Допит розпочався з удару в груди. Потім били трубою

У дітей, які бачили війну, менше інфантильності

Я виріс на ідеологічних схемах: легендарний Севастополь, неприступний для ворогів. Насправді – тихе аморфне місто, немає там ніякого героїчного змісту. Але насичене пам'ятниками.

Нам розповідали про подвиг п'ятьох червонофлотців, які зупинили в Криму танкову колону. Не міг зрозуміти – вузька дорога між скелями, навіщо кидатися під танки, якщо можна підірвати один, другий і зупинити колону.

У школі провели селекторний зв'язок. Хлопець, який сидів біля селектора, почув клацання. У радіорубці розібрали один із блоків і виявили там перепаяні контакти – директор використовував його як прослушку. Я підбивав усіх розібратися з цим, але ніхто не захотів. На канікулах пішов у школу й вирвав кабель. Зберігав його, доки молодша сестра отримала атестат. Потім подарував директору.

Коли Україна стала незалежною, відчував психологічний дискомфорт від державного прапору. Мені не вистачало енергії радянського червоного. Та батько завжди був на боці України, тому і в мене вляглося.

 

Хотів бути моряком. Із першого класу займався парусним спортом. 50 днів на рік у нас були збори. Під час змагань нам платили добові – 5 карбованців.

Наша команда програла першість СРСР – зламали щоглу й пропустили гонку. Коли відремонтували, вирішили красиво фінішувати. При сильному вітрі поставили всі вітрила, і щогла знову зламалася. Тренери забрали нашого човна, а ми почали бухати.

Камера потрапила мені до рук випадково. Знайомий батька попросив зняти прес-конференцію – її треба просто поставити на штатив. Коли відійшов убік, вона почала падати. Ледве зловив. Тоді подумав, що більше цієї техніки не торкнуся.

Бродвейський режисер приїхав ставити мюзикл у Севастопольському театрі. Мені доручили зняти спектакль. Шукав емоційні моменти, експериментував. Увечері зрозумів, що буду знімати кіно. Попросив у батька фотоапарат і пояснити, чим витримка відрізняється від діафрагми.

Вступати в Київський театральний інститут приїхав в останній момент – приймальна комісія закінчувала роботу за 15 хвилин. Треба було підписати бігунок у майстра, а він читав лекцію для абітурієнтів. Сказали, перебивати не можна. Розумів: якщо не вступлю зараз, доведеться йти в армію. У руках тримав дипломат. Глянув – один замок відкритий. Не задумуючись, зробив це і з другим. Дипломат розкрився, і всі фото, які привіз для вступу, висипалися на підлогу. Майстер краєм ока глянув на мене і підписав документ.

У Києві утворилася севастопольська тусовка, в якій часто співали "Легендарний Севастополь". Але згодом почало коробити від "города русских моряков". Столичне середовище поступово витравлювало тамтешній патріотизм. Почав вивчати українську. В дитинстві чув її лише в передачі "Катрусин кінозал".

Головне завдання оператора – зачепити, занурити в атмосферу картини. Можу композицією, темрявою кадру, нахилом горизонту працювати з підсвідомістю глядача.

Для кліпу на пісню "Плакала" гурту KAZKA робив індивідуальний портрет учасниць – для кожної виставляв різне освітлення. Це було випробування. Режисерка хотіла, щоб знімав у жорсткому світлі. Але цього не можна робити, коли в кадрі літня жінка. Закохуюся в кожну героїню, яку знімаю, і дістаю з неї найкрасивіше.

У Таїсії Повалій важке обличчя. Носогубні складки жоден грим не сховає. А за допомогою світла це можна зробити. Виставляв його з восьми приладів. Мій секрет – працюю з очима, підсвічую їх відблиском певної форми. Глядач не помічає недоліків обличчя.

Робили кліп для Ірини Білик – за автоцистерною женуться бандити в машинах. Знімав з автоцистерни ручною камерою. Стояв проти руху, в якийсь момент відчув холодок по ­спині. Повертаюся – поперек дороги висить провід. Упав, а він зі свистом пронісся наді мною.

Кримчанам поступово запускали історії про нацистів і бандерівців. Писали статті в газетах, показували сюжети. Потім Лужков (Юрій Лужков, мер Москви з 1992-го по ­2010-й. Помер 10 грудня торік. – Країна) побудував житло для моряків: "Мы Севастополь не покинем, вы – гордость нашей страны". А після цього вприснули страх: "Бандерівці поїздами їдуть". Була паніка, що будуть різати і вбивати.

