Ексклюзиви
Вівторок, 14 березня 2017 14:21

Було таке, що одну людину хоронили тричі

Вікторія Дворецька стала першою в українській армії жінкою – командиром механізованих підрозділів

Готувалися з Майдану їхати в Крим, коли почалася окупація. Чекали два місяці, що нас відправлять. Потім почалася війна на Донбасі. На зборах сотники вирішили створити добровольчий батальйон із майданівців. Перший набір виїхав 8 травня. Мене не взяли. Сказали, з сотнею маю чергувати на 9 травня в Маріїнському парку – щоб не було провокацій.

Поїхала у другу відправку, 19 травня. Двома автобусами, чоловік 40. Ніякої підготовки не проходили. Приїхали в ліс під Старобільськом Луганської області. Нас вистроїли. Прапорщик пояснив криком: "Ви на війну попали!" Бачу, дівчата бігають із пістолетами. Думаю, нормально, на кухню не відправлять. Видали білухи (армійська білизна радянського зразка. – Країна), форму-дубок, банку консервів – на чотирьох. Берців не було. Автоматів вистачило тільки везучим. Їх було десь 70, а нас – майже 100 чоловік.

Жили в наметах. Щоночі будили по бойовій тривозі. Перші днів 10 я реагувала. А потім кажу: "То що мені робити? Автомата не маю. Хоч рогатку дайте". Була повна махновщина.

25 травня у день президентських виборів звільняли Новоайдар (районний центр на Луганщині. – Країна) від сєпарів. Коли брали Щастя (15 червня 2014 року. – Країна), знов лишилася на базі. В мене був тільки пістолет. Усі сміялись: дали по "пеему" (пістолет Макарова. – Країна), щоб хоч застрелитись можна було. А Коля Ніндзя поїхав тоді. Без автомата. З мачете. Вернувся щасливий – із купою трофейних "мух" (ручний реактивний протитанковий гранатомет одноразового використання. – Країна).

Щастя взяли без втрат. Прекрасна операція. Сєпари не очікували. У нас майже нічого не було, а вони – запаковані. Взяли їхній блокпост біля міста. А там, наче супермаркет – бери, що хочеш. Тепловізори валяються скрізь. Бронебійні набої. "Мух" – купа. У нас їх доти й не бачили.

Як взяли Щастя, нам привезли й видали автомати. І ми почали виїжджати на захоплений у сєпарів блокпост. Офіційно тоді була діловодом тилу.

17 червня відділилися в окрему розвідувальну групу з п'яти чоловік, із командиром Євгеном Войцехівським (командир підрозділу "Холодний яр" у батальйоні "Айдар", кавалер ордена "За мужність" III ступеня, загинув 7 липня 2014 року. – Країна). Вже наступного дня попала в госпіталь. Був бій під Металістом. Наша група мала висунутись на гольф-клуб – нейтральна територія за нашими позиціями. Ми мали попередити, якщо будуть іти назад відбивати блокпост під Щастям. Як казав Женя: "Нічого складного. Нам головне – подзвонити встигнути. Навіть якщо "Градами" накриють". Десь о третій–четвертій ранку приїхало туди чоловік 60 на нас п'ятьох. Звідти збиралися йти на наші позиції. Ми були в підвалі. Десь 2 години намагалися нас "викурити". Залетіло майже 20 гранат. Нас розділяв коридор. Вони стріляють у нас – ми у них. Таких ближніх боїв у мене більше не було. Потім наша артилерія відпрацювала мінометами по даху будівлі. З неї мало що лишилося. Пилява і дим. І по нас приїхали хлопці з 8-го полку спецназу. Вивезли. В усіх були сильні контузії. З вух і носа чорне йшло. Відкашлювались днів зо три. Досі ношу осколок від гранати під груддю. Малесенький.

Ніхто не думав, що ми там живі. Їхали по трупи. Виходили – світла нема, суцільний дим. Трималися за пояси одне одного – сил не було. Потім там знайшли з десяток гранат без чеки. Вони не спрацювали. Як ми їх пройшли, жодну не зачепивши? Суцільний фарт.

