"Є люди, що говорять лише матом. Але й там мова творча"

 

Про своє розуміння сучасної української мови розповідає перекладач англомовних учасників телепрограм "Танцюють всі" й "Танці з зірками" Cергій Саржевський

Звідки ви черпаєте лексику?

– Чим душа живиться, тим вона й живе. Тож я намагаюся наповнювати свою душу українським кіном, українською музикою, спілкуванням. Згромаджую навколо себе свою малу Вкраїну. Часом дослухаюся і до критиків – щось і з цього випливає. До того ж, кожному борцеві за мову конче потрібні дисципліна висловлювання й реконструкція втрачених багатств. Пильнуймо того, що виходить з наших уст! Є деякі позитивні зміни і в мене, але ще далеко куцому до зайця.

Василь Стус казав, що для збагачення лексики треба читати класику XVIII–XIX століття, хоча вона й нудна.

– Не погоджуюся, що наша клясика (Саржевський казав "класика", але поправив це слово на "клясика" під час узгодження матеріалу. – "Країна") нецікава змістовно чи формою. У Нечуя­Левицького, ­Квітки­­Основ'яненка, та будь­кого з наших велетів, завжди знаходжу щось нове. А подвижників української мови на кшталт ­Бориса ­Антоненка­­Давидовича перечитую з олівчиком (у першому варіанті було "олівцем". – "Країна"). Вони знали вкраїнську мову, а я ще ні.

Труд Василя Стуса – це взагалі взірець того, як потрібно ставитися до мови. Колись мене дуже зачепило, що Стус в одному з прикінцевих своїх листів просить, щоб йому справили кисета з вишитим портретом Шевченка в шапці­кучмі. Я тоді був післямодерним чоловіком і думав: навіщо це йому? З часом дозрів, що й собі хотів би мати таке. Не ­кисет, бо не курю, а портрет у рушниках, як у мого діда висів. Коли людина достигає, вона повертається до своїх джерел. Якщо має їх. Сьогочасна трагедія в тому, що розрив між досвідом зрілого й юного покоління величезний. Це просто прірва. І як через неї перекинути містка, щоб молоді зрозуміли, чого ми так журимося тією клясикою, тим спадком згорьованим? Я намагаюся співати своїм дітям пісень, хоч і не співака на всю Україну. Дуже добре, що постала нагода перекладати на проєктах СТБ. Можливо, що місточок подужаємо перекинути через телебачення.

Ваш переклад або дуже подобається, або обурює людей. Як ви це пояснюєте?

– Мені, мізерному чоловікові, дають змогу звучати наживо дуже короткочасно. І я намагаюся зробити щось для того, щоб українське слово ширилося, запліднювало маси, як той мовляв. І цієї нагоди я намагався не змарнувати. Завдяки "Танцюють всі" країну накрила величезна хвиля танців, а разом з нею маленький струмочок побризкав на глядачів українською мовою.

Те, що люди обурюються, – до речі. Отже, вони небайдужі до мови. В иншому разі (тут і далі слова на "и" Саржевський поправив під час узгодження інтерв'ю. – "Країна") наша мова була б десь приспана і вже не ворушилася.

Закидають, що у вашому перекладі перекладач стає важливіший від самих ведучих.

– Це думка тих людей, котрим найважливіший саме мій переклад. На проєкті "Танці з зірками" я перекладав Якка Тойвонена російською, бо там було задіяно багато російськомовних зірок. Це лишилося без уваги – ніхто не обурювався й не захоплювався. А от мій переклад українською навіть москвомовці обговорюють. Це все одно, що я вкраїнською писатиму листи на "Бі­Бі­Сі" щодо їхньої англійської. Але й театр абсурду – це театр глядацький.

А я ж іще дуже залежу від того, який звук мені дадуть. На щастя, на останніх проєктах наша громада працює блискуче. ­Майстри звуку пристосувалися до моїх звичок, голосу. Можуть витягнути із нього щось путнє. Але буває, що перекладач губиться на телебаченні. Потім переслухуєш "синхрон" – страшенно засмучуєшся, бо погано прозвучав на мільйони.

На СТБ багато мовних експериментів. Як ви ставитеся до використання у програмі "­Вікна" норм харківського правопису?

