Я заробив три мільйони доларів для України - військовий льотчик Володимир Пастухