"Брехня – хитка, а правда – сильна. Коли не вигадуєш, звучиш переконливо"

Мова – запорука безпеки

– Щойно спустилася з гір. На День Незалежності вирішила з родиною й коханим поїхати на кілька днів у Верховину. Нині відвідали гору Шпиці. Мали спуститися раніше, але змінили маршрут, – каже Марина Мірзаєва. Спілкуємося 26 серпня.

Відчуваєте втому після безперервної роботи з 24 лютого?

– Це навіть не втома. Я звикла жити в динамічному ритмі. Однак відчула, що стаю дратівливою і нервовою. Тому силоміць змушую себе відпочити. Інакше починаю бути некомфортною для тих, хто поруч. Єдине, за що не люблю відпочинок, – після нього треба довго входити в робочий ритм. Тоді здається, що краще взагалі не відпочивати.

Маєте рецепт максимальної працездатності?

– Працюю там, де мені подобається. Тому часом не розумію, це робота чи відпочинок. Неулюблена робота може напружувати. А так зазвичай кайфую від процесу.

Ви були російськомовною. Що спонукало перейти на українську?

– У випускному класі захопилася українською літературою та націо­налізмом – і переосмислила нашу історію. Переламним став один випадок. У школі задали створити проєкт, присвячений революції на граніті. Однокласники зробили реферати, а я захотіла їм утерти носа – сказала, що зніму фільм. Через фейсбук вийшла на Олеся Донія й Андрія Парубія, які познайомили мене з Левком Лук'яненком. Зустрілася з істориком Віктором Рогом. Узяла в них інтерв'ю. У 16 років побачила націоналістичну тусівку, яка захопила. Мене почали залучати до співпраці. Хтось запросив на захід із захисту української мови, хтось – на таємні збори націоналістів у книгарні "Смолоскип". Порадили прочитати роман Горліса-Горського "Холодний Яр".

Фільм зняла й презентувала. А люди, про яких розповідала в ньому, ввели мене в дивовижний український світ, частинкою якого стала і я.

Хто вплинув на ваше формування української ідентичності?

– Крім згаданих, це Сашко Лірник. Тоді роззнайомилася з музикантами Іваном Леньом і Михайлом Адамчаком. Найбільше приваблювала музична тусівка. Мене знав багато хто, я за ними тягнулася. Вони приймали й підтримували. Дізналася про Петлюру, Коновальця, Шухевича й інших провідників. Далі були вступ до університету Шевченка й Майдан 2013-го. Тішуся, що стала націоналісткою ще до Революції гідності. Пізніше спілкувалася з ветеранами УПА й ОУН, це теж мене формувало.

Чому російськомовним українцям варто переходити на українську?

– По-перше, мова – запорука безпеки. Код "свій – чужий". Уявіть собі: ви сидите в окопі й не розумієте, в оточенні ви чи ні. До вас підходять і питають: "Хто тут?" – і ви розумієте: свої. Якщо хтось каже: "Кто здесь?", ви думаєте: "А раптом чужий?" Коли людина говорить російською, має бути готова, що її можуть сприйняти за ворога. По-друге, не знати своєї мови – соромно. За 31 рік можна було вже хоч суржиком заговорити й почати читати українські книжки. Чи бодай фільми дивитися. По-­третє, українська – мова ваших дітей. Коли питаю російськомовних вояків на фронті, яку мову вони хотіли би чути від своїх дітей, відповідають: українську.

 

Ви історикиня. Як руйнуєте міфи "русского мира"?

– Правдивим фактажем. Знаю, що брехня – хитка, а правда – сильна. Коли не вигадуєш, звучиш переконливо. Єдине, що треба вміти, – привабливо подавати правдиві факти. Іноді програємо інформаційну війну, бо мало приділяємо часу роботі в соціальних мережах. Тіктоки і ютюби – важлива зброя в боротьбі з російською пропагандою.

Бути директоркою фестивалю "Під покровом тризуба" – це історичне просвітництво?

