Гроші заробити легше, ніж поділити

 

Успіх – це така штука, що дуже збиває з толку – каже запорізький бізнесмен Віталій Івахов

Після десятого класу з друзями поїхав у Новоросійськ, вступати до Вищого інженерного морського училища. Тільки потім узнав, що ця професія дозволяє потрапити за кордон уже на другому курсі. Я жив у дуже бідній сім'ї, з мамою-вчителькою і сестрою, без тата. ­Розумів, що за мною дві жінки, мені їх треба буде годувати. Це була важлива мета у житті. Друзі не вступили, а я вступив. Набув професію інженера-судноводія.

За шість років навчання і шість роботи маю безліч подорожей і три навколосвітні плавання. Рвало подивитися світ. Пригадую, 1982-го з першої практики в Італії відправив фото в армію друзям, які не вступили. Якраз було виверження вулкана Етна – вітер, повалені апельсинові дерева, від плодів жовтогарячі вулиці. І по апельсинах, які ми в Запоріжжі тоді бачили тільки перед Новим роком, їздять автобуси.

Зарплата моряка була така ж, як слюсаря чи вчителя. Тому моряки були трохи підприємцями. Ми, практиканти, вчилися у старших. Так, італійцям подобалися наші форменні шапки-вушанки. Радянська ціна такій була 3 карбованці. А там давали 10 тисяч лір. Це – вартість нових джинсів. Нас повезли на екскурсію на вулкан. ­Почалося виверження, і вітром у когось зірвало шапку. Коли доповів помполіту, той сказав: напиши заяву. Наступного дня на стіл лягло 160 заяв. У всіх – шапки зірвало.

Коли вирішив "зав'язати" з морем, друзі казали: "Ну да, Івахов, ти досягнув усього. У тебе є машина, – малася на увазі семирічна "Жигулі-сімка", – відеомагнітофон, японський телевізор і шкіряна куртка". Квартири не було, але не може нормальна радянська людина мріяти ще й про квартиру. Я мріяв про родину, яку під 30 років дуже хотів. І придивлявся до суші, де мало що тямив.

Друзі влаштували начальником відділу у "департаменті нафтопродуктів". Склад працівників департаменту: начальник, заступник і я. Це було акціонерне товариство, що організував останній перший секретар комітету комсомолу. Я добросовісно вкалував за 50 доларів на місяць, а за 100 – був готовий працювати до кінця днів.

Розбив машину, на якій їхав у службових справах. ­Керівництво відмовилося дати 400 доларів на ремонт, навіть у кредит. Тоді я вперше засумнівався в конструкції "работодатєль-работовзятєль". Зрозумів, що хочу мати свою команду, з якою робитиму справу. Де не буде ієрархій, а будуть різні міри відповідальності. Або різні власності на відповідальність.

Мали контракт – поставки нафтопродуктів із Росії. Через величезну кількість продати їх було неможливо, тож вирішили роздавати колгоспникам під майбутній урожай соняшника. Я сидів і роздавав. А більшість голів КСП казали: "Та хєр я їм шо віддам!" Я говорив: "Чекайте – це ж угода, підписи". А він: "Та ложив я на ту подпісь! Мені треба сіять! Ти виписуй, синок". Тоді ж я зрозумів, що під нові абревіатури можна шифруватися. Так із приятелем і зробили. Відділилися від корпорації й самі собі виписали вагон бензину. Продали й зі стартовим капіталом у 20 тисяч доларів почали "робити бізнес". Перепродували згущенку, сигарети, якісь манометри. На відміну від багатьох, соняшник за контрактом повернули. Через два роки, коли розкрутилися.

Якось нас познайомили з людьми. Сказали, що вони – рекет, помагатимуть "дєлать бізнес". Наприклад, треба було взяти маргарин із масложиркомбінату. Той, кому давали, уже був бізнесмен. Тому що ставав прокладкою між комбінатом, що не відпускав маргарин приватникам, і приватниками й споживачами на базарі. По суті, це були перші ростки логістики. Логістику робив рекет. Він підходив до черги на комбінаті й казав людям, які там щось вирішували: "І єщьо наши здєсь станут!"

Потім з'явився Гєна – мій запорізький приятель Геннадій Перепаденко, футболіст, що після московського "Спартака" грав в Іспанії. Там почав бізнес, дуже обпікся з московськими партнерами. Обдурили на космічну тоді суму – 70 тисяч доларів. Зрозумів: треба опиратися лише на тих, кому можеш довіряти. Приїхав до нас: "Давайте що-небудь зробимо". Це 1994 рік, пора "дока-хліба". Задумали пекарню. Гєна в Іспанії купив обладнання. Невдовзі відкрили її в Запоріжжі. Назвали "Урожай".

У бізнесі дуже важливий технологічний прорив – іти на крок попереду конкурентів. У Запоріжжі було 98 ­пекарень типу "дока-хліб", і всього дві-три з турецьким обладнанням, решта – російське, українське. Іспанська піч "Лабекі" коштувала вчетверо дорожче, але виправдала себе. Працює досі. Тепер у нас десяток таких.

Перші булочки заввишки 3 сантиметри мало нагадували пишний французький батон. Я прочитав усі книжки про глютен – це така клейковина, про молекули, про випічку. Я все знав! Але… Потім вдалося взяти на роботу Надію Дмитрівну, технолога-хлібопекаря з 30-річним стажем. У неї зразу ж вдався пишний батон. Коли купували борошно, я дивився в документи, на проценти і характеристики. А вона плювала на пальці, скачувала кульку з борошна й казала: "Ні, це брати не будемо". Недавно Дмитрівна пішла на пенсію.

