"Це війна не тільки за незалежність, але й за те, щоб бути українцями"

У 9 років ходив на греко-римську боротьбу. Там займалися друзі, тож я долучився до них. 2003-го поновила роботу лижна база, яка була неподалік від нашого дому. Одразу перейшов туди. Спершу займався лижними гонками. Згодом обрав біатлон. Він був цікавіший, адже там є стрільба й додаткова динаміка. Крім того, досвід батьків теж мав значення. Тепер ми по суті лижна династія.

Україна для мене – це все. Моя Батьківщина. Країна, в якій я виріс і далі планую жити. Хочу присвячувати їй свої майбутні перемоги й бути корисним на тренерській роботі.

Моя національна ідентичність формувалася змалку. Я ріс у патріотичній сім'ї. Ніколи не мав запитань, хто ми й що нам потрібно. Розумів, що ми – українці й боремося за свою незалежність і відстоюємо свою мову. Ніколи в тому не сумнівався й тепер сповідую ці переконання.

 

Незалежність – одне з моїх найбільших свят. Як Різдво і Великдень. Зазвичай 24 серпня збираємося сім'єю, вдягаємо вишиванки. Можемо вийти в місто та приєднатися до урочистостей, відвідати святковий концерт. Щоразу це відбувається по-іншому, однак завжди цікаво.

Батьки в моєму дитинстві розповідали, що Україна довго бореться за незалежність. За право бути собою. Казали, що незалежність дісталася нам дорогою ціною спротиву поколінь наших предків. Що маємо її берегти й шанувати. Плекати ідентичність. Насамперед берегти мову, адже це ДНК нації. Не буде мови, не буде нації.

Доньці вже 7, і я розповідаю їй про рідний край. Що ми маємо свою країну і свою історію. Що маємо берегти й не забувати свою мову. Вона все розуміє. Розповідаю їй і про теперішню війну. Про те, що Росія багато століть нас тероризувала й бажала підкорити, знищити нашу культуру й державу. Що нині важкий час, коли маємо відстояти все своє.

Тішить, що тепер відбувається тотальна дерусифікація. Після того, що зробили орки на нашій землі, жоден українець не захоче мати з росіянами спільних справ. Багато російськомовних українців переходить на українську, бо не бажає розмовляти мовою окупанта.

За підтримку Росії послав французьких біатлоністів Сімона й Мартена Фуркадів за російським кораблем. Бо заслужили. У перші дні великої війни обидва брати, здавалося б, поділяли наше горе. Писали мені, мовляв, тримайтеся, ми з вами. Згодом побачив у Мартена допис: "Моє серце – з російськими друзями, які стали заручниками цієї ситуації". Ішлося про спортсменів, які не можуть виступати на міжнародних змаганнях через путінську агресію. Спершу написав йому в особисті, що це некоректно. Це був перший дзвіночок.

Коли Сімон Фуркад дав інтерв'ю російським пропагандистам, усе прояснилося. Сказав, що він розірвав французький прапор, зліпив із нього російський і повісив на двері на підтримку росіян. Стало бридко, що я прийняв слова його підтримки в перші дні. Тоді я опублікував допис, де все пояснив. Хочеш підтримувати Росію – вперед, але не кажи, що співчуваєш Україні. Війна – це час вибору.

Не треба казати, ніби спорт – поза політикою. Це не так. Росія давно використовує його для кремлівської пропаганди. Як можна казати, що спорт – поза політикою, коли в Москві на концерті з підтримки війни було чимало спортсменів з літерою Z на одязі? Рішення про відсторонення росіян і білорусів від міжнародних спортивних змагань правильне. Росія й Білорусь несуть колективну відповідальність за війну в Україні. Від початку війни мені написав лише один спортсмен із РФ. Сказав, що йому соромно за дії його країни. Але він боїться за себе та свою сім'ю, тому не озвучує підтримки публічно.

24 лютого був удома. Саме приїхав з Олімпіади й готувався до поїздки на етапи Кубка світу. Уранці прокинувся від повідом­лень рідних і друзів: почалася велика війна. За кілька годин зателефонувало моє керівництво з Нацгвардії й дало наказ куди й коли прибути. Я зібрав речі, військову форму та приєднався до вказаної частини.

Як боєць Нацгвардії чекав указівок, що маю робити. Якби не був ним, можливо, пішов би в тероборону. Навряд чи стояв би осторонь наруги над Україною. Три місяці виконував накази керівництва. Ходив у наряди, охороняв об'єкти, створював фортифікаційні споруди. Носив мішки з піском. Багато тренувався зі зброєю. Опановував ази військової медицини. Вчився орієнтуватися на місцевості.