Прибув до Криму 4 березня 2014 року – за 12 днів до референдуму. У місті висіли плакати з портретом мого батька і написом: "Враги Крыма". Я приїхав прикривати йому спину і збирати відеоматеріал про те, що відбувається на півострові.

У Севастопольській бухті росіяни заблокували два українські кораблі. Ми з другом Юрою Грузіновим передали морякам гуманітарну допомогу, купили інтернет-роутер. Коли переправлялися поромом через бухту, туди заходив великий російський десантний корабель. На його щоглі висіли морські вимпели. Один був жовто-синій, вертикальний. Якась дівчина показувала на цей прапорець і кричала: "Украинцы, вон из Севастополя!" Її хлопець сказав: "На корме российский прапор, это наши". Її ковбасило від поєднання жовтого і синього.

Знімали, як захоплювали нашу військову частину в Бахчисараї. Перед ворітьми стояли козачки, місцева "спортивна" пацанва, наші й іноземні журналісти. В останніх був вигляд, ніби вони дивляться циркову виставу. Кримський татарин, який проходив повз, спитав, що відбувається. Відповіли, що захоплюють частину. Він лише спитав: "А хіба це законно?" А біля воріт продовжували: "Мы защищаем демократию".

У день референдуму мене з Грузіновим забрали з дільниці для голосування. "Самообороні" здалося, що поводимося підозріло. У нас не було акредитації. Силою завантажили в машини. В моєму записнику знайшли телефон помічника сотника Майдану, а потім дізналися, що батько був депутатом Верховної Ради Криму і виступав проти референдуму.

З Юрою нас розділяла одна камера. Колись через них проходила труба, від якої залишилися отвори. Коли глянув у ту дірку, побачив такий жах в його оці, що подумав: хтось із нас має бути в нормі. Я йому підморгував, на пальцях показував, що все окей, тримайся. У середню камеру привели українського військового. Високий, статний, сивий. У його очах був такий самий жах. "Тепер головне – вижити", – сказав він. Моя психологічна конструкція похитнулась. "Це відбувається не зі мною, я глядач", – почав говорити собі, щоб планка не впала.

Зайшли троє чоловіків з алюмінієвою трубою. Кажу: "Добрий вечір". "Він для тебе не добрий", – відповіли. – "Будете бити?" – "Так" – "За що?" – "Будеш розповідати про Правий сектор". Допит розпочався з удару в грудину з ноги. Зламали ребро. Потім били трубою. Більшість їхніх питань були безглузді: навіщо вийшов на Майдан, коли Правий сектор буде в Криму?

Через шість діб сказали: "Збирайтеся, їдете додому. За вас просили важливі люди". Повезли на Чонгар. Досі не знаю, хто за мене вступився.

Полон підштовхнув до волонтерства. У підвалі розумів, що можу не вийти звідти. Злився на себе: як можна було так вляпатися. Було прикро, що досвід накопичив, а передати не встиг. Тепер поспішаю.

Багато друзів не розуміють, чому я займаюсь проєктом "Жовтий автобус". "Ти успішний оператор, навіщо воно тобі?". У мене є далекосяжна ціль – деокупація Криму. Розумію, єдині люди, які радітимуть звільненню півострова, це теперішні підлітки. Зараз є шанс переформатувати їх. Завдяки цьому проєкту можуть вирости вільними.

Розповідаємо дітям прифронтових міст, як працювати з мозком. Наводимо приклад шахрая і фокусника. У них однакові прийоми, тільки перший обманює, а другий – спів­працює. Розказуємо, що учасники нашої команди з різних міст: Севастополя, Миколаєва, Києва, Харкова. Можемо бути разом, бо ми цивілізовані люди. Пропонуємо зробити кіно за їхнім сценарієм.

У Красногорівці приходили діти, які ніч ховалися від обстрілів у підвалах. Мали темні кола під очима, але на лекцію зібралися.

У дітей, які бачили війну, менше інфантильності. Цієї теми у своїх сценаріях вони не торкаються.

Ми знімали кіно, як люди живуть в Мар'їнці на Донеччині, де снаряди літають щоночі. Провулки, по яких діти йдуть до школи, прострілює снайпер. Розмовляв з тамтешньою жінкою. Я напружився, коли її 4-річна дитина на велосипеді поїхала в бік того провулку, а мати не звернула уваги. Хлопчик доїхав до початку і розвернувся. Знає, що далі не можна.

Люди адаптовуються до війни. Заходимо у двоповерховий магазин. Вгорі – літній майданчик на два столики. Видно Донецьк, але там ти у полі зору снайпера. "Коли починають свистіти кулі, береш табуретку і йдеш у будинок пити чай", – пояснили нам.

×