Ексклюзиви
Середа, 20 квітня 2011 16:31

Я заробив три мільйони доларів для України - військовий льотчик Володимир Пастухов

  Військовий льотчик Володимир Пастухов міг вийти на пенсію 22 роки тому або  переїхати до Росії. Але продовжує служити Україні
Військовий льотчик Володимир Пастухов міг вийти на пенсію 22 роки тому або переїхати до Росії. Але продовжує служити Україні

Кажуть, авіація - це романтично. Романтика закінчується на 15-й хвилині. Далі треба виконувати завдання. Коли 2003-го виходили зі Сьєрра-Леоне, телевізійники питають: "Були подвиги?" Якщо льотчик іде на завдання, як на подвиг, значить, він до польоту не готовий.

Війна. Обстріл. Хлопці під'їжджають заправляти мій вертоліт. У них у цистерні 7,5 тисяч літрів гасу.

У нас нема поняття "останній політ". Ми кажемо "крайній". А за крайнім будуть наступні. Раніше був атеїстом. Зараз у церкву ходжу, свічки за померлих ставлю. Хреститися рука не піднімається.

Дивлюся по телевізору про Кот д'Івуар. Іде боротьба за президентський двір. Бачу, український вертоліт Мі-24 літає. Я знаю, хто це з наших. І так хочеться опинитися там! Не для того, щоб стріляти і вбивати. А щоб політати.

Лише раз зустрічав льотчика, який боявся літати. 1986-го в Афганістані цей капітан підійшов до мене: "У мене прохання. Я боюся літати. Тут. Може, десь в іншому місці буду. Прошу мене не планувати на польоти. Робитиму все що завгодно". Копав ями, носив, підмітав.

Завдання в Афганістані було - літати і відлякувати своїм виглядом. ООН має показати силу - бійтесь і ховайтеся по норах.

Льотчики залишають з військову авіацію не через відсутність житла, низьку оплату. Ідуть, бо немає польотів. Влаштовуються у фірми, де треба літати.

На борту є мовний інформатор, російською "речевой", РІ-65. Називаємо Рітою. Його озвучує приємний жіночий голос. Якщо Ріта кричить - значить, щось трапилося. Летіли в Скоп'є у Македонії. Внизу - гори. Висота 3,6 тисяч метрів. Заверещала баба: "Небезпечна вібрація лівого двигуна". За пару секунд: "Виключи лівий двигун". Ще за кілька: "Небезпечна вібрація правого двигуна". І далі всю дорогу: "Виключи лівий - виключи правий". За інструкцією, маю робити те, що вона каже, і сідати. А куди сідати - гори. З Рітою і моргалками пролетіли 1,5 години. У Скоп'є виявилося, що двигуни працювали нормально. Щось просто відійшло.

Екіпаж вертольота - троє людей. На Мі-24 командир екіпажу стріляє з пушки і кидає бомби. Льотчик-оператор пускає ракети і стріляє з кулемета. Для місій ООН введена посада бортового перекладача.

У Ліберії та Сьєрра-Леоне нема доріг, самі джунглі. Наша задача - перевозити людей, продукти, боєприпаси, пальне, хворих, мішки доларів.

Страх нападає, коли летиш над океаном. Чим далі від берега, тим страшніше. Бо якщо  прибор відмовить, нема де сісти.

Найбільший страх відчував в Афганістані - лежав під вертольотом, а навкруги обстрілювали ракетами. Є 9- або 12-ствольні ракетні установки. По три штуки в ряду. Рядів три або чотири. Лежиш і рахуєш: перша черга пройшла, друга, третя.

Чи вбивав, не знаю. У заліт іде 20 вертольотів. Завдання - обстріляти сховище. Є там люди чи нема - не знаємо. Пил, клуби диму. Коли хтось каже, що вбив 20 людей і розгромив стільки-то машин - неправда. Не побачиш і не порахуєш.

