Сім років пробув у СІЗО Юрій Симоненко
1 квітня 2009 року ішов на роботу. Уявити не міг, що додому повернуся через сім років. Близько дев'ятої ранку в кабінету зайшли троє працівників Солом'янського райуправління міліції в цивільному. Сказали, що на життя проректора Максима Луцького скоєно замах. Запросили проїхати до відділку. Дорогою кричали, що я – злочинець і моя провина доведена. Був певен, що це – непорозуміння.
Напередодні зустрічався з начальником відділку. 2 години в його кабінеті говорили про те, що відбувається в університеті. Згадували й про Луцького. Наступного дня він заявив, що наша розмова дає підстави вважати мене зацікавленим у нападі.
Замах стався о восьмій ранку. Луцький їхав на роботу службовим авто Mersedes S-350. Із-за дерева вибіг чоловік. Зробив кілька пострілів упритул, скочив на велосипед і подався геть. За кількасот метрів його затримав наряд поліції – наче чекав неподалік. Взяли ще двох причетних до нападу. Мене вони назвали замовником. Ніби за вбивство заплатив 100 тисяч доларів. На суді зізналися, що свідчити проти мене їх змусили. А "замах" організував Луцький. Він їх запевнив, що ніхто не постраждає. Суд знехтував цими зізнаннями.
Без впливових покровителів розіграти такий спектакль Луцькому навряд чи вдалося б. Він був народним депутатом від Партії регіонів, кумом тодішнього міністра освіти Дмитра Табачника. Довіреною особою першого віце-прем'єра Андрія Клюєва. Відповідав за депутатів, які переходили до "регіоналів" з інших фракцій. По-хлоп'ячому хизувався кейсами з грішми, які тримав у кабінеті. Перехід із фракції у фракцію коштував 3 мільйони доларів. Організацію "замаху" курирував тодішній перший заступник генерального прокурора Ренат Кузьмін. Торік проти нього відкрили кримінальне провадження, у якому я значуся потерпілим.
Я 10 років був проректором з економічних питань. Усі фінансові потоки університету йшли через мене. 2002-го запустили проект із будівництва житла для викладачів. Коли мене закрили у СІЗО, фірми "Інвест-технологія" й "Фінансова компанія "Толока" перейшли у розпорядження Луцького. Як і моя посада.
За два тижні до "замаху" мав розмову з Луцьким. Пропонував мені написати заяву на звільнення. Погрожував неприємностями.
У СІЗО мене закрили без обвинувального акту. Це – серйозне порушення. Але коли справа замовна, це не має значення.
У справі не виявилось жодного свідка. Експертизу обстріляного автомобіля провели через чотири місяці після нападу. У матеріалах справи на фото було видно: вихідні отвори від куль – більші за вхідні. Отже, стріляли зсередини.
Слідчий сказав: навіть якщо доведете, що це – інсценування, йому за це нічого не буде. Немає в Кодексі статті: "Замах на самого себе". Максимум – штраф за лжесвідчення.
Довго шукали адвоката, який би взявся за мою справу. Тільки чули про її фігурантів – відмовлялися. Щоб оплатити послуги тимчасових захисників, продали дачу, машину, інше майно. Розумів, справа може тягнутися роками. Не хотів, щоб рідні опинилися на вулиці. Попросив надати мені державного захисника.
Сидів на Лук'янівці. Неба не бачив. Прогулюватись виводили на територію з критим дахом. Щонайбільше – на годину. Влітку покриття розжарювалось, дихати неможливо.
Я не повинен був дожити до судових засідань. Дізнався від кримінальних авторитетів, що була вказівка на фізичне знищення. Тамтешнє середовище через зв'язки ззовні з'ясовує, чому ти тут опинився і що з тобою робити.
Є камери на чотири, шість, двадцять, сорок осіб. Був у всіх. Якщо ти – замовний, тебе перший час "катають". Не встиг освоїтись в одній камері – переводять в іншу.
У кожній камері є той, хто співпрацює з адміністрацією. Починає втиратися в довіру, випитувати. З подачі "смотрящих" ставлення до мене було нормальне. Усі називали по-батькові: Григорович.
У камерах стоять двоярусні металеві ліжка. Туалет, столик. Простору так мало, що двом людям складно розминутися. Майже не ходив. Стали боліти суглоби.
Перша камера була на шістьох. Сидів із Робертом Флетчером (американський мільйонер, якого звинувачували у фінансовій афері в Україні. – Країна). Це був спецпост. Нас закривали на додаткові замки. Без оперуповноваженого навіть шматка хліба не могли дати.
