"Грав із шахтарським начальством у преферанс і виграв школу"

Як живе найпівнічніше місто Львівщини

– Ото під Верховною Радою стоять BMW – і в нас є такі. Тільки на польських номерах, – каже 60-річний Ігор Богданович із міста Сокаль Львівської області.

Він у чорному костюмі стоїть на початку вулиці Андрея Шептицького біля розкладки з журналами Свідків Єгови.

– До центру вийдете цією вулицею Шептицького, що колись Леніна називалася. Або паралельною – Ленінградською. Тепер Петрушевича. Кілька років тому її перейменували. Спершу не знали, як правильно, в документах писали "Питрушевича". А то на честь президента ЗУНР Євгена Петрушевича. Він у Сокалі "Просвіту" відкрив, кредитну спілку, казино "Руська бесіда".

 

Сокаль – найпівнічніше місто Львівщини, районний центр. Відоме з письмових джерел із 1377 року. Отримало Магдебурзьке право 1424-го, стало повітовим центром Белзького князівства. У середині XV ст. перейшло до Польщі. У 1772–1918 роках Сокаль був частиною Австрійської імперії.

Місто розташоване на високому правому березі річки Західний Буг. На протилежному – селище Жвирка. До обласного центру – 85 км. До кордону з Польщею – 18 км.

Корінних жителів у Сокальському районі небагато. 1951 року під час обміну територіями між СРСР і Польщею багатьох виселили примусово у бойківські Бескиди в Карпатах. Свої домівки залишили майже 15 тис. людей.

– І маму мою виселили на Івано-Франківщину. Вона жила в селі Гільче за 18 кілометрів звідси. Потім повернулася сюди на роботу й залишилася, – додає Ігор Богданович.

Вулиця Шептицького тягнеться на 2 км через усе місто. Вона називалася Бабинцем і вела до центру, де діяв ринок. Радянська влада перейменувала її на вул. Леніна.

Місто можна обійти за годину. Або проїхати: ходять дві маршрутки, приблизно раз на 40 хв.

Будинки переважно австрійської забудови. Деякі з пластиковими вік­нами. Кожен п'ятий – із похиленим дахом та облупленою штукатуркою. Із дворів чути кукурікання півнів, кури бігають по траві над дорогою.

На фасаді школі №2 на вул. Шептицького, 104, – меморіальна табличка. Присвячена Романові Лагну, бійцю батальйону ім. генерала Кульчицького. Загинув 2015-го на околиці Станиці Луганської на Донбасі.

– Роман був на Майдані з перших днів Революції гідності. Під час сутичок із "беркутівцями" й тітушками йому поранили ліве око. Ще не до кінця зажило, як він на війну пішов у Нацгвардію. Там був кулеметником, – розповідає дорогою до свого кабінету директор школи 65-річна Любов Кравцова.

Вона на підборах, у вельветовому чорному костюмі. На шиї має намисто з перлів і золотий хрестик.

– Сідайте, будь ласка, – повторює тричі командним тоном. Супить підмальовані сірим брови, коли один із нас затримується на порозі. – Наша школа діє з 1958 року. Побудував її перший директор Анатолій Максимович Вовк. Він спілкувався з представниками Укрзахідвугілля, грав із ними в преферанс і виграв цю школу. Так сам розказував.

У місті є п'ять шкіл і гімназія, професійний ліцей та відділення Малої академії наук.

– Наша школа була російською до 1990 року. Як і в більшості міст – під номером 2. Тут жило багато переселенців зі Сходу. А тепер я вже й боюся розмовляти російською, бо розучилася. Здається, буде сильний акцент, – каже Любов Володимирівна.

– Ви приїхали в саме сонне містечко Галичини. Тут не проводять фестивалі кави, а максимум – хресні ходи від церкви до церкви, – сміється 30-річний Сергій Осип. Відкладає вбік лопату, якою копав клумбу. Дістає потерту пачку цигарок "Київ" і сірники. – Головна проблема – що доріг немає: ні з боку Львова, ні з Волині, ні з Польщі.

Батьки Сергія переїхали в Сокаль у 1950-х із Луцька. Обоє – інженери-хіміки, працювали на заводі хімічного волокна.

Його будинок пофарбований у коричневий колір, має невеликий флігель під червоним дахом.

– Цю хату побудувала родина польських учителів десь у 1920-х. Тут жили, а флігель здавали в оренду. Як виїхали, будинок націоналізували й віддали заводчанам. Батько отримав його як службове житло, – розповідає Сергій. – Тато розповідав, що 1992-го якісь поляки питались у сусідів, хто тут живе. Але до нас не заходили.