Стріляти навчився в Афганістані - у дерево, в пагорб. З різної відстані. 128 ракет мав щодня, міг тренуватися. На що витрачено боєприпаси, ніхто не рахував. Вертаюся з Джелалабада. Дивлюся, пагорб гарний. Ану, покладу на нього ракети. До горба кілометрів 5. Прикидаю, бабах, попав. Молодець, думаю. Підлітаю ближче, а там люди махають, свої. Стидоба. Покружляв над ними, махнув, вибачився.

Афганістан. Район Джелалабада. Дають команду через 10 днів починати операцію в Чорних горах. Усі про це говорять, показово викочують техніку. Питаю: ну хто так воює? Треба ж тихенько підготуватися, налетіти і провести операцію. Доходимо до поселення і якомога голосніше кричимо, що зранку нападаємо. Вдосвіта штурм - а там нікого. Тільки вогнища догоряють. Ми забираємо все, що лишилося на складах, кричимо: "Ура! Ми перемогли" і йдемо назад. А місцеві ввечері додому повертаються. Це робилося для того, щоб людей лишити живими. Так ми на це село нападали тричі.

Підходить жінка років 70 у Югославії: "Товаришу командир, поможіть". Що сталося, питаю. "Чоловік мій загинув. У мене є інший дід. Живе зі мною. Але коли я на роботі, він іде до другої баби. Ви не могли б із ним поговорити, щоб він не робив цього?"

У Ліберії аеродром постійно охороняється, та все одно паливо крадуть. На пляжі знімають золото, годинники, плеєри. Вибач, кажуть, бананів не буде.

У Югославії нам видавали по 30 презервативів на місяць, у Ліберії - по 15. Але скрізь сексуальні стосунки з місцевим населенням заборонені. "То на фіга нам 30 презервативів?" - питаю. А це, кажуть, раптом усередині контингенту виникнуть взаємини: оонівці з оонівцями - будь-ласка. Якщо ж зловили з місцевою жінкою - одразу висилка додому. Щоб зняти напруження, бігав щоранку по 5 кілометрів.

Ліберійки готові віддатися за шматок хліба. За 5 доларів усе село можна мати місяць.

У Югославії не було жінок тільки в одному контингенті - українському. У бельгійців, словаків, американців служили. Грали з чехами у волейбол, з ними було троє дівчат. Одна з них сподобалася нашому підполковнику. Підходить до неї, пропонує зустрітися. А вона пояснює: "У нашому батальйоні 42 людини - 21 жінка і 21 чоловік. Живемо парами. Не дай Боже знайти когось на стороні. Одразу - додому. Я отримую 4 тисячі доларів. І втрачати ці гроші через тебе не хочу".

Вертаєшся в свій гарнізон у Сьєрра-Леоне і думаєш: тільки би когось не задавити. Люди стелять газету просто на дорогу і так лягають спати. Там навіть звірів нема - усіх з'їли. У Ліберії пішли подивитися на мавпу, яка жила в поселенні на ланцюгу. Один військовий узяв їй яйце. Вона розламала, попробувала, не сподобалося - шпурляє в пісок. Місцеві один поперед одного кинулися на те яйце. Перший вхопив - і відразу до рота, моментально проковтнув.

В Україні я 20 років. Дивлюся спортивні передачі. Раніше вболівав за росіян. Тепер - за українців.

У фільмах завжди є хороші й погані. Хороші вбивають поганих. Для мене немає "поганих". У моєму будинку є наркомани, є такі, що відсиділи по три ходки, біля базару валяються п'яниці. По ідеї, мав би їх зневажати. Я думаю інакше: ще одна людина випадає з українського народу. І цей, і цей, і цей випадає.

У миротворчих місіях ООН забезпечує продуктами на певну суму. Обираємо самі, головне - вкластися. Наприклад, у Югославії було 2,5 долара на день. Потім фінансування урізали вдвічі. Раніше фруктів було навалом. Після скорочення коштів - п'ять яблук на сім днів. П'ять днів ти з одним яблуком, два дні - без яблук. Американців харчують жирно - на 10-12 доларів.