– Авжеж. А крім того, ще й військове. Ми завжди позиціонували наш фестиваль як мілітарний. Офіційно він – історично-музичний. Себто історична складова – на першому місці, а музиканти-­учасники – з міцною проукраїнською позицією. Одне із завдань фестивалю – виховати в прийдешніх поколіннях українців повагу до військових професій. Більша частина фестивального дня – це зазвичай лекторії й гутірки. Експозиція військової техніки від часів УНР і УПА до сучасної. Родзинка фесту – військово-­історична реконструкція. Протягом години відтворюємо певний бій. Уенерівців із більшовиками чи, скажімо, упівців із німцями. Є ведучий, який оповідає історичну основу битви й коментує її хід. У 2016–2021 роках багато хто не знав, що таке реальна війна, й міг зануритись у неї через наші реконструкції.

Кому й чим допомагає ваша громадська організація "Валькірія"?

– Військовим на передовій. Коли вони не мали нічого, ми допомагали бронежилетами, касками, тепловізорами та прицілами. Спочатку мали склад у Львові. Переганяли машини й перевозили броніки. Були речі, які ми купили за пожертви наших меценатів, а були ті, які нас просили доставити до адресатів. Люди нам довіряли, й ми забезпечували логістику.

Згодом почалися державні виплати воякам і ті сказали: "Дівчата, дякуємо, дешевші речі можемо купувати самі". Ми зрозуміли, що варто перемкнутися на дорожче: дрони, приціли й автівки. Зосередилися на тому, що хлопці не можуть купити самотужки.

Коли їдете на фронт, перепитуєте хлопців, що ще треба докупити?

– Безумовно. Часто просять придбати автозапчастини. Це недешево. Можуть коштувати десятки тисяч гривень. Ворог прострелив лобове скло, треба замінити. Маємо можливість купувати запчастини трохи дешевше й робимо це. Робота "Валькірії" ситуативна, тримаємо руку на пульсі й допомагаємо тим, що просять.

Як вирішуєте, кому помогти, а кому відмовити?

– Усе залежить від ситуації та нагальності. Решті з жалем відповідаю: "Нині ресурсів не так багато, як хотілося б. Доведеться почекати".

Де берете гроші на купівлю необхідного бійцям?

– Це донати. Крім того, окремі меценати, які нам довіряють. Дехто питає, які потреби, й перераховує кошти щотижня. Переважно представники бізнесу, для яких це невелика сума. Є вчителька англійської мови, яка перераховує нам певний відсоток зі свого заробітку. Намагаємося пояснити людям: якщо довіряєте нам, краще надсилайте 100 гривень щотижня, ніж несистемні 500 – раз на три місяці. Це допомагає нам точніше планувати покупки.

Українці збідніли і втомилися підтримувати армію чи ще є резерв?

– Ще є сили. Наші системні донатори міцно тримають меценатський стрій. Ті, хто допомагав активно, продовжують це робити. Є коло своїх, яке завжди з нами.

Держава колись задовольнить потреби армії чи волонтери будуть потрібні завжди?

– Вірю, що колись так і буде. Поки що такої перспективи не бачу. Утім, державі треба віддати належне: вояки мають броніки, каски та пристойні зарплати. Армія потроху стає на ноги. Однак волонтерство – це не лише про гроші, але й про підтримку емоційну та психологічну. Ми та наші колеги підтримали армію не лише фінансами й амуніцією. Коли я запитую хлопців, що їм привезти, у відповідь чую: "Візьми енергетиків і приїдь обійми нас".

Звідки берете сили допомагати іншим?

– Я хочу, щоб Україна перемогла. Щоб моя країна стала найкращою в Європі, щоб на неї рівнялися інші. Хочу, щоб ця перемога втерла носа ворогам і тим українцям, які не вірили в нашу державу. Щоб мої земляки здивувалися, наскільки вони круті. Мене мотивує історизм моменту. Хочу бути в авангарді боротьби.

Була фронтова історія, яка вразила найбільше?