– Не инакше, ніж як до соборного героївського здобутку самовідданих українських мовознавців. То був, без пересади, і душевний, і духовний подвиг. Маю думку, що, коли "Вікна" й правопис Голоскевича ототожнюють, то непоправно збіднюють захватну картину сьогочасних прямувань і змагань (це речення Саржевський дописав під час узгодження тексту. – "Країна").

Скільки я розумію, редактор Віктор Кабак (літературний редактор каналу СТБ. – "Країна") також подвижник української. Коло нього зібралася невеличка купка людей, одержимих мовою. Це дуже позитивне явище, додатнє, бо воно додає нам сили мовленого слова. З відлунням деяких слів я особисто не погоджуюся. Але ж і правдиві подвижники української мови між собою почасту не погоджувалися. Якщо можна говорити в медійному просторі суржиком, то чому не можна говорити мовою програми "Вікна"?

Але тут є одна трудність із журналістами. Часто бачу, як людина скочила в кадр і от щойно заговорила українською. Я завжди чую, що для когось вона нерідна. Мене не обдуриш. Якщо хочеш бути продуктивним мовцем, дихай українською. Не можна зняти, а потім зодягнути оту машкару чужої мови. Вийти з образу й увійти в образ – то для великих акторів.

Вам не здається, що мова нинішніх українських медіа – це дослівний переклад із російської?

– Я сам усеньке життя долаю це. Є штампи, які вже так глибоко засіли, що навіть не усвідомлюєш, що то русизм. Щастя, що маємо державний статус української мови. На жаль, немає якоїсь такої греблі, що загачувала б живу вкраїнську мову, давала їй натягнутися сили. Але подеколи маємо й надихущі зрушення. 20 років тому було неймовірно почути кличний відмінок у зверненнях. Нині знов з'явилося – "Петре", "Іване" тощо. Або "друга година", замість "дві години".

Ви толеруєте суржик?

– Це – об'єктивне явище. Судити суржико­мовних я не візьмуся. Вони все ж таки наші люди, тримаються свого. Того, що їм здається своїм. Коли російська мова обложила з усіх боків україномовне осердя, то більшість говоритиме, як усі. Кажуть "у шоці", "реально". Це звучить кумедно в людини з вищою освітою, яка вже й вік ­звікувала.

Небезпека в тому, що ідеал і призначення суржику – то москвомовство. У будь­якої суржикомовної людини російська буде грамотнішою проти вкраїнської. Тому її діти можуть подумати: навіщо шварготіти цією нікчемною говіркою, коли є велика російська мова? І всі зрозуміють, що ти – культурний, і кожен озоветься цією мовою.

Хочеться вірити, частина суржикомовців схаменеться і зрозуміє, що потрібно видряпуватися на вкраїнську кручу. Але це – "скромні ромашки надій". Об'єктивно ж, на це дуже мало сподівань. Мрію, що колись на люди вийде офіційна особа, що від щирого серця вживатиме вкраїнських ідіом чи й цілих прислів'їв. А люди подумають: може, й нам потрібно за цим тягнутися.

Які слова в сучасній українській вам не подобаються?

– Ненавиджу "управління". Майже ніколи так не кажу. Хай живе порання, керування, порядкування, орудування, адміністрування, державування кінець­кінцем! Українці здавна полюбляють отаманити, верховодити, гетьманувати.

Не люблю виразу "верховенство права" – це русизм, та ще й навиворіт шитий термін.

Не люблю "обов'язково", хоча ніби це слово українське, але не туди вживане.

Загалом не люблю канцелярит, тим більше невкраїнський. Мова офіційних паперів – це якесь страхіття.

У перекладах ви використовуєте слова­­-новотвори. Самі їх вигадуєте?

– Моя вкраїнська в "Танцюють всі" – це, в першу чергу, мова розважального призначіння. А в другу – просвітницького, для добра тих, хто слухає. Як на розважальну мову, то використовую всіх засобів, емоційно забарвлену лексику. Можу й видумати дещицю, збрехнути для обману. От, скажімо, є люди, що говорять лише матом. Але й там мова творча. Вони щось змінюють, утворюють нове, бо є правдиві носії тої мови. Для мене вкраїнська теж перетворилася на щось притаманне, пекуче, своє. Я живу в ній і можу щось таке живе витворювати.

Ми живемо в такі часи, коли варіянти (слів. – "Країна") годиться залишати. Це момент мовного уздоровлення. Не можна їх рубати чи посипати дустом. Хай собі живуть. Ми 50 років ходили мовно скорчені, досі скарлючені дибаємо. І раптом кажемо: досить, ми не корчі, ми – люди! Треба випростатись і стрімко, себто на повен зріст чимчикувати куди нам треба.

