"Господарі втекли, а кількох левів і тигрів залишили. Про них мені сповістили, коли вже померли з голоду"

В Україні люди тримають понад тисячу великих хижих тварин

іЗ дитинства більше спілкувалася з тваринами, ніж з однолітками. Зовсім малою будувала черв'якам будинки й розмовляла з пташками. Пізніше мені приносили з усієї околиці вигодовувати пташенят і кошенят. Було одночасно до 15 тварин.

Мріяла бути ветеринаром. Але, дякувати Богу, не стала. Ветеринар – це та професія, коли щодня бачиш тільки страждання. Це складно. У притулку теж доводиться наглядати за змученими звірами. Але з часом вони одужують, відновлюються – і це дарує позитивні емоції. А в лікарів їх немає, бо господарі забирають улюбленців, коли тим стає краще.

Не уявляю життя без тварин. Створила перший в Україні кінний клуб. А чотири роки тому до мене звернулася організація з боротьби зі шкуродерами Ursa Major із проханням урятувати левицю. Спершу я не уявляла, як можна поєднати кінний клуб і хижого звіра. Але, коли показали тварину, моє серце мало не зупинилося. Левиця була з переломом хребта, надзвичайно виснажена. За ніч зробили для неї вольєр. Уранці я її забрала.

 

Площа вольєра була вдвічі більша, ніж там, де вона жила раніше. Поклали дерев'яну підлогу, а не бетонну, поставили інфрачервоне опалення. Умови покращили, але все одно цього було недостатньо. Побудувати нормальний комфортний вольєр не могли. Тоді створила у фейсбуку сторінку "Притулок для левиць". Звернулася до людей із проханням допомогти з будівельними матеріалами для житла тварини. Та замість допомоги посипалися прохання: "Врятуйте. Вмирає тигр", "Допоможіть леву", "Спасіть. Убивають ведмедя". З цього почалася історія мого притулку для звірів.

Наша організація надає допомогу тваринам, які потрапили в біду, і тим, від яких господарі відмовилися. Підопічні проходять лікування та реабілітацію. Далі прилаштовуємо їх у заповідники чи спеціалізовані реабілітаційні центри Європи й Африки. А копитних зазвичай перевозимо в західні регіони України. Якщо є можливість, повертаємо тварин у дику природу. Найперша левиця залишається з нами. Її звати Яна. Вона має інвалідність, і їй потрібен спеціальний догляд. Але найголовніше те, що вона стала членом моєї сім'ї.

Ще до війни надходило багато побитих левів із приватних зоопарків. Левеня вигідно використовувати для фотопослуг, контактних звіринців, а коли тварина виростає, стає нікому не потрібною. Вони живуть у невеликих клітках, часто недоїдають. Добре, якщо встигають втрутитися зоозахисники, тому що є безліч випадків, коли звірі гинуть внаслідок знущань.

Багатьох левів відправляю в реабілітаційні центри Південної Африки. Там сміються і запитують, де я їх беру. Таке враження, що в нас більше левів, ніж в Африці. В Україні у приватних руках перебуває понад тисячу великих хижих тварин. Для заможних людей лев, тигр чи ведмідь – це статусна іграшка. Біда, коли тварина набридає.

Тигриця Кая 16 років працювала в цирку. Щоб вона не нашкодила дресирувальникам, їй зробили операцію "м'які лапки". Для тварини це каліцтво, щодня потрібно приймати знеболювальне. Каю забрали, бо вона стала непотрібною в цирку. А в Польщу евакуювали в перші дні війни. Була зворушена, коли побачила її в червні. Вона мене впізнала, почала ластитися.

24 лютого, о четвертій ранку, прокинулася від потужного гуркоту – в мене давно різка реакція на салюти, адже тварини їх бояться. Тому в окрузі всі знають, що феєрверками мене краще не злити. Я одразу вибігла надвір. Перша думка – засікти, з якого боку запускають салют, і серйозно розібратись із сусідами. Раптом знову як гахне, аж земля під ногами затремтіла. Спросоння здалося, що це не салют, а землетрус. Тут біжить охоронець і кричить: "Нас Росія бомбить!" І лише тоді до мене дійшло.

Неможливо передати, як було страшно. На території понад 100 тварин – 65 коней і майже 40 диких звірів: 13 великих кішок, вовки, лисиці, олені, каракали. Всюди одночасно перебувати не можеш, і зарадити ситуації нереально. У тварин шок через вибухи, нічого не бачать і не чують, метаються у вольєрах, б'ються об ґрати. Косуля, яку ми вилікували й мали випускати в дику природу, з переляку влетіла у стіну й загинула від перелому шиї. Покалічилося багато інших тварин.

Наш притулок розташований поблизу Бориспільського аеропорту, тому була велика загроза обстрілів. Найбільше боялася, щоб звірі не померли голодною смертю. Наступного дня зрозуміла, що поставка м'яса неможлива. У запасі була тонна. Це майже нічого, адже понад 100 кілограмів м'яса йде на день. Навіть, якщо економити й давати неповний раціон, цього вистачило б на 10–11 днів.

