Половину італійської зарплати заробітчани витрачають на житло
П'ятниця, 19:00. В аеропорту "Бориспіль" майже порожньо. Контроль проходимо за 20 хв. Із двома дітьми лечу на двотижневі канікули до Італії та Швейцарії.
О 22:30 прилітаємо в італійське Бергамо. Тут живуть багато українських заробітчан.
– Украина, Россия? – перепитує чоловік низького зросту в жовтогарячій жилетці біля фунікулера. Певно, вловив мій акцент, коли англійською запитувала дорогу до старої частини міста.
– Україна, – відповідаю.
– О, я теж. Із Луцька, – радіє. Представляється Миколою. – Живу тут 18 років. Ще сім – і зароблю на пенсію, вернуся в Україну. Вдома звів і облаштував будинок. Дружина та двоє дітей – тут. Діти вчаться у Мілані, хочуть отримати італійське громадянство.
На двох із жінкою маємо десь півтори тисячі євро зарплати. Вистачає на оренду житла, продукти. Ще й відкладаємо. Але пахати треба. Правда, роботу знайти легше, ніж у нас. Однак податки треба платити, за парковку – за все.
В Італії, за офіційними даними, живуть понад 400 тисяч українських заробітчан. За неофіційними – майже мільйон. Країну вважають третьою, після Росії та Польщі, куди найчастіше їдуть співвітчизники. Переважно – жінки. Наймаються нянями, гувернантками, доглядають за літніми. Середня плата за таку роботу – 700 євро.
За два дні в Бергамо зустрічаю трьох українок під 50. Гуляють з італійськими пенсіонерами в парках. Розмову не завожу, щоб ті не мали проблем із господарями. Шукаю жінок по поверненню до України через Facebook. Більшість відповідають агресивно. Радять самій їхати доглядати за старими, щоб відчути, як це – бути заробітчанкою.
– Люди злі, бо вже стільки того переписано. Не хочуть, щоб подробиці їхнього життя смакували на загал, – пояснює 38-річна Леся. Вона єдина зі 100-тисячної групи на Facebook, де спілкуються українські заробітчанки, хто погоджується розповісти про життя в Італії.
Леся родом із міста Дрогобич на Львівщині. Поїхала з України після закінчення економіко-правового коледжу. Перші п'ять років працювала прибиральницею в Неаполі.
– Спершу не думала ні про яку кар'єру. Хотіла тільки заробити, – розповідає телефоном Леся, має італійський акцент. – Намагалася зачепитися в Неаполі. Але на півдні складно. Так, вам наллють лимончелло. Але там не заведено брати на роботу в медичні, нотаріальні чи адвокатські заклади.
Народила сина. Через п'ять років переїхала на північ і взялася за науку. Щось мені підказувало, що не можу прибирати все життя. Вчила італійську і паралельно працювала нянею. Щовечора їздила на курси до центральної лікарні, які тривали до півночі. Два роки проходила практику, півроку – теорію. Аж поки не потрапила на співбесіду до дантиста. Шість місяців стажувалася на низькій зарплаті, потім мене взяли на роботу. 11 років працюю асистентом у стоматолога. Маю диплом.
Тому й сина прошу вчитися. Він у свої 14 може скласти комп'ютер. Наступного року вступає в ліцей. Учитиметься за напрямком "фізика-математика-хімія". Діти друзів-емігрантів складають екзамени з найвищими результатами. Стараються бути на голову краще за італійців, щоб мати можливість залишитися в країні.
Хто за багато років прижився в Італії – на батьківщині вже не почуваються як риба у воді. На базарі продавщиця дала мені тапочки без кульочка. Ще й говорить: "Вам що, пані, може, піти ще й мішечок купити?" Або заходжу в магазин – продавщиці розвернуті спиною. Мені достатньо двох тижнів удома, наслухаюся того повні вуха й кажу: "Україно, я тебе люблю. Але, доки народ не змінить свій менталітет, порядку не буде".
Італійці не випалюють в очі всі свої думки. Якщо італійки, знайомі зі школи, йдуть міряти плаття, то одна другій ніколи не скаже: "Шо ти на себе натягнула?" А натякне, що сукня тобі не до лиця, спробуй іншого кольору.
Безлімітну карту на життя в Італії маю давно. Вона дає право на всі послуги, крім роботи на державній службі. А от громадянство попросила недавно, хоч довго вагалася. Зробила це заради сина. Народженим в Італії дітям дають громадянство, коли один із батьків – італієць. Або якщо батьки після 10 років стали громадянами країни. Взяла тут невелику квартиру в кредит. Захоче – тут житиме, як ні – продасть і матиме за що купити житло деінде.
