Мої пращури походять із Лімузена, історичної області в центрі Франції. Там є замок Шалю, що належав віконту Адемару Лімозькому. Віконт був васалом Річарда Левове Серце (1157–1199 роки; король Англії. – Країна), але зрадив. Річард оточив замок, щоб поквитатися. Взагалі-то він хотів здобути гроші на хрестові походи. Один із оборонців замку з арбалета поранив Річарда. Той рицар був одним із моїх предків. Річард невдовзі помер на руках матері, герцогині Аліенори Аквітанської.
У Лімузені сходяться три мови – каталанська, оксітанська й лімузенська. Тут народився відомий трубадур
ХІІ століття Бернарт де Вентадорн. Центром регіону є місто Лімож, що славиться виробництвом емалей і кераміки. Тут найбільша у Франції фабрика порцеляни. Лімож є третім, після Тулузи й Бордо, урбаністичним центром так званого Великого французького південного заходу.
До промислової революції ХІХ століття всі мої предки працювали на землі. У них були бідні маленькі ферми, а сім'ї – великі. Землі й будинки належали не їм, а магнатам-власникам, котрі забирали половину врожаю. Це не та панщина, що була на сході Європи. Але теж достатньо важка.
У 1870-х родину по батьковій лінії вигнали з оселі. Навіть не дали зібрати урожай. Причина: власник втрапив у темну історію і просив прапрадіда стати лжесвідком. Прапрадід відмовив. Він урятував невинну людину, але сам утратив усе. Родина пішла в Лімож. Навіть малолітні діти мусили працювати на фабриці. Згодом троє з них, старші брати, створили власну невелику порцелянову артіль, здобули освіту.
Прабабця розповідала про це моєму татові. Батько зрозумів: про це варто написати. Ця історія увійшла в його чотиритомну епопею "Чорний хліб". Батько навчив прабабцю читати. Мені було 7 років, коли вийшов перший том. Прабабця читала, і в неї виступали сльози. На моє подивування відповідала: "Виростеш – тоді й ти заплачеш".
Письменником батька зробила хвороба. Років у 16 він заразився туберкульозом, на той час невиліковним. У школу не ходив, сестру відіслали на село. Слухав розповіді старших і читав. Його мати, моя бабця, працювала секретаркою у військовому штабі й приносила книжки. Його дід був хороший знавець літератури. Також допомагав учитель. Це вилилося в те, що батько почав писати. Лікарям удалося його врятувати. Першу книжку видав у 25 років, перед Другою світовою війною.
Батько під час війни став учасником Руху Опору. Був зв'язковим між Елюаром і Араґоном (Поль Елюар, Луї Араґон – класики французької літератури. – Країна). Збирав антифашистські тексти інтелектуалів окупованої Франції і через Марокко передавав до Алжира, у друкарні. Поет Макс-Поль Фуше видавав там журнал інтелектуального спротиву "Фонтан". Батько описав це у книжці спогадів "Час учитися жити" – це рядок із вірша Араґона. Книжка вийшла торік у видавництві "Альбан Мішель" і мала чималий розголос.
Під дулом пістолета на вулиці Ліможа батька запхали в автомобіль. Він думав, це – спецслужба Петена (Філіпп Петен – військовий і політик; 1940 року, після поразки Франції, став на шлях колабораціонізму з нацистською Німеччиною. – Країна). Але це виявилися макізари (макі – французькі партизани часів Другої світової війни. – Країна), які шукали колаборанта-поліцейського. На щастя, при батькові були документи. Розібравшись, відпустили.
У батька потім з'явився пістолет. Часи були непевні. Якось він виглядав у вікно. Раптом сусідка покликала на допомогу. Її схопили й тягли в машину. Батько вийшов і вистрелив, щоб настрашити нападників. Інший сусід йому шепче: "Це партизани, а ця жінка працювала на фашистів".
Лімузен був найдієвішою зоною Руху Опору. Тут його очолив Джорджес Ґенґуен, батьків учитель. Сотні своїх учнів він організував у підпілля. Був комуністом, але багато в чому розходився з керівництвом ФКП. Зокрема, засудив пакт Молотова-Ріббентропа. Кілька разів на нього були замахи. 1944-го люди Ґенґуена поставили німцям ультиматум: за 24 години звільнити місто. Партизани замінували міст і частину вулиць. Німці здали Лімож без єдиного пострілу. Ґенґуен потім став мером міста.
Після війни письменник Марк Бернар, соціаліст і макізар, запропонував батькові очолити радіо в Ліможі. Пам'ятаю, малим слухав його репортажі. Потім директор Національного радіо Франції взяв батька заступником. 1956 року родина переїхала до Парижа.