В Іспанії купили тістоділитель. Перед відправкою Гєша каже: "Агрегат у контейнері займає 10 відсотків місця. Знайома пропонує довантажити кахель". Питаю: "Навіщо? Ми – пекарі". Він: "У вас кахель коштує по 25–30 доларів. А тут – по 3. Побалакай зі Свєткою!" Пітєрская Свєта жила в Кастельйоні, передмісті Валенсії, кахельному краї. Вона сказала: "Повір – це саме те!" Я повірив. Через півроку ми продавали 11 контейнерів за місяць. Створили товариство "Іспанський дім".

Наступний прорив – кухонні деталі. В Іспанії знайшли повну комплектацію для готової кухні. Це зменшило ціну. До нас у магазин тоді приїздила з Дніпропетровська Тамара Іванівна, клієнтка на прізвище Лазаренко – перша дружина Павла Івановича. В шиньйоні, приємна тьотя, яка будувала готелі. Дивилася на черги й казала: "І в мене є салон кухонь. А багато продаєте?" Кажу: 15–20 у день. Найпіковіше – до 30. Вона: "А я – три-чотири на місяць. Підіймаю ціни, підіймаю, а прибутку все нема".

1996 року в Іспанії та Німеччині звернули увагу на пластикові віконні рами. Повернулися сюди, їдемо проспектом, а всі рами – дерев'яні. Ринок – безмежний. Узнали: в Каталонії – майже 300 виробників пластикових вікон. В Україні, де 45 мільйонів людей, ми стали третіми. Заснували підприємство "Харвест".

Розуміння бізнесу не було. Навички управління люди беруть з армії, із сім'ї. Хтось, може, з тюрми. Кругом є прості моделі. Але так не катить. Треба вчитися. Я наробив купу помилок. Зробив компанію величезну і в очах споживача – успішну. Але довів її до неймовірної кризи. Слава Богу, познайомився з людьми, які консультували майже рік. Дали лад тому кошмару.

Десь із 2001 року пішли сильні конфлікти. Ми тратили, як успішні, а заробляли, як лузери. Це шлях у банкрутство. Тоді до корпорації належали пекарня, "Харвест", – виробництво алюмінієвих вікон, "Іспанський дім", меблеве виробництво, кавова компанія, кафе-концепт-бізнес – це постачання технологічного обладнання й будівництво ресторанів під ключ. Всього 12 бізнес-одиниць, понад дві тисячі працівників. Здоровенна штука, якою управляти дуже складно. Особливо – фінансами.

Розділилися 2007 року. Але спочатку пішов учитися – на курси, семінари. Найперше – поставили кордони між окремими бізнесами. Це не дало вмерти сильнішим. Зміцнили пекарню, зберегли кавовий і опанували інтер'єрний бізнеси.

Якось в Італії підписували контракт на кавоварки. Хотіли ними торгувати. В компанії спитали: "Яку каву продаєте?" Ми торгували дешевою з Іспанії. Італієць запропонував: "Хочеш, познайомлю з Іллі?" Ну, це було приблизно, як "хочеш, познайомлю з Берлусконі?" Іллі – родина з Трієста, власники однойменної суперкомпанії. Вона єдина робить тільки один смак – еталон-еспресо. Зараз Illy продається у 160 країнах.

У мене теж є подібна мета – стати світовим брендом із інтер'єрів. Запит майбутнього на цьому ринку звучить дуже просто: "Зробіть щось неймовірно класне і недороге". Консультуємо, маємо своє виробництво, вигадуємо дизайн. Зараз перша програма – двері. Є проект по столах.

Маємо салон нового покоління. Це не салон-магазин, не шоу-рум, не дизайнерська студія, не ворк-шоп, не театр, а щось середнє між цим усім. Із 800 квадратних метрів лише 150 присвячено інтер'єрам. Усе решта – простір. Це місце, де зручно приймати рішення, а не просто показувати щось. Є, скажімо, лабораторія кольору. Величезна стіна, де можна вибрати обробки. Інтер'єр сьогодні – це не набір предметів, а побудова культурного середовища.

Мабуть, кумедно виглядає людина, яка їздить Mercedes'ом і каже, що гроші в житті – не головне. Але я в цьому переконаний. Завжди стараюся ставити якусь точку, до якої йду. Але ставлю її не в майновому сенсі, бо давно не мрію про придбання якихось речей. Цікавіше прагнути того, аби бути кимось. Рости. А успіх – це така штука, що дуже збиває з толку.

У політику не йду, бо ще не відчуваю потреби. Потрібна готовність до самопожертви. Займатися політикою заради заробляння грошей – примітивно. Пару разів щось таке пропонували, але я відмовлявся.

Про "бізнес із друзями" скажу так: не вийде. Є правило: гроші заробити легше, ніж поділити. Тому завжди треба опиратися на себе. Бізнес – це, як сім'я. Ну, не можна мати одну дружину на двох. Із друзями теж хочеться визначення: хто це? Мабуть, ті люди, яким подзвоню, коли стане зовсім погано. Можливо, трьом-чотирьом. Може, загляну в записник і згадаю, що їх сім. Тих, на кого можна покластися, забуваєш. А ті, хто лізуть у вічі, зовсім не те.

×