Фотограф Олександр Клименко розказує про роботу у Верховній Раді й гарячих точках світу
У парламент я зайшов 15 травня 1990 року. Це було перше скликання Верховної Ради, до якого обирали за демократичними списками. Сесійною залою дозволяли ходити фотографам тільки з "Правди України" і "Радянської України".
Газета Верховної Ради – "Голос України" почала виходити із січня 1991 року. Назву придумав поет і народний депутат Дмитро Павличко. Я влаштувався у цю редакцію і теж став ходити залою. Досі ходжу. За цей час 100 перепусток до Ради зібрав.
У перших скликаннях не було партійної дисципліни, кожен висловлював власну думку. Це зараз тиснуть кнопку так, як партія скаже. Помічаю: депутат на трибуні говорить щось толкове, а його навіть не слухають. Бо всі вже знають, як голосуватимуть.
Депутати бояться, коли хтось знімає їх листування на телефоні чи дорогі годинники. Але не бояться тиснути кнопку за колегу. Таких фотографій, зроблених згори, – тисячі. Знизу мені це важче зафіксувати, бо не бачу загальної картини.
Коли Володимир Литвин був спікером Верховної Ради, над його головою біля трибуни часто влаштовували бійки. Пишаюся кадром, де він сидить утомлений, дивиться в зал відсутнім поглядом, а навколо нього – руки, ноги, піджаки.
Маю фото, де вітаються потиском рук В'ячеслав Чорновіл і Петро Симоненко. Симоненко дивиться вбік, Чорновіл на нього – вороже.
Якось відзняв, як Леонід Черновецький із групою нардепів розглядають підкладку піджаків один одного – якої марки одяг. То були перші скликання. Депутати ще не боялися потрапити на сторінки таблоїдів.
Коли 24 серпня 1991 року Леонід Кравчук читав Акт проголошення незалежності, я стояв у нього за спиною і знімав.
Бійку краще знімати з балкона – видно все поле бою
Чорно-біла плівка коштувала 1 карбованець. Кольорова, теж "Свема", була дорожча і дуже неякісна. Я мав німецький фотоапарат Praktica, часом позичав Nikon. 24 серпня 1991-го знімав Nikon'ом. Плівка по 36 кадрів, чорно-біла. У сумці мав 20 котушок. За день зробив 700 знімків.
Із політиків найбільше фотографував тодішнього голову Верховної Ради – Леоніда Кравчука. Він – подарунок для нашого брата: вміє позувати, артистичний. Коли бачить, що його знімають, починає жестикулювати, переходить на емоції, якщо з кимось говорить.
Основний прийом політиків – жестикуляція. Помітно, що цього їх навчають іміджмейкери.
Я мав преференції тільки за президентства Кравчука. За Кучми та Ющенка сидів у зграї таких самих шакалів із фотоапаратами. Коли хтось лізе переді мною, кричу: "Старик, ты не прав!"
Є два особисті фотографи Віктора Януковича. Вони мають переваги перед іншими. Їм треба зняти всі ракурси президента. З ними не сперечаємося.
Позаторік на "регіонала" Ярослава Сухого впала бленда від об'єктива, у голову влучила. Ледь його не поранила. Для фотографів упустити якусь техніку – це сором і ознака непрофесійності. Однак легкі деталі з ложі преси у сесійну залу інколи падають. Депутати пропонують відгородити журналістів склом. Роботу це нам ускладнило б. Краще протягнути півметра сітки.
В англійському парламенті немає преси. Стоїть одна камера, яка знімає, а відео потім розсилають по телеканалах. Інша крайність – в американському сенаті. Там під час обговорення чи круглого столу фотографи у драних джинсах повзають по підлозі поміж ніг у депутатів.
Бійку краще знімати з балкона – видно все поле бою. Це мінус мого розташування в залі. Плюс у тому, що можу зазняти не лише потилиці, а й обличчя. Є у фотографів правило: маєш бути близько до події. Але якщо знімати зблизька, більше буде невдалих кадрів. Під час великої бійки після харківських угод 27 квітня 2010 року кидали яйця та димові шашки. Я заліз на балкон. У всіх звідти вийшли чудові знімки. А у двох фотографів, які залишилися внизу, тільки пара годящих кадрів: коли яйце летить у депутата.
Під час візиту Папи Римського Івана Павла ІІ найдовше чекали, коли приїде папамобіль з аеропорту "Бориспіль" до Європейської площі. Стоїмо біля інформагенції УНІАН годину, дві. Наші дружини прийшли. Аж бачимо: міліція, мигалки – проїхала якась колона. Папамобіля не видно. Глухо. Ми махнули рукою і пішли пити каву. А то був обманний хід. За тією колоною хвилин за 15 Папа таки проїхав. Ми вибігаємо – а він уже почухав. Увечері мав рушати назад. Знову дружини прийшли, і ми вже чекали, доки не проїхав.
Техніка ніколи не підводила. 10 кілограмів – це легкий варіант по Києву. Якщо їду у відрядження, ще один фотоапарат беру. 15–20 кілограмів виходить.
Якщо потрапив у небезпечну ситуацію, то ти – придурок. Найкращий кадр не вартий життя
Зараз випускають мильниці, які якісно знімають. Для візиту президента не підходить, а для мітингу – дуже зручно. Не лякаєш людей апаратурою, ні в кого не викликаєш підозри.
Разів 20 був у відрядженнях у миротворчих місіях. У сумі три місяці в Африці, а загалом – півроку.
Відрядження важко оформити. Приміром, поїздка в Африку. Квиток туди й назад коштує 2 тисячі доларів. Їдеш на тиждень. На менше нема смислу. Щодня жити в готелі – це 100 доларів за добу. На їжу йде доларів 30. Тож на всю поїздку мінімум 3 тисячі треба. Таких грошей редакція дати не могла. Тому їздив із військовими. Літак їхній. Якщо везуть 150 солдатів, узяти трьох журналістів – витрати невеликі. Як із казана їдять 300 людей, троє їх не об'їдять. У казармах переночувати місце знайдеться.
Уперше поїхав у миротворчу місію в квітні 1992-го в Придністров'я. Прибув у Дубоссари. З одного боку Дністра молдовські війська, з іншого – російські. Я був з їхнього боку конфлікту. З Росії поприїжджали найманці – хлопці й дівчата, зовсім юні, з автоматами і кулеметами. Романтики: "Мы приехали воевать!" Дивно було бачити їхні світлі одухотворені обличчя. Якась ідея їх вела.
Коли під вогнем опиняєшся, тільки чуєш кулі: тюх-тюх, і крики "Лягай!" Не страшно. Пофіг всьо.
2003-го журналіст Тарас Процюк загинув в Іраку. Він був у готелі. Військові знали, що там сидять журналісти. Хто міг думати, що танк туди встрелить?
Якщо потрапив у небезпечну ситуацію, то ти – придурок. Найкращий кадр не вартий життя.
У миротворчих місіях традиційна зйомка – будні: як хлопці їдять, сплять, людські стосунки.
Маю фото, як 1994 року миротворці у Сараєві рахують перші зароблені в місії долари. Нині тільки контрактників туди беруть, а раніше й солдати-строковики брали участь. З примусу не відправляли, однак була черга охочих. За півроку платили щонайменше 3 тисячі доларів. За ці гроші тоді можна було десь у Бердичеві купити шикарну трикімнатну квартиру.
Щогодини виходжу на зв'язок телефоном, аби повідомити, що все добре. Не подзвоню – мене шукатимуть.
Колега йде на весілля і заробляє за день гроші, за які я місяць щодня гарую.
2 
1
Коментарі