У Ліберії українські льотчики отримують тисячу доларів на місяць. Подібні завдання, але в менших обсягах, виконують цивільні льотчики з групи "Українські вертольоти" - за 4 тисячі доларів. А така ж організація, але під російським прапором - 8. І я, який усе знаю, все можу, маю на своїх плечах 300 людей, 90 автомобілів, 14 вертольотів, отримую 1,5 тисячі доларів. Що я повинен відчувати, коли зустрічаю хлопця з російським прапором на рукаві, у білій сорочці, краватці, який відповідає лише за себе і заробляє 5 тисяч? Можна іти до них. Візьмуть. Але щось не дозволяє. Що? Я для себе відповіді не знайшов.

Із випуску військового училища 1978 року служу один я. Решта працюють у приватних фірмах, на перевезенні. Я міг піти на пенсію у 32. У нас рік за два, у миротворчих місіях - місяць за три. У мене зараз вислуга років більша, ніж живу - понад 70 років.

Україна укладає договір з ООН про використання нашої техніки і людей. І за те, що нас наймають, оонія платить державі гроші. Півтора року назад у Ліберії за годину польоту вертольота Мі-8 ООН платила Україні 1,7 тисячі доларів. Нам ставлять задачу відвести 100 кілограмів капусти туди і привезти назад порожні мішки. Година польоту туди і година - назад. 3,4 тисячі доларів мій вертоліт приніс Україні.

У Югославії я налітав 220 годин, у Сьєрра-Леоне - 135, перший раз в Ліберії - 474, другий - 368, третій - 345. Разом - 1542 години. Для України заробив 3 мільйони доларів.

За кожного військового в місії оонія платить 1111 доларів на місяць. За кожен автомобіль, автомат, ложку, склянку, тумбочку теж дає гроші. Ми поїхали в місію, взяли з собою холодильник, телевізор, радіо - і за це ООН заплатить. За робочий автокран - 1350 доларів на місяць, це найдорожча машина. За вантажну машину - 800. За "уазик" - 650. За санітарний автомобіль - 1100. За тумбочку - 20 доларів. Щомісяця комісія все це підраховує, з Нью-Йорка гроші йдуть Національному банку України. Миротворчий загін - єдиний, який заробляє гроші для держави, а не вимагає на патрони, одяг, пальне, техніку.

Щомісяця на форму військовослужбовця ООН виділяє 60 доларів. Я їх не бачу. Отримав форму один раз, в ній поїхав у місію, у цій же формі за рік повернувся. Коли потрапляю в контингент іншої країни, від сорому вуха горять. У пакестанців є інтернет-клас, дивани, телевізори. У нас цього нема. Куди ідуть ці мільйони, не знаю і не беруся судити. Може, є  важливіші державні завдання.

Володимир ПАСТУХОВ, 54 роки. Льотчик-снайпер, командир українського військового контингенту в миротворчих місіях ООН - в Афганістані, Югославії, Сьєрра-Леоне, тричі в Ліберії. Готується до четвертої поїздки в Ліберію у липні. Літає на вертольотах Мі-8 та Мі-24. Провів у повітрі понад 4 тисячі годин
Полковник. Начальник авіації 13-го армійського корпусу, керує 7-м окремим полком армійської авіації у Новому Калинові на Львівщині. Прізвисько - Командир.
Народився у російському місті Сизрань на Волзі.
Одружений, має двох дітей

 

Зараз ви читаєте новину «Я заробив три мільйони доларів для України - військовий льотчик Володимир Пастухов». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

4

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 2662
Голосування Який український клуб досягне більших успіхів у Лізі Європи 2018/19?
  • 1) "Шахтар"
  • 2) "Динамо"
  • 3) обидві команди "вилетять" одночасно
Переглянути
Погода