Хто мусить займатися "реабілітацією" мови?

– Я за те, як робили Харківський правопис. Крізь війни, різні влади, голод, холод вони їздили й збиралися в тому Харкові, щоб скласти докупи українську мову. І нарешті визначитися, якою має бути державна мова. Харківський правопис – не бездоганний, але його вартість у тому, що він намагався примирити різні норми і зробити вкраїнську мову самостійною. Ми вже й забули це слово.

Вас дратує російська в Києві?

– Я чудово до неї ставлюся. Шаную мову як апофеоз культури. А що живу відповідально з приводу рідної мови, то це настанова й заслуга моїх предків, які боролися за те, щоб я такий був. І я борюся, щоб мої діти такі були.

Чому наші політики, зокрема Микола ­Азаров, не можуть навчитись української?

– Є імперський штиб. Люди, що виросли за панування "великої мови у великій країні великої доби", навіть якщо вони не етнічні росіяни, просто не можуть спроста перейти на вкраїнську. В них стоїть якийсь бльок, якась загата. Вони не можуть цей корок вибити із себе. А себе треба розжарювати. Це духовна праця. У що віриш, тому й служиш. Життя християнина, як відомо, – то проповідь його. Життя українця – то казання його. Але й мус – великий чоловік. Тут уже хто як може.

Тобто, складність не в самій мові?

– Українська мова складна. Ось приїжджає до Вкраїни якийсь чужоземець, і йому всі радять: "Учітє рускій язик. Вас зрозуміють на великому обширі однієї шостої частини суходолу". Та й з українською не так даси собі ради, бо невідомо, які тепер норми. Де потім знайти спілкування українською? Коли я вчився на філологічному, думав: щоб свою мову якось причапрячити, треба знайти товариство. І я шукав в українській столиці розмови нашою мовою!

Наскільки легше з україномовним середо­вищем зараз?

– На початку ХХ століття в Києві було три вкраїномовні родини – Старицькі, Лисенки й Рильські. Це близьке до правди й сьогодні. Бо навіть зараз син моїх доб­рих знайомих – єдиний у клясі, ба навіть школі, говорить українською. ­Дитина мусить долати цей опір, вимучувати ту вкраїнську, бо її треба якось випинати. І то – безмірний розпач.

Я все життя навертаю людей на українську. Якщо кожен із нас наверне бодай з десятеро, можна спокійно лягти і вмерти. Один хлопець, український філолог походженням, каже мені: "Я боюся у вашій присутності говорити українською". Кричу: "Ви що?! Це ж убивство для мене!" Я хочу, щоб люди в моїй присутності зачинали говорити українською! Людину варто виманювати, щоб вона вилізла зі свого лігва, де вона спокійно собі почувається в російськомовній атмосфері. Людей до мови треба привабляти. Якщо вона в тебе буде доладня, воздібна, люди почутять цю правду краси.

Є публічні люди, мова яких вам подобається?

– Я не готовий називати імена. Коли я чую зграбну мову, я всім про це кажу, не забуваю. А сам хотів би мати мову, як у Пантелеймона Куліша й Олени Курило. Страшенно любив колишній театр франківський, ще часів Бучми. Це залишилось для мене ідеалом. Також любилося мені, як Олексій Ватуля зіграв Мазепу у фільмі "Пётр I". Такий лиходій, такий селюк – карикатура. І він каже кілька слів – але ж яка вкраїнська! Там кілька слів – але ж які вимова і виголос! Це тоді було не чутно, а тепер стріляє! Це дух Мазепи ще раз оборонив свою гетьманщину.

Як поставитеся до того, якщо ваші діти розмовлятимуть російською?

– Рідна мова – українська. Боротимусь за це скільки змога. Духовне життя – дорога, яку треба торувати. Із вихованням дітей, і прилученням або й "примученням" їх до своїх власних вартостей. Якщо зважився мати діти, мусиш їм це все прищепити.

Нещодавно ховали одного українського діяча, не хочу називати прізвища. І там до його доньки підходять і кажуть: "Бідолашна, яка втрата!" А вона: "Атайдіцє! Нє мєшайцє!" Для мене це вже вирок. Біг дасть, для мене він не прозвучить.

×