб поговорити телефоном із він­ницьким рабином. Той хоче приїхати в Бершадь на Хануку – головне єврейське свято світла й чуда у грудні.

До квартири 84-річного Олександра Жорницького піднімаємося з Юхимом Вигоднером на другий поверх п'ятиповерхівки. Їх у радянські часи звели навколо єврейського кварталу.

Чоловік живе сам. Дружина померла. Один син – у США. Другий мешкає окремо в Бершаді. Олександр Львович був головним ветеринаром у районі. Досі працює на півставки у державній ветлікарні.

Перепрошує, що вбраний по-домашньому – у спортивних штанях і светрі. Сідає на стілець посеред вітальні. На столі двома високими стосами складені книжки. Жорницький бере два грубі томи – свої романи, видані недавно. Чекає на друк третього.

– У кожній моїй книжці є тема війни. Описую людей, які рятували євреїв під час Другої світової, – розповідає.

Бершадський район тоді поділили на німецьку та румунську зони окупації. Кордон проходив по річці Південний Буг. Бершадь опинилася під румунами. Вони проводили м'якшу політику щодо місцевих.

– Я з містечка Тернівка Бершадського району. Мені було 7, як її окупували німці. Вбили майже дві тисячі євреїв, – продовжує Олександр Львович. – Гнали на розстріл до ями, викопаної на роздоріжжі за селом. Людей роздягали догола. Ставили вздовж ями і ззаду пускали чергу. Хтось падав пораненим. Люди з найближчого села Антонів­ка розказували, що ще кілька днів яма ходила ходором. Зо 20 людям вдалося втекти. Серед них була моя тітка. Дорогою її поранили, заховалася в лісі. Антонівські люди втікачів переховували.

Мій батько пішов воювати. Після першого розстрілу мати зробила сховище в погребі. Викопали там ще одну кімнату. Зашарували її, забили землею. Якщо стукати по ній – пустий гул не було чути. Бо німці все простукували. Ми просиділи в землянці два дні.

 

Селяни переказували, що за Бугом – румуни. Вони не вбивають. Та охорона між зонами окупації була жорстока. Німці ходили вздовж ріки, хто хотів утекти – розстрілювали. Двох євреїв повернули в Тернівку і повісили на стадіоні.

Потрібна була людина, яка добре знала би Буг і обстановку. Знайшовся такий чоловік із села Чернятка. Ми пішли в обхід через поля – кілометрів 30. Був початок серпня. Можна було ще босим ходити. Дійшли під ранок. Він нас завів у комору з сіном. День перебули там, щоб уночі вирушити через Буг.

За хатою край села починалися зарослі очерету. Ними дійшли до мілкого місця на ріці. Подалися убрід. На другому березі в лісі провідник розпалив багаття. Ми підсушилися і пішли в Бершадь.

Тут було гетто. З румунських територій пригнали майже 20 тисяч євреїв. Місцевих євреїв перед війною налічувалося трохи більше чотирьох тисяч. У квартири набивалися десятки людей. Хто не встигав зайняти нари, спав на землі. Антисанітарія. Люди почали хворіти, гинули від тифу, голоду. Так померли більш як половина євреїв у першу зиму війни.

Ми поселилися в напівпідвалі. Жили бідно. Речей, які можна було б виміняти на їжу, не мали. Рятувало, що сестри добре знали українську мову. Одягалися, як українські дівчата: кофта, спідниця й підтичка – біла сорочка, що виглядала. Зовні не були схожі на єврейок. Брали якесь барахло, інколи випрошували – і ходили селами вимінювали на їжу. Основний харч у нас був – мамалига з кукурудзяного борошна. Мені пошили штани з мішка з одною шлейкою через плече – єдиний мій одяг.

Тут є поселення старообрядців Пилипонівка. У мене невістка звідти. Вони теж помагали. Якось інсценізували похорон, щоб урятувати людину. Кладовище було за межами гетто, біля лісу. Труну з чоловіком поклали на підводу. Ми з другом Феліксом їхали на тій підводі – каталися. Позаду посадили старого єврея з молитовником. По обидва боки від труни сиділи бородаті росіяни – пилипонівські хлопці. Під соломою, видно, була зброя. Так і вивезли чоловіка в ліс.

– Бершадські євреї добре знали українську. У мене в хаті нею говорили і на ідиші, – продовжує Олександр Львович. – В інституті 98 відсотків студентів були українцями. А коли приїжджав хтось із ЦК, то українською мовою ставили виступати мене.

– У 1960-х на наших вулицях ще багато людей говорили на ідиші, – додає Юхим Вигоднер. – Своїм дітям уже не передавали. Вони розуміли, але до батьків зверталися російською.

А в тутешню мову увійшли деякі єврейські словка. Якщо хочуть підкреслити, що людина розумна, кажуть: "У неї є коп?" Коп – голова. Парнус – доходи, "лівак". У музикантів це поширене. Деякі українці вживають слово "ґонев" – злодій.

Дружина Олександра Жорницького була єврейка з Білої Церкви на Київщині. Михайло Вигоднер теж узяв єврейську дівчину.

– Тоді це було принципово, – говорить Юхим Михайлович. – У мене батьки здуріли би, якби женився з українкою. Були змішані шлюби. Але це супроводжувалося цілою трагедією. Єврей мав хреститися, щоб женитися на православній.

Один хлопець полюбив дівчину з Ободівки недалеко. Взяв християнство. То його родичам був такий стид, що всі емігрували. В юдаїзмі написано: краще прийми смерть, ніж поміняй віру.

– Я синові, який узяв росіянку, сказав: "Любиш – женися. Але, дивися, щоб коли посваритеся, то не кричала: "Жид!" – каже Олександр Львович. – Як їжджу в Ізраїль відпочивати, мене питають, звідки я. Кажу: "З України". "А ви хто по національності?" – "Єврей". "І шо?" – "Живий-здоровий, з українцями п'ю горілку, їм сало". У них сало недобре, до речі, бо свиней апельсинами годують.

×