У Парижі опублікував перший том "Чорного хліба". Роман отримав хорошу пресу. Відтоді батько здобув національну відомість. Видавець і поет П'єр Зеґерс запропонував йому робити антології французьких поетів – від Шеньє до Бодлера. Потім – від Рембо до сюрреалістів 1940-х.
10 повоєнних років були важливі для розвитку французької культури. Національне радіо, в певному сенсі, виховувало людей. Батько з колегами-поетами – учасниками руху Опору – створили популярні програми. Всі видатні письменники пройшли через радіо.
1961-го понад 120 французьких митців виступили проти війни в Алжирі. Батько теж хотів приєднатися. Його колеги – Ежен Ґільвік (поет, президент Академії Малларме, перекладав вірші Тараса Шевченка. – Країна), Андре Френо (поет, лауреат Великої премії Французької Академії. – Країна) відраджували. Мовляв, ми не функціонери – нам нічого не буде. А тебе можуть і погнати. Батько не підписав звернення. Усіх підписантів звільнили з державної служби.
На мене вплинуло батькове оточення: Френо, Ґільвік, Анрі Мішо (поет і художник-сюрреаліст. – Країна), Філіпп Супо (поет і прозаїк, один із засновників дадаїзму. – Країна). Супо разом із Андре Бретоном написав "Магнітні поля", перший твір літератури сюрреалізму. Дискутували, сперечалися. Об'єднувало їх те, що всі були антифашистами, патріотами.
Френо не був у компартії, хоча був марксистом. Ґільвік був комуністом, але не любив Сталіна. Казав: "Франція не має Сталіна – в нас є де Голль". Араґон хотів публікувати батьків "Чорний хліб" у комуністичному видавництві. Казав: "Це шедевр." Проте батько відмовився. Араґон обурився. І все життя згадував, що не зумів переконати батька.
Я не мав мети стати поетом. У ліцеї вчителі питали: чи ви не родич із Жоржем Клансьє? Було незручно перед однолітками. Педагог починав розсипатися в компліментах. Потім однолітки казали: "А-а, пестунчик викладачів". Тому вирішив, не буду прозаїком – буду поетом.
Мати любила поезію. Батько починав як поет, і саме тому вона одружилася з ним. Він зрозумів це потім. Мама казала мені малому: "Я читатиму тобі вірші великого поета – тата".
Коли я дебютував, батько був заскочений: "Ану, покажи, покажи." А я кажу: "Ти ж мені не показуєш свого." Мати знала напам'ять батькові вірші. І звичайно, Верлена, Бодлера, Рембо, Малларме. Гадаю, поштовх до поезії я отримав від неї. Вона за професією – лікар.
Конкуренції з батьком немає. Коли мені було десь 25, ми стали друзями. Раніше це був батько, а тут уже – колега. Його авторитет на мене не тисне. Я пишу інакше. Хоча ми в одному соціальному дискурсі. Маємо спільне в пам'яті, історичній тяглості. Я – ніби батькова естафета. До речі, він теж очолював французький ПЕН – у 1960-х. Кілька разів номінований на Нобелівську премію, входив до короткого списку.
У французькій поезії від 1970-х років стався занепад, спричинений впливом структуралізму. А з 2000-х маємо відродження. Повертається ліризм, експресія, менше моди на формалістичні речі. Уже 20 років поезія є сміливою, чутливою до соціальних проблем, не герметичною. Та й проза – теж.
Товаришую з Патріком Модіано. Раніше його не сприймали. Мовляв, е-е, про що ти говориш, який із тебе романіст? Коли він отримав Нобелівську премію 2014-го, вже так не кажуть. Модіано має майже 2 метри зросту. Коли зустрічаємося, він сходить із тротуару: "Ти поет, і тому мусиш бути вищим за мене". Він жартує, але щиро вважає: поезія – понад усе. Як голова французького ПЕН-клубу я впродовж років надсилав до Нобелівського комітету пропозиції щодо нагороди Модіано й Ле Клезіо (Жан-Марі Гюстав Ле Клезіо – лауреат Нобелівської премії 2008 року. – Країна). Нарешті обидва стали лауреатами.
У Франції є спрага на все те, що було за залізною завісою – в Польщі, Україні, Грузії. Про українську літературу знаємо мало, але зацікавлені. Потрібні переклади. Великий український народ має свою велику поезію. Це більш європейська країна, ніж Росія. Я вперше в Україні. Враження прекрасні, зокрема у Львові. Почуваюся вдома.
8 
35413
Коментарі