За повний робочий день середня зарплата в місяць – від 750 євро до 1,8 тисячі. Половина йде на оренду чи кредит, квартплату. Дітям треба заплатити за спортивні секції, бо спорт тут дуже популярний. Плюс – продукти. Буває, нема що і відкласти. Але на море, хліб, масло і ковбасу мені вистачає.
– Девочки, самое главное в жизни – найти хорошего мужика, – із 40-річною Аллою розмовляємо в одному з парків Мілана. Разом із дітьми пересиджуємо тут обідню 35-градусну спеку. Більшість кафе із 14:00 до 16:00 зачинені – сієста.
Алла – росіянка із Санкт-Петербурга. У Мілані 10 років. Приїхала на заробітки, через чотири роки зійшлася з італійцем. Мають 3-річного сина Андрія. Шлюб не оформлювали.
– Два года назад я от него ушла, – розповідає Алла. Вона блондинка, має коротку стрижку під каре. На очах окуляри-"лисички". – Он оказался полным подонком. Даже не хочу вспоминать.
Думала, у меня все плохо. Но как посмотрю на свою подругу из Черновцов. Она вышла замуж за араба. Живет в пригороде, в бесплатном жилье, которое итальянцы предоставляют беженцам. Там одни арабы. Родила вторую девочку, но муж недоволен, хочет сына. И она будет рожать, пока не родит мальчика. Единственное, чему радуется, – что не носит паранджу. Из-за этого никто из арабок с ней не дружит.
Запитую в Алли про нового чоловіка.
– Антонио 60 лет, но все равно нужно воспитывать. Я ему сказала: "Дорогой, как я пришла – так могу и уйти. И не надо мне рассказывать, кто главный в доме". Он пытался мне свои правила навязать, мол, живу в его квартире – и все должно быть, как он скажет. Нетушки. Мужчины – они охотники. Вот ты и должна быть для него той одной, за которой будет охотиться. А для этого нужно быть кем-то. Работать, не зависеть от мужика финансово. А сидеть дома, в грязном халате подавать ему еду – кому нужна такая?
Думаешь, почему итальянцы так наших любят? Наши – красавицы. Они прям умирают за светлой кожей, за румянцем на щеках. Плюс – работаем, в доме убираем.
– Скільки подорожуємо, а українців-туристів бачимо вперше, – каже англійською 30-річний Андреас із Амстердама. З дружиною Еммою мандрують по Італії. Снідаємо з ними на віллі в селищі Брунате. Розташоване на горі над курортним містечком Комо.
На столі – круасани з шоколадом, тости, сир та кава. Андреас із Еммою – засмаглі. Позавчора повернулись із Сингапуру. Решту п'ять днів відпустки проведуть в Італії зі своїми батьками. Ті мають прилетіти в Мілан увечері.
– Ми зробили їм сюрприз – купили квитки і сказали, що чекатимемо в Комо, – каже чоловік. – Бачимося нечасто. На вихідні інколи обідаємо.
Андреас просить розповісти про життя в Україні після Майдану.
– Після катастрофи літака над Донбасом я переживаю всі події разом із вами, – каже. – Росія вас не відпустить, доки там править диктатор Путін. Він хоче відродити Радянський Союз, а без України він неможливий.
Андреаса перебиває Емма – просить пояснити, що значить Майдан в Україні.
– Пробачте, я не пам'ятаю, – каже. – У нас по телевізору зараз один Трамп.
Нідерландець питає, які настрої серед українців. Кажу, багато вважають, що Україна має бути в складі Євросоюзу.
– О, Європа. ЄС не має бути вершиною ваших бажань, – продовжує Андреас. – Уявіть, завтра ви член Європейського Союзу. Нате вам 100 тисяч мігрантів, робіть із ними що хочете. А вони не працюють, живуть на 400–600 євро соціалки. Влаштовують безлади, смітять на вулицях. А ми працюємо, платимо великі податки. Я – інженер. Маю на місяць 2,5 тисячі євро. Податок на мій прибуток – 30 відсотків. Чому мої кошти мають іти на людей, які не хочуть працювати так само багато, як і я? Хочу, щоб мій податок використали на хороший автобус, яким я завтра дістанусь до офісу.
Друга проблема – частина коштів країни осідає в Брюсселі. Розумію, що спільна економіка, валюта. Але нечесно, коли нашими грішми вирішують проблеми 20 країн. Тому хай Україна краще лишається собою, ніж буде в купі цієї незрозумілої європейської бюрократії.
1 
1
Коментарі
1