– Вражає, коли приїздимо до хлопців, а вони нас зустрічають як дорогих гостей. Як рідних. Почуваюся, наче додому приїхала: стелять ліжко, пригощають смаколиками. Говоримо про військове й водночас тилове. Їхні розповіді важливі й незабутні. Найцікавіше записую. Веду фронтовий щоденник. Можливо, колись дослідникам цього періоду буде цікаво почитати. Пишучи кандидатську, зіткнулася з тим, що жодна з відомих мені жінок в ОУН та УПА не лишила щоденника. Є спогади, але це часто дофантазовування й прикрашання чи писання через тривалий час після подій. А щоденник – це по живому, емоційно й фактологічно точно. Так, як я описала свої страхи за рідне місто пів року тому, вже не напишу. Тож вирішила виправити помилку жінок-упівок та оунівок, які не лишили щоденників.

Що для вас найважче на цій війні?

– Втрати. А ще – стримуватися не сказати зайвого. Не виступати в ролі експертки там, де я нею не є. Мене дратують люди, які висловлюються на теми, в яких вони не тямлять. Я їжджу і чимало бачу. Емоціоную, але розумію, що маю стримуватися. Вояки добре знають і роблять свою справу. Тому волонтерю й не заважаю хлопцям виконувати свою роботу.

Доводилося чути свист куль чи роботу артилерії?

– Свист куль не довелося, а роботу ворожої арти, "Градів", мінометів чула, коли їздила сходом. У травні-червні проходила військовий вишкіл у Львові. Мав тривати три тижні, а я лишилася на півтора місяця. Цей досвід навчив адекватної реакції. Страшно, коли тільки їдеш на фронт. Але ти зробив вибір, а отже, знав, на що йдеш. Маєш сприймати даність без паніки, з холодним розумом. Розслабся й роби те, що маєш.

Ви писали, що стріляли з міномета 120-го калібру. Змогли би бути мінометницею, якби покликали?

– Якщо працювати за інструкцією, стріляти не страшно й не важко, а цікаво. Одначе, щоб бути мінометницею, треба багато досвіду й розрахунків. Так само, щоб стати парамедиком, необхідно пройти серйозніший курс тактичної медицини, ніж я пройшла. У кожній справі головне – не нашкодити. Розумію, що я нині корисна у волонтерстві. Відчуватиму потрібність в іншій галузі, йтиму туди.

Попри те, що герої не вмирають, багатьох із них уже немає з нами. Як їх не забути?

– Продовжувати їхню справу. Те, чим вони горіли. Як після загибелі Романа Ратушного взялися за Протасів Яр, і вулиця в Києві носитиме його ім'я. Треба продовжити те, що людина любила понад усе. Це найкраще увічнення пам'яті.

Пишете книжку "Жінки свободи". Про що вона?

– Це збірка жіночих історій. Біографії й розповіді про жінок у національно-визвольному русі й історії загалом. Є багато зібраного матеріалу. Лишається його оформити у книжку.

Про що пише Марі Мамайка?

– Під цим псевдо пишу різну художню прозу. Тематичний діапазон – від УПА до інтимних оповідань. Пишу те, що відчуваю. Це може бути рефлексія на історичну подію чи сучасні переживання.

Як зазвичай минає ваш день?

– Це сотні дзвінків. Розмови про те, як краще вибудувати логістику допомоги для фронту. Як зібрати гроші й закупити потрібне. А ще думки – про те, що треба писати прозу й кандидатську з історії. Але вони чекають свого часу.

Коли востаннє плакали?

– Зазвичай багато тримаю в собі. Востаннє плакала, коли на сході загинув історик Павло Добротворський. Ми разом працювали в патріотичному вихованні молоді. Було боляче, коли він загинув, бо в Павлові бачила людину, яка після перемоги будувала би майбутню Україну. Коли його не стало, три дні не могла отямитися.

Любите готувати?

– Я не фанатка-куховарка. Утім, коли маю час, можу щось приготувати людям, яких люблю. Моя фірмова страва – грецька запіканка мусака. Це овочі з м'ясним фаршем, які треба затерти сиром і запекти в духовці. Готується швидко й виходить смачно.

Від чого залежить наша перемога?

– Від наших упертості, наполегливості та сміливості. Бо сміливі мають щастя. А далі йдуть важке озброєння, технічна й фінансова допомога, без яких теж ніяк.

За що себе критикуєте?

– За лінощі. Весь час здається, що я мало роблю. Намагаюся робити більше.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×