До війни думав, що між спортивною й військовою зброєю багато спільного. Виявилося, що більше відмінного. Техніка стрільби в біатлоні прицільніша, ніж у війську. Коли стріляєш з автомата Калашникова, техніка й поведінка тіла зовсім інші. Рухи, послідовність дій. Я вже не кажу про віддачу від пострілу. Спортивна стрільба ближча до снайперської. Часом виникають думки спробувати себе в цій ролі. Утім, розумію, що для цього треба багато вчитись і тренуватись. Якби був наказ стати снайпером, не вагався б.

У перші дні війни був готовий захищати Україну на фронті. Думаю, кожен свідомий українець готовий боронити Батьківщину на передовій. Я не виняток.

Із першого дня служив разом із лижним двоборцем Дмитром Мазурчуком. Згодом до нас приєдналася біатлоністка Христина Дмитренко. Коли у твоїй частині ще двоє колег-спортсменів, не почуваєшся самотнім. Вони полегшили мою акліматизацію в новому колективі. Я міг обмінятися з ними думками про новий досвід. У цьому сенсі мені пощастило.

90 відсотків Національної збірної з біатлону служили після 24 лютого. Хтось – у Збройних силах, дехто – в Нацгвардії, інші – в прикордонних військах. За два-три місяці повернулися до спорту.

25 травня отримав наказ повернутися до спортивних тренувань – національна команда поновлювала навчально-тренувальні збори. Готувалися представляти Україну на змаганнях.

Не всі можуть служити у війську. Це не всім підходить. Є люди, які потрібні в тилу. Економіка має працювати, щоб забезпечувати армію необхідним. Не засуджую тих, хто не взяв до рук зброї, а хоче бути корисний у справі, яку вміє робити найкраще.

Нічого російського для мене не існує. Не слухаю російської музики й не дивлюся їхніх блогерів і новин. Споживаю український контент або інформацію тих країн, які підтримують Україну. Усе російське – для нас вороже й токсичне. Доки не видворимо ворога з нашої землі, не ослабимо й не викорінимо це зло, говорити з ними нема про що. Люди, які кажуть "так исторически сложилось", помиляються. Нас русифікували силоміць.

Не розумію, чому частина українців досі танцює під згубну російську дудку. Адже, якщо російськомовні громадяни України будуть у меншості, зникне мовна політична карта. Політики почнуть змагатися між собою за те, хто з них проукраїнськіший. Російська ідея відійде в небуття.

Це війна за свободу й виживання. 24 лютого Росія показала, що хоче знищити українців як націю. Тому це війна не тільки за незалежність, але й за те, щоб бути українцями.

Війна триватиме ще щонайменше пів року. Я не військовий експерт, це мій суб'єктивний погляд і відчуття. Наш успіх залежить від сили міжнародної підтримки, потужності санкцій і кількості далекобійної зброї. Крім того, важливі два фактори – фінансова допомога економіці України і єдність українців у боротьбі за перемогу. Люди в тилу мають пам'ятати про війну й допомагати бійцям, які боронять Україну. Час жити за принципом: усе для фронту й перемоги.

Після 24 лютого статус українця у світі зріс. Я спілкуюся з іноземцями, тож бачу й чую це з перших уст. Цивілізований світ став прихильнішим до українців. Ми показали, що є сильною і вольовою нацією, яка бореться за виживання. Багато іноземних колег надихнулося нашою волею до перемоги, незалежності й вільного життя. Чи зможемо втримати цей статус, залежить від нашої влади та внутрішньополітичної єдності.

Хочеться якнайшвидше повернути змогу подорожувати без кордонів. Тренуватись і відпочивати там, де бажаєш. Бачити рідних, спілкуватися з друзями. Хочеться повернутися в нормальність буденного життя без повітряних тривог і обстрілів.

Після перемоги Україна стане країною вільних можливостей. Певний час ми залежатимемо від партнерів. Принаймні на етапі відбудови й економічного зростання. Утім, потім станемо державою швидкого й високого економічного, спортивного та культурного розвитку.

На Україну вже рівняються інші. Зокрема в затятості боротьби з російським окупантом. Чи станемо прикладом у інших сферах – залежить від нас. Кожен має робити внесок у розвиток країни. Від сортування сміття до усвідомлення, що мова має значення.

Мрію потренуватись у звільненому Криму. Ніколи там не був. Коли 9 серпня в Новофедорівці хтось невдало покурив, для нашої команди це було свято. Ми жваво обговорили можливість навчально-тренувальних зборів у Криму. Він чудово підходить для першого збору підготовчого періоду в травні-червні. Ми туди залюбки поїхали б.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×