Єврейки виносили ослінчики на центральну вулицю й подовгу розмовляли

У зоні з'являвся присмак, ніби в роті тримаєш мідну монету

Дитинство минуло в селі Велика Мочулка Теплицького району. Мої батьки належали до сільської інтелігенції: тато був директором школи, мати вчителювала. Корову не тримали, але город обробляли. Справжньою подією стало проведення світла в селі. Я був у першому класі.

Влітку їздив до діда з бабою в село Ташлик на Кіровоградщині. На початку 1960-х батько мого товариша Петі був завфермою і купив телевізор "Огонек". Всі сусіди збиралися у них дивитися "Вечірній кінозал". Раділи, коли з'явилася кольорова плівка, яка чіплялася до екрана телевізора. Зверху блакитна, як небо, посередині – рожева, щоб такими були обличчя в кадрі, а внизу – зелена.

Бабця Ганна Леонтіївна була полька, а дід Дмитро Гаврилович – українець. Під час Другої світової діда забрали на роботи в Німеччину. Там працював на фабриці майже три роки. Коли повернувся, до нього ставилися, як до ворога народу.

 

У Гайсин переїхали 1965-го. Пішов у восьмий клас. Вразила кількість транспорту, закладів. На той час містечко вважалося єврейським, особливо – його стара частина, де ми оселилися. Єврейки виносили ослінчики на центральну вулицю, сідали і подовгу розмовляли між собою. Сільські жінки не могли дозволити собі такої розкоші.

Шість років служив у Південній групі військ в Угорщині, потім – у медико-санітарному батальйоні Уральського округу в Свердловську. Коли Радянський Союз вводив війська в Афганістан, мене призначили начальником медпункту танкового батальйону. Там святкував 29-річчя. Зібралися хлопці й дівчата з медсанбату. Скромно посиділи, адже стріляли постійно.

Афганці вели партизанську війну – робили засідки в горах, нападали на колони. Ми для них були загарбниками.

У Чорнобиль призвали в жовтні 1987 року. Мені було 36. Розмістилися у військовій частині в місті Нова Радча, де було наметове містечко. Це за 70 кілометрів від зони відчуження. Я займався медичним забезпеченням. Мав 44 виїзди в промзону ЧАЕС.

Коли приїжджали в 30-кілометрову зону відчуження, пересідали в "брудні" машини і їхали до пункту обліку. Там нас розподіляли по об'єктах. Я ніс сумку через плече з перев'язувальними матеріалами та валізу з ампульними препаратами. Зазвичай випадало чергувати на п'ятому й шостому блоках, які добудовувались. Тоді в Москві планували, що все зачис­тять і помиють. Що люди повернуться, електростанція працюватиме.

На п'ятому і шостому блоках хлопці обдирали заражену покрівлю, застеляли її свіжим руберойдом і заливали смолою. Я стежив за самопочуттям робітників: хтось ударив пальця – треба перев'язати, у когось серце занило – дати валідол, поміряти тиск.

Перед початком будь-якої роботи першим у приміщення заходив радіолог-дозиметрист із "ключкою". Вимірював середню дозу радіації. Бо в одному місці могло зашкалювати, а в іншому було чисто. На дахах блоків робили так само. Працювали на об'єкті не більше 15–20 хвилин. 2 години робочого часу ділили на всіх. Кожному чіпляли на пояс ґудзики-накопичувачі. Після роботи їх треба було "прострілювати". Так дізнавались кількість отриманих мікрорентген.

Якось керувати будівельниками поставили молодшого лейтенанта. Він із кожною бригадою підіймався на дах. Відбув там усі 2 години. Хвилювався, що без нього будуть халтурити.

Одним із найнебезпечніших вважався Рудий ліс. Всю територію треба було очистити від сосни – ці дерева поглинули багато радіації. Хлопці збивали хвою, зрізали дерева, викорчувати пеньки, загортали все це в котловани й засипали метровим шаром землі. Теж працювали по 20 хвилин. Але дозу хапали сильну. Хоч усі були в респіраторах, це мало допомагало. Респіратор "Пелюстка" розрахований на 2 години. А ми в них виїжджали з військової частини й у них поверталися. Набігало 7 годин.

У зоні з'являвся присмак, ніби в роті тримаєш мідну монету. А також головний біль і лоскіт у горлі – перші ознаки, що потрапили в радіоактивну зону. При невеликих дозах самопочуття покращується. В такій ситуації виділяється велика кількість озону, тому людина почувається енергійною. Після повернення з Чорнобиля три роки мав великий приплив сил. Потім це минає.

Нам забороняли бігати, займатись стройовою підготовкою. Бо чим менше рухаєшся, тим менше підіймається пилюка. Харчування було калорійне – давали багато м'яса, масла, згущеного молока. У меню були цитрусові, яблука, кавуни, соки. Поправився на 30 кіло. Після повернення довелося купувати новий одяг.

Не всі усвідомлювали небезпеку радіації. У наших людей залишалась совкова психологія: щось неправильно лежить – треба вкрасти. У медпункт прийшов хлопець. Знімає штани й показує величезні виразки на стегнах. Допитуюсь, що сталося. Зізнався, що під час роботи в 30-кілометровій зоні в могильнику з технікою побачив набір нових накидних ключів. Розтикав їх по кишенях і провіз через КПП. А метал, який увібрав радіацію, не можна від неї ні відмити, ні відтерти. Довго лікував рани.

Почали приходити хлопці зі скаргами на сильний головний біль. Тиск і температура в нормі. Звернув увагу, що всі з одного намету. Повідомив радіолога-дозиметриста. Той тільки зайшов до них, одразу відчув озон: щось випромінює радіацію. Біля одного ліжка радіоактивний фон зашкалював. Під матрацом був схований монтажний пояс. Чоловік, який його туди поклав, виправдовувався: "Я в селі електрик. У мене такий старий пояс, уже перепрів і пере­гнив. А тут – новесенький. І кажуть викинути!"

Перед Новим 1988 роком приїхала з Москви перевірка – полковники, генерали. Пройшли територією, перевірили харчування, санітарний стан. Зайшли в медпункт. А в мене апаратура налагоджена, все розмічено, на своїх місцях. Генерал: "Этого прапорщика надо поощрить". Я попросився на тиждень додому.

Хлопці з військової частини ходили в Нову Радчу по самогон. Мовляв, алкоголь виводить радіонукліди. Радив не пити, бо його гнали з буряка, який ріс на зараженій землі. Коли закінчувався термін служби, поїхали в районну лікарню, перевіряли внутрішні органи на вміст радіонуклідів. У мене була верхня межа норми накопичення. А ті, які пили самогон, набрали в десятки разів більше.

З кінця 1986-го на ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС призивали чоловіків старших 30 років, які вже мали дітей. При військовій частині жінки працювали лише в магазинах і солдатських кафе. Брали лише тих, які вже були матерями.

×