У Сокалі майже 20 тис. мешканців. Більшість мають приватні садиби. Є два мікрорайони з п'ятиповерхівками – Хімік і Магістральний. Там квартири отримували працівники заводу хімічного волокна і двох цегелень. Нині жодне з цих підприємств не працює.

 

– Нормально платять лише на "Датському текстилі", – закурює Сергій. – Датчани відкрились на швейній фабриці 10 років тому. Там до тисячі працівників, отримують від восьми тисяч гривень. На решті підприємств – три тисячі. Ніхто не хоче за такі гроші робити, тому їдуть у Польщу чи Італію.

Центр міста – це 100-метрова пл. Січових стрільців між греко-католицьким кафедральним собором Петра і Павла та недобудованим костелом. Між ними – бульвар, устелений бруківкою, зі старовинними кам'яницями. Посередині – алея з лавками. До 1945-го на площі був міський ринок.

Греко-католицький храм у 1904–1909 роках звели за проектом львівського архітектора Василя Нагірного. Католики стали будувати костел у 1930-ті, але не закінчили, бо почалася Друга світова. Радянська влада використовувала приміщення під склад і телерадіокомпанію. У 1990-х тут був магазин рибальства.

Патріотичні пісні з колонок заглушують гул автомобілів. Між стовпами натягнуті шнури у кілька рядів із прапорами українських батальйонів. Триває акція "Велика українська хода". Її започаткувала 2014 року волонтерка Катерина Валевська. Із майже тисячею стягів з усієї країни проїхала понад 40 міст. У кожному на знаменах збирає підписи мешканців.

Біля підніжжя пам'ятника Тарасові Шевченку стоять розкладки з магнітами, шевронами та стріляними гільзами.

– Ото прапор мого підрозділу – 3-й батальйон територіальної оборони "Воля". Я три роки відслужив. Тепер волонтерством займаємось, – випрямляє на вітрі синьо-жовтий стяг 65-річний Володимир Мікуланінець.

Він очолює місцеву спілку воїнів АТО з 40 осіб. Таких об'єднань у місті ще три. Йдемо до найвищої споруди на площі – недобудованого костелу.

– Ще на початку року тут католики відправу правили. А в підвалі гральні автомати працювали – один місцевий депутат собі бізнес зробив, – каже Володимир Степанович. – Але накрили, слава Богу.

Показує на сусідні будинки.

– Під ними є два великі підвали. Такі, що на час війни можуть бути за бомбосховище, – закурює "Мальборо". – Тунелі з'єднують центральні будівлі міста – ратушу, церкви й синагогу. Під Бугом прокладений таємний хід до в'язниці у Жвирці. Стіни облицьовані червоною цеглою.

До парку проходимо повз ресторан "Сокаль". Він зачинений, працює у вечірні години. Збоку від центрального входу – не перший рік покинуте літнє кафе. Огороджене похиленим плетеним тином. Від нього залишились три дерев'яні альтанки та службові приміщення з розбитими вікнами. В одній з альтанок сидять двоє чоловіків.

З-за дерев видно руїни синагоги першої половини XVII ст., знищеної під час Другої світової війни. Всередині росте трава й накидані пляшки та сміття. Тхне фекаліями.

У колишній фонтан у центрі парку насипали землю, зробили клумбу. Одразу за нею – набережна Західного Бугу.

– Колись пляж піщаний був. Купалися, загоряли. А зараз річку можуть гуси пішки перейти. Ходять зі Жвир­ки і тут траву скубуть. А там, де ото тільки дві стіни лишилися, була літня танцплощадка. Я тут на дівчат ходив.

– Може, з дружиною тут познайомилися? – запитую.

– З ким? Та Бог мене милував. Я найщасливіша людина зараз, бо живу сам. Ніхто мені гроші не рахує. Ніхто не питає, куда йду, – закурює чергову цигарку. – Тут думають літом лодочну станцію будувати. Було б добре зробити й базу відпочинку для атовців.

На березі річки стоїть збудована 1647 ро­ку оборонна церква Святого Миколая. У ній вінчався гетьман Богдан Хмельницький, за однією з легенд.

Навпроти міської ратуші – супермаркет "АТБ" і ятки з продуктами. Перед одним павільйоном у черзі стоять семеро. На розкладачці під плівкою виставлена випічка.