Вирішила терміново відправляти всіх тварин у Європу. Але так вийшло, що 22 лютого провели планову операцію двом левам, іншим зробили щеплення. Ветеринарка взяла всі паспорти до себе в клініку, щоб їй було зручніше заповнювати бланки на виїзд тварин. Із початком війни вже не могли доїхати до неї, щоб їх забрати. Завдяки полякам і особливо директорці Познанського зоопарку Єві Зграбчинській тварин пропустили через кордон без жодного документа.

Тварин збиралися везти Житомирською трасою. Але її настільки бомбили, що перевізники розвернулись і вирушили через Вінницю і Хмельницький. Машина до кордону з Польщею їхала три доби. Були обстріли, їх зупиняли, не давали їхати далі. Я ледь не отримала інфаркт.

Звірів перевозили водії, які ніколи з ними не мали справи, тому навіть не відкривали вантажного відділу. Перший рейс був найбільш стре­совий. Не знала, чи зможемо відправити ще одну машину, тому завантажили під саму стелю. До левів і тигрів поставили клітки з песцями, лисицями, вовками. Так перевозити їх не можна, але тоді не йшлося про гуманність. Цей рейс сприймала як єдиний шанс урятувати.

Левиця Яна залишилася на місці. Її неможливо транспортувати через інвалідність. Крім неї, ще деякі тварини разом із кіньми. Я нікуди не поїхала, бо не могла їх покинути.

Коли відправили своїх, стали забирати інших із гарячих точок. Найперших – із сімейного екопарку в Ясногородці. Там були сотні тварин – лами, альпаки, верблюди, бізони, яки, сурікати, пелікани, страуси. Російські окупанти бомбили ферму, і два тижні туди ніхто не міг заїхати, щоб погодувати. Тільки-но наші військові дали сигнал, що загарбники залишили екопарк, ми одразу прибули. Видовище було не для слабкодухих. Переступаючи трупи, рятували живих. Деякі звірі потрапили під обстріли, деякі померли від голоду.

Із Ясногородки вивозили тварин шість днів поспіль. Коли забирали перших, територію ще обстрілювали. Ми швидко вантажили їх у машину, застрибували самі й тікали. Один снаряд пролетів за 70 метрів від нас. Після тієї евакуації приїхала додому і сказала: "Розслабтесь і лягайте спати. Ви не чули вибухів навіть зблизька". До цього ми спали одягнутими і з паспортами в кишенях.

Після евакуації кожна тварина адаптується до нових умов по-різному, як і люди. Для декого вистачає тижня, для інших цього часу замало. Два леви з Харкова, коли чують різкий звук, подібний до вибуху, і досі починають метатися вольєром. Їхній екопарк обстрілювали. Ще добре, що не влучило у вольєр із хижаками. Якби вони порозбігалися, була б серйозна небезпека для людей.

Із початком війни до мене найчастіше звертаються військові, власники тварин або зоозахисники. Недавно ми привезли шість левів із-під Краматорська. Там був приватний міні­зоопарк, допомоги попросили його власники. Іншу левицю теж звідти забирали, але з приватного будинку. Про неї повідомили військові. Вони побачили, що тварина сидить у будинку сама, господарів немає. Зрозуміло, війна – й люди виїхали. Це їхнє право. Але чому ні до кого не звернулися, щоб забрали звіра? На жаль, таких випадків багато й іноді вони закінчуються трагічно. У Гостомелі у приватному помешканні жило декілька тигрів і левів. Господарі втекли, а їх залишили. Про тварин мені сповістили, коли вони померли з голоду. Якби дізналася раніше, то могла б урятувати.

Коли їдемо в гарячі точки, вмикаємо музику голосніше та співаємо. Інакше страшно. Беремо лише воду й аптечку для тварин. Через стрес від обстрілів вони нічого не їдять. Води теж майже не п'ють.

Багато лісових звірів потрапляє під обстріли, інші калічаться, коли кудись тікають. До нас звертаються команди порятунку чи люди, які їх знаходять. Коли стан тварини стабілізується, випускаємо її в дику природу – саме в те місце, де знайшли. Якщо через якісь обставини цього зробити не можемо, наприклад, ампутували лапу, тоді залишаємо в себе чи шукаємо притулок за кордоном. Це непроста справа. Знайти місце для лева, ведмедя чи лисиці – велика проблема. У Європі теж усі притулки переповнені, адже вольєри будують під конкретну кількість. Але через війну в Україні там не відмовляються приймати наших тварин.

Із фінансами складно. Проте нас підтримує організація Uanimals. Фінансове забезпечення всіх евакуацій, що їх нині проводимо, вони беруть на себе. Наприклад, щоб з'їздити до Краматорська, потрібно лише на солярку 22 тисячі гривень. Щоб завантажити велику тварину у клітку, треба 4 тисячі на анестезію. Також їх необхідно лікувати й утримувати у притулку, доки не прилаштуємо. Це теж чималі гроші.

Приватні й державні зоопарки нишком розводять тварин і продають. Це здається нескінченним і закінчується тим, що зоозахисники змушені вилучати звірів із поганих рук. Єдиним виходом стала б заборона розведення. Цього достатньо, щоб зупинити потік продажів і контрабанди. Тоді за 10 років проблема зникне.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×