Перший тиждень була депресія. Ні з ким не говорив. Прокручував усі деталі того дня. Намагався розібратися, чому так сталося. Флетчер сказав: "Не зациклюйся, інакше пропадеш".
Тюремне середовище брудне. Вирішив тримати себе в чистоті. Щодня голився, прав речі. Зберіг зачіску, з якою ходжу все життя. Всі дивувалися – там переважно бриються наголо.
Тюремних харчів не куштував. Продукти передавали з дому. У пластмасовому відрі за допомогою кип'ятильника призвичаївся варити борщ, суп, розсольник. Потім домовився з наглядачами, щоб принесли електроплитку. Смажив оладки, готував пиріжки. Найсмачніші виходили з м'ясом. Старався робити, щоб усім у камері дісталося хоча б по два.
Тюрма живе вночі. Вдень відсипаються. Я себе привчив навпаки. Хоч би який стояв гамір – уночі спатиму. На ранок прокидаюсь – коли всі лягають. Це ж яке блаженство! Міг спокійно чаю попити, написати клопотання.
СІЗО – найсуворіша форма утримання людини. Цілими днями сидиш у чотирьох стінах без діла. Багато хто не витримує. Дуріють, відмовляються від їжі і згасають.
У серпні 2009-го потрапив в одну камеру з італійцем. Мав у столиці масажний салон. Через проблеми з документами закрили у СІЗО. Він відмовився від їжі. Організм почав виділяти ацетон. Чоловіки, які з нами сиділи, обурювались, що від нього смердить. Принижували. Жаліти його не став. Поговорив як чоловік із чоловіком. Після цього він почав їсти. Через два роки вийшов на волю.
У камерах є банкіри, підприємці, яких закрили, щоб відібрати бізнес. Але багато таких, що двох слів докупи скласти не можуть. Допомагав їм писати клопотання слідчому.
За зачиненими дверима порядок у камерах тримають "смотрящі". Інакше було б самознищення. Насильників – терпіти не можуть. До вбивць ставлення лояльне.
Мав розмову з впливовою людиною у кримінальних колах. Багатющий, жорсткий. Поглядом пронизує наскрізь. Підізвав: "Ну что, сраная интеллигенция. Небось на свободе думал, что надо гнобить зеков, а не слушать их бредни". Відповідаю: "Так". Йому сподобалось, що не лукавлю. Сказав: "Ты – не наш, и не пытайся им быть".
Відчай нападав не раз. Нікому про це не говорив. Рідних просив не приходити. Але телефонував щодня.
Учив Кримінальний кодекс, юриспруденцію. 24 томи справи знав на зубок. Із моєї подачі відкрили 10 кримінальних проваджень. Жодне досі не розслідували.
Луцький через мою дружину тиснув, щоб я на суді мовчав. Люба в істериці вмовляла послухатись. Але я відмовився – йшлося про честь родини.
Про зміни в країні дізнавався з телевізора. У кожній камері він працює цілодобово. Була велика надія на краще. Але скоро настало розчарування. Справи, як і раніше, вирішують за гроші.
Подавали клопотання, щоб мене звільнили за "законом Савченко". Відмовили, бо у моїй справі не було вироку. У січні 2016 року суд змінив запобіжний захід – відпустив на підписку про невиїзд. Подзвонив Любі. Обнялися, сіли на кухні. Плакали.
Коли вранці пішов у магазин, дорогою весь час озирався. Здавалося, всі довкола бачать, що я сидів. Відходив від цього стану півроку.
В університеті зустрічали як героя. Але на роботу в НАУ не повернуся. Маю інші плани.
У дружини виявили пухлину. Слава Богу, доброякісну. Лікарі сказали, це – наслідок стресу.
Маю трьох синів і чотирьох онуків. Найменший народився, коли я був у СІЗО. Дітям говорили, що дідусь у відрядженні. Як підростуть, самі розберуться. Один внук сказав: "Наш дід – суперагент. Як треба – виходить із нами на зв'язок, а ми йому дзвонити не можемо".
Сім років не бачив маму. Сильно здала. Говорила: "Дочекаюся тебе і можу вмирати". Батька давно немає. За півроку після мого звільнення її не стало. Мамі був 81 рік. За час у СІЗО втратив і меншу сестру Віру. Померла від інсульту 2010-го. Попрощатися з нею не відпустили.
2 
1
Коментарі