– Заходьте на каву, чай, гарячий шоколад. Слойка м'ясна ням-ням, у роті тає. Там клубочок м'яса такий смачний сочний. Є ще рибні котлети, біляші з лівером, капустою, картоплею, чебуреки. Усе по 8 гривень, рибна – 10, – каже продавщиця Любов Михайлівна. На вигляд їй років 60. – Усе готуємо на кухні ресторану "Сокаль". Продукти свіжі, все чистенько. Можете присісти за столик позаду ларька.

Беремо чебуреки. Обходимо ятку. За нею один столик. По лавці пробігає щур.

На вул. Шашкевича – будинки з присадибними ділянками. Є нові котеджі. На старих домах з-під облупленої штукатурки видно дерев'яні балки. Пробуємо зайти у браму одного з них. Гавкає схожий на бультер'єра пес. Гос­подиня бере його на руки і говорить з нами через паркан.

– У моїй хаті колись євреї магазин тримали. Потім у війну їх не стало. А я сюди до чоловіка переселилася, як вийшла заміж, – каже 69-річна Валентина Василівна. – Я теж у Сокалі народилася. Працювала на панчішній фаб­риці, чоловік на хімзаводі. Добре було. Їздили в Москву, в Болгарію на море відпочивати. Коли панчішну продали "Датському текстилю", всіх працівників позвільняли. Пенсії копійчані получаємо. Город садимо – так і виживаємо. Маю ще хату на Магістральній. Оставила синові. Він у Польщу їздить, як і всі, бо тут роботи нема.

 

Автовокзал – між фабрикою "Датський текстиль" і колишньою цегельнею на околиці міста. Звідси відправляються старі "пазики" по навколишніх селах і новіші "Еталони" й "Богдани" по містах Львівщини. Чотири рази на добу їздять автобуси на шахти – їх у районі шість.

На всю стіну вокзалу висять дві реклами: магазину меблів і кафе "БарМіс". В останньому працюють дві офіціантки й бармен. Біля входу – барна стійка. У просторому залі розставлені дерев'яні столики. Схоже, під заклад переобладнали один із залів очікування. Пахне смаженими котлетами.

За столиком двоє чоловіків років 50 їдять чанахі в глиняних тарілках. Між ними стоять графин зі 100 г горілки й два пластикових стакани. Упівока дивляться програму "Заробітчани" на старому підвішеному телевізорі. У ній розповідають про нью-йоркських жебраків.

– Я колись так попрошайничав із хлопцями в Москві, – каже один із чоловіків. – Їхали в метро на Київський вокзал. Мали тисячу рублів на білети. Зароблені гроші перед тим додому відправили поштою. Менти зупинили, нас трьох завели в підсобку. Почали кричати: "Хохлы, деньги выкладывайте". Міську з Коломиї дали по сраці дубінкою, він ледь не всцявся. Розділи нас, усі гроші забрали. То ми по вокзалу ходили, день копійки збирали, щоб поїхати. Тоді ж карток не було.

Мовчки розливає по стаканах випивку.

– В Європу їхати краще – там хоть не б'ють, – каже його товариш.

З одного боку вул. Тартаківської розташоване кладовище. Тут почали ховати у XVIII ст. Розділене на дві частини – старі польські поховання й нові українські. Трохи обіч – 10-метровий курган із хрестом. Тут похований 101 стрілець Сокальської бригади Української галицької армії. Вони загинули в боях за Західноукраїнську Народну Республіку в 1918–1919 роках.

Польська частина цвинтаря заросла кущами верби й ожини. Між ними витоптані стежки. Українська частина – почищена.

– Позаторік усі зарослі на польській частині вирізали. Деякі склепи очистили, пофарбували. Тоді з Польщі приїжджала делегація, ходили між могилами, – розповідає фарбована брюнетка Олена, 30 років. Стоїть біля квіткового магазину, поруч із входом на цвинтар. – На українській частині досі підхоронюють родичів.

На лівому березі Бугу – селище Жвирка. Засноване 1884 року під час будівництва залізниці Сокаль – Рава-Руська – Ярослав (містечко у Польщі. – Країна) як поселення залізничників. Вважалося промисловим передмістям Сокаля. Тут розташовані залізнична станція, елеватор, фабрика з виробництва корпусних меблів. 1932-го селище назвали на честь пілота Францішека Жвирки (1895–1932). Він загинув у авіакатастрофі під час перельоту Варшава – Прага.

Над селищем видно руїни колиш­нього монастиря бернардинців початку XVII ст. Мав укріплення та підземелля. 1951-го радянська влада відкрила в монастирі дім інвалідів. А за сім років перетворили на Сокальську виправну колонію суворого режиму №47. Камери-одиночки розмістили в келіях. Костел став складом. Поруч збудували чотири бараки для засуджених. А за тюрмою – військову частину й адміністративний корпус.