Хлопці поїхали на зачистку і чомусь минули гольф-клуб. Їх поранили. Потім Надя Савченко попала в полон. Після обіду наші вирішили: "була не була" – і взяли Металіст, це вже за гольф-клубом. Стали під самим Луганськом. Були там до кінця літа.

Вікторія ДВОРЕЦЬКА, 24 роки, боєць батальйону ”Айдар”. Народилася 28 листопада ­1992-го в селищі Гребінки Васильківського району на Київщині. Батько Леонід Анатолійович – міліціонер, загинув у ДТП 2012 року. Мати Олена Григорівна 25 років працювала вихователем у дитсадку, зараз – гувернантка. Має старшу сестру. За два роки до закінчення покинула навчання у музичній школі по класу скрипки. 10 років займалася сучасними й народними танцями. Вступила до Торговельно-економічного коледжу Київського торговельно-економічного університету. За два роки перевелася до університету. Із 2 грудня 2013-го брала участь у Майдані. Була волонтером на кухні Жовтневого палацу. Із початком активних сутичок на вулиці Грушевського вступила до 39-ї жіночої сотні самооборони. У травні 2014 року поїхала добровольцем у зону бойових дій на Луганщині. Пізніше підрозділ назвуть батальйоном ”Айдар”. У червні отримала диплом бакалавра за спеціальністю ”менеджер зовнішньо­економічної діяльності” і вступила до магістратури. Навчання в ній закінчувала заочно – в перервах між службою у Збройних силах. Спершу була в розвідувальній групі. Із червня 2014-го займалася загиблими бійцями – упізнанням, документами. Виконувала обов’язки заступника командира розвідувально-диверсійної роти з березня ­2015-го. Демобілізувалася у червні того ж року. Закінчила курси з підготовки офіцерів запасу Національного університету оборони імені Івана Черняховського. Стала першою жінкою в українській армії з військовою спеціальністю ”командир механізованих підрозділів”. Отримала звання молодшого лейтенанта. Із квітня 2016-го служить на контракті у Збройних силах. Заступник командира із бойової підготовки у роті вогневої підтримки батальйону ”Айдар”. Улюблена книжка – ”Три товариші” Еріх-Марії Ремарка. Незаміжня, дітей немає
Вікторія ДВОРЕЦЬКА, 24 роки, боєць батальйону ”Айдар”. Народилася 28 листопада ­1992-го в селищі Гребінки Васильківського району на Київщині. Батько Леонід Анатолійович – міліціонер, загинув у ДТП 2012 року. Мати Олена Григорівна 25 років працювала вихователем у дитсадку, зараз – гувернантка. Має старшу сестру. За два роки до закінчення покинула навчання у музичній школі по класу скрипки. 10 років займалася сучасними й народними танцями. Вступила до Торговельно-економічного коледжу Київського торговельно-економічного університету. За два роки перевелася до університету. Із 2 грудня 2013-го брала участь у Майдані. Була волонтером на кухні Жовтневого палацу. Із початком активних сутичок на вулиці Грушевського вступила до 39-ї жіночої сотні самооборони. У травні 2014 року поїхала добровольцем у зону бойових дій на Луганщині. Пізніше підрозділ назвуть батальйоном ”Айдар”. У червні отримала диплом бакалавра за спеціальністю ”менеджер зовнішньо­економічної діяльності” і вступила до магістратури. Навчання в ній закінчувала заочно – в перервах між службою у Збройних силах. Спершу була в розвідувальній групі. Із червня 2014-го займалася загиблими бійцями – упізнанням, документами. Виконувала обов’язки заступника командира розвідувально-диверсійної роти з березня ­2015-го. Демобілізувалася у червні того ж року. Закінчила курси з підготовки офіцерів запасу Національного університету оборони імені Івана Черняховського. Стала першою жінкою в українській армії з військовою спеціальністю ”командир механізованих підрозділів”. Отримала звання молодшого лейтенанта. Із квітня 2016-го служить на контракті у Збройних силах. Заступник командира із бойової підготовки у роті вогневої підтримки батальйону ”Айдар”. Улюблена книжка – ”Три товариші” Еріх-Марії Ремарка. Незаміжня, дітей немає

Загинули троє наших. Це – перші смерті. Шок у всіх. ­Дивлюсь на командира квадратними очима. Каже: "Не можна зараз плакать, на це в нас буде ціле життя".

