Як між нашими висітиме куфайка Януковича, отоді жизнь в Україні хароша настане

5

Із 16 по 21 серпня в селі Великі Сорочинці Миргородського району Полтавщини відбувався ярмарок. На торговище з'їхалися близько 900 тисяч людей

Середа, 10.30. По центральній алеї ідуть двоє чоловіків. Одягнені в білі вишиванки й джинси.

– А вуйків понаїхало, – каже один, оглядаючи торгові ряди.

– Сюди вся Україна з'їхалася, – відповідає товариш. – Толя, ти тільки тримай себе в руках. Нехай гуцули носяться зі своїми кошолками. Не вздумай із ними бухати або говорити про політику. Все одно закінчиться дракою.

Підходять до трьох опудал лисиць. Звірі взуті в чоботи, сидять за столом, ніби грають у карти. Між ними пляшка горілки. У пащу однієї лисиці встромлена сигарета, дротом прикріплена до зубів.

– Диви, ще й цигарку смалить!

– А очі витріщило, ну капець. Видно, було скажене. Треба сфоткати. Тьощі скажу, це ви, мамо, з подружками чаюєте.

– Фото по 2 гривні! – кричить продавець.

Чоловіки розвертаються й ідуть далі.

За млином на галявину вивели двох білих волів, упряжених у дерев'яний віз. Довкола них зібралися зо 30 людей, фотографуються. Біля тварин стоїть наглядач, 53-річний Василь Муха.

– Ти картуза перед волами поклади. Хай кидають за фотографії, – радить йому товариш. – Бикам на пиво назбираєш.

Василь Іванович знімає з голови солом'яний бриль, кладе на землю. Грошей ніхто не кидає. Чоловік років 30 чіпляється за шию вола, намагається вилізти йому на спину.

– Куди ти дерешся? – кричить Василь Муха. – Бач, у нього й так ноги трусяться. Старий, як пеньок, ще ти зверху лізеш.

– То я ж хотів красіво сфоткаться. Тіпа гетьман.

– Як віл скопитається, я тебе, гетьман, запряжу у воза.

13.00. Біля біотуалету стоять четверо. Платять по 2 грн за вхід. Із воріт виходить чоловік років 30 у шортах і дівчина в міні-спідниці.

– У крайній кабінці говна повно. Скоро через верх поллється, – каже чоловік касирові.

– М-да. Цілий унітаз? – перепитує жінка.

– Краще б пішов у ­безплатний, – відходить убік чоловік. – Так само насрано, тільки грошей ­ніхто не бере.

17.00. У кафе заходить компанія з п'яти людей. Сідають за широкий стіл. Замовляють вареники зі сметаною й по півлітра пива.

– Давайте, за ярмарок, – цокаються пластиковими стаканами.

– Нічого не купила, а гроші розій­шлися, – каже жінка років 40. До волосся причепила гребінець із маками. – Купила мамці на подарок ступку дерев'яну за 100 гривень, вона таке любить. Бриль, оцей ­цвіточок. Та й усьо. Ціни космічні. ­Бачила рушник за тисячу гривень. Добре, за вхід ще не беруть.

– Хватить причетать. Слухайте анекдот, – перебиває її чоловік. – ­Сидять у тюрмі зеки. Один програвся в карти. Грошей немає долг віддать. А скоро йому на волю. От пообіщав браткам, як вийде, попроситься до Януковича і спитає, коли жизнь хароша настане. Так і зробив. Вийшов на волю, попав до Яника. Той підводить зека до вікна й каже: "Бачиш, Lexus стоїть. То мій. А ото другий – Азарова. Як між ними твій стоятиме, отоді жизнь хароша буде".

Вийшов від президента зек. Думає, як Lexus купити? Награбив грошей, купив машину й опять загримів у тюрму. Братки питають, коли жизнь хароша почнеться. Той почухав потилицю й каже: "Оце висить моя куфайка, оце твоя. Як між ними висітиме куфайка Януковича, отоді жизнь в Україні хароша настане".

20.00. Біля зупинки стоять п'ять автобусів і маршрутка. Усередину бусика літня жінка заносить кошик. За ним затягує велику картату сумку.

– Ви до Миргорода? – питає водія.

– Ні, на Полтаву.

– Якого ж трясця ти мовчав? Не міг раніше сказати? – витягує багаж ­назад.

У маршрутку заходять нові пасажири.

– Каріна, я з Вєркою Сердючкою ­фотографірувалася, – говорить по мобільному телефону 14-річна Марина. – Ні, не настояща. Якийсь мєсний мужик передівся. Співав як Вєрка. Думала, він у чорних лосінах під платтям. Підійшла ближче, а то в нього ноги такі волосаті. Прикинь, волос як нарощений, густий. Аж гидко стало, но сфоткалася. Ми з мамкою маршруткою їдемо. А батько як всігда напився, під забором валявся. Дядько Паша його машиною забрав.

×