– Тут сидів кримінальний авторитет Хмир. Ще відомий як Бодя Львівський, – розповідає колишній працівник тюрми 56-річний Володимир. Прізвища не називає. Говорить швидко, озирається. Накульгує на ліву ногу. – Потім перший український кілер Гріша Суворов (виконав 18 замовних убивств у 1990-х. Найчастіше використовував пістолет-кулемет "Узі". Отримав довічне ув'язнення. – Країна). У Бога повірив, коли його в келію відправили відбувати покарання. Більшість зеків були рецидивістами – вбивці, розбойніки. Але тут був рух, пси гарчали. Кували, різали метал, варили його. Виготовляли колючий дріт, бурякорізки, кормозапарники, зерноподрібнювачі, борони.

27 березня 2012 року колишній монастир згорів. Перекриття обвалились. В'язнів евакуювали. Причиною пожежі назвали коротке замикання.

Вхід до монастирського комплексу з боку тюремних блоків замурували. Торік у грудні останніх ув'язнених перевезли в інші тюрми.

Місцеві жителі називають колонію зоною. Перші хати від тюрми – метрів за 100.

– Коли зеки були, всі боялися. Втече і заріже за стару хустку. Тепер спокійніше стало, – розповідає 55-річна Катерина Басетова. Одягнена в розтягнуті штани з написом Adidas і картату сорочку. Саджає картоплю на грядці біля хати. – Але вигідно було з солдатами чи работніками звідти мінятися. Ми їм чай, їжу, а вони нам саморобні золоті цепочки, ювелірку. В доньки є ікона, яку в тюрмі вилили з міді. А в часи СРСР у солдатів завжди можна було купити молоде порося чи курку – міняли на чай і сигарети.

Із сусідньої ділянки підходить 50-річний Ігор. З кишені куртки стирчить пляшка пива "Львівське".

– Зона закрилась, і бл… ді сокальські засумували. Раніше черга на свіданку була з них, бабло заробляли. А зараз їм лишилося хіба до Польщі їхати, – регоче.

Тюрму продовжують охороняти озброєні чоловіки. Прибирають контрольно-пропускний пункт, косять траву й посипають підходи до стін піском.

– Просимо державу, щоб нам у підпорядкування віддали територію тюрми. Треба шукати підприємство, яке туди зайде. Були б робочі місця. Як колись. При тюрмі діяла фабрика, і люди мали роботу, – каже голова Жвирки Іван Кошлай, 57 років.

На цій посаді – восьмий рік. Його кабінет на другому поверсі селищної ради, вікна виходять на центральну вулицю Івана Мазепи. Нові меблі, на шафі стоять зо два десятки спортивних кубків, стіни завішані картами.

– Колись Сокаль був розвинений – аграрно, промислово. Найбільший за населенням район області. А тепер у місті тільки районна адміністрація залишилася. Податкова й поліція перебралися у Червоноград (місто обласного підпорядкування за 10 км від Сокаля. – Країна). Наші люди й на базар туди їдуть. Бо там вибір більший і добиратися маршруткою зручно, – каже Іван Кошлай.

– Плануємо із сусідніми селами створити об'єднану територіальну громаду. А Сокаль не хоче відпускати. Але якщо об'єднаємося з містом, то всі гроші там і лишатимуться – у міста з селом різні проблеми.

Іван Степанович вмикає електричний чайник, пригощає кавою.

– В Україні всьо добре буде, як керуватимуть не олігархи, а політики. Бо олігархи дбають перше про бізнес, а потім про всьо решта. Якби політики про державу думали, то може би й не виїжджали звідси люди на заробітки. Я тоже був і в Америці, і в Європі. Однак нас ніде не чекають.

П'ять фактів про ­Сокаль

1. На місці Сокаля колись був ліс, де водилися соколи. Існувала заборона на полювання на них. Так пояснюють походження назви міста.

2. Місто кілька разів переносили з одного берега Бугу на другий – після спустошень татарами чи пожеж.

3. Під Сокалем 2 серпня 1519 року литовський гетьман Костянтин Остро­зький програв битву татарській орді. Завойовники спалили місто.

4.  27 березня 1594-го в церкві Святого Миколая відбулася нарада православних єпископів України. Вирішили об'єднатися з католицькою церквою. Згодом утворилася греко-католицька церква – третя за численністю конфесія християн України.

5. Залізничний вокзал Сокаля – мініатюрна копія вокзалу в американському місті Чикаго.

×