У Києві поклали в цивільну лікарню. Там не розуміли, що з нашими контузіями робити. За три дні ми поїхали назад. Мама знайшла номер комбата. Сказала йому, що я не прокапалась. Два тижні через це не відпускав на передок.

Уперше була в морзі Старобільська, коли Женя загинув. Розуміла: потрібен розтин, треба зібрати документи. Бо в нього двоє дітей, вони мають щось отримати. Його товариш почав бігати, пересмикувати затвор автомата з криком "Застрелю, якщо розріжете!" У чоловіків – більше емоцій.

Усе літо 2014-го "200-ті" були мало не щодня. Займалася ними, бо треба було. Забираєш тіло. Потрібно упізнати, знайти номери рідних, зробити розтин, зібрати документи, вдягнути, відправити додому. Це займає два-три дні.

Привозять п'ятьох загиблих. У когось лице дуже понівечене, у цього – руки нема, у того – голови. Кажуть, можливо, це – той і той, а це – хтозна, обгорів. Одне одного знають тільки по позивних. І починається: хто що бачив, хто з ким був? Було таке, що одну людину хоронили тричі.

Можеш місяць бути в морзі щодня, з ранку до ночі. І поводитися адекватно. Бо нема як зірватися – завтра знову мусиш бути тут. А чоловіки витримували півдня, не більше. Поміг тіло занести – і тиждень п'є, розказує: "Я такое видел".

Приїздять товариші загиблого. Істеричать, стріляють у повітря. А ти дивишся на ці тіла вже п'ятий день. І це – твої друзі також. Я виганяла всіх. Закривала двері зсередини.

27 липня група розвідки і саперів підірвалася, коли заходили в Лутугине. Привезли 12 убитих. Із них із сімома дружила: "Лялік", "Сірко", "Шест"… І 13-й, за день до того, – Васька Гуцул. Був мені як брат, ще з Майдану. Якщо плакати над кожним – дахом поїдеш.

Найтяжче – дзвонити рідним. Треба адресу взнати, якісь дані для документів. Телефонуєш мамі, а там – крик. І потім вона набирає щогодини. У що вдягнули? Коли привезуть? На чому?

Матері безвісти зниклих телефонують досі.

Довго не могли Олександра Колотвіна з Дімою Дібрівним опізнати. Тіла були дуже розпухлі. Вони пішли в дозор. І їх накрили мінометами – убило осколками. Не могли знайти два дні. Коли мені привезли – були чорні. Жара. Дімку упізнала за кросівками – перед тим разом на базарі купували. А в "Сахи" татуювання трохи лишилося на руці.

Хотіла все кинути. Але не було нікого, хто б узявся за цю роботу.

18 червня прийшов автобус із новенькими. Комбат сказав: усі мають бути на передку. Їх того ж дня поселили на базі у Щасті, а оформляли в Старобільську, на перевалочній. Це значить, вони всі без документів. Ми їх на телефони їхали пофоткати, копії паспортів узяти, щоб хоч якісь дані були. Майже всі, хто приїхав після взяття Щастя, все літо були неоформлені. Так і гинули. Не люблю за це Сергія Мельничука (перший командир "Айдара", нині – народний депутат. – Країна).

Родина Жені Войцехівського мені, як рідна. Казав, хреститиме мого сина. А вийшло – я його дітей. На похороні не була, хлопці відмовили. Кажуть, раптом жінка не зрозуміє. Малим було 3 і 5 років. Я приїхала у вересні. Молодший, Русік, одразу на руки заскочив. Я стала його хрещеною наступного літа. Старшого, Валєрчика, хрестили, коли Женя в Петербурзі був на заробітках. У церкві малий сказав: "У мене хрещений батько кацап. І я, виходить, теж? Нє, так не піде – давайте й мене". Похрестили обох.

Була аполітична. Не завжди могла згадати, хто в нас президент. Але мала ненависть до ментівської системи. Таке воно було все гниле. Тато загинув у аварії. Бидло, яке його вбило, за два дні скупило всі потрібні експертизи й зробило батька винним.

З дитинства мріяла бути слідчим. Хотіла вступати в Академію МВС. Тато каже: "Не хочу, щоб ти йшла в мусора. Поступати не помагатиму". Сама подала документи. Але треба було дати 5 тисяч доларів хабара.

Про Євромайдан навіть не чула. 28 листопада ­2013-го святкувала свій 21-й день народження. В ресторані, з друзями. Приїхала в гуртожиток і бачу – менти побили студентів. Почалася революція. Нас із блоку пішло двоє.

Якщо зверху сидить тупий зечара, то яке воно може бути нижче?

На Майдані було страшно 18 лютого. Нашій сотні сказали: "Дівчата, ваша головна задача – бути тут, щоб чоловікам було соромно втікати". І ми стоїмо в Маріїнському парку, тримаємо балончики з міцелярною водою – бризкати в очі від диму. Друга задача була – підносити ящики з "коктейлями Молотова". Але ніхто вже до них не пройшов. Упала світло-шумова граната, друга. Ми вище підняли прапори. Хлопцю відірвало руку. Почали виносити поранених. Усі відходять. І тільки прекрасні бабусі в шубах продовжують довбати бруківку. Підбігаю до Будинку офіцерів. Самооборона шикується. Кажуть, відходимо на Арсенальну й вертаємось на Майдан. Звідкись летять гранати. Підняла голову – Самооборона вже відійшла. А навколо мене чоловік 60 цивільних. Ми сховалися в підвалі-перукарні. Виглядаю – а там забивають хлопців. Чорно. "Беркут" – заглядає до нас у вікна. За 2 години приїхали кілька народних депутатів, зробили коридор, вивели нас. Зайшла в Будинок офіцерів – а там уже "200-ті" й поранені лежали.

Не хочу брати в підрозділ "вільних стрільців", які ­2014-го повоювали трохи, а потім розвернулись – і додому. Через два роки приїздить, каже: "Давайте ще повоюю". А як мені на нього розраховувати? Він тут буде через місяць?

На війні, як у гуртожитку. Є люди, які завжди дбатимуть за інших. А є – егоїсти. Тут це прекрасно видно.

Боятися – це нормально. Якщо нам тут буде зовсім не страшно – переб'ють усіх. Приходять хлопці 18-річні, гонорові. Кажуть: "Я знаю, куда ехал". Нічого ти не знаєш. Чуєш, міна свистить – падай лицем у грязь.

Хлопці з "Айдара" запропонували йти на офіцерські курси. Я здала всі нормативи. В університеті сказали: ця спеціальність (командир механізованих підрозділів. – Країна) – тільки для чоловіків, а тобі можна лише на замполіта, та й то – два роки замість трьох місяців. Падлюки, думаю. Ми довбали Міноборони. Хлопці навіть до Турчинова ходили (секретар Ради нацбезпеки та оборони. – Країна): воювати можна, а вчитись – ні? На конференції з представниками НАТО розказала про дискримінацію жінок в армії. Після цього дзвонять: приносьте документи, можна вам навчатись.

Друзі, яких дала війна, – назавжди. Це тут найкраще. А найгірше – втрати. До осені 2014-го загинула більша частина першого складу "Айдара".

Наш ворог – не сепаратисти, а одна з найбільших армій світу. Бачу, що за три роки наше військо стало таким, що може гарно дати по зубах. Достатньо міцні, аби не просто охороняти поле, а наступати. Люди, які прийшли в армію два місяці тому, не цінують цього. Не розуміють, що вона з'явилася з нуля. І її кістяком у кожному підрозділі стали патріоти, які на війні від початку.

Зараз ви читаєте новину «Було таке, що одну людину хоронили тричі». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua
Загрузка...

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 239
Голосування Що робити з ремонтом на станції метро Лівобережна?
  • Залишити, як є та розрахуватися з виконавцями;
  • Не розрахуватися з виконавцями й вимагати виправити помилки;
  • Оштрафувати виконавців за недоліки в ремонті;
  • Іншим способом притягнути до відповідальності (написати в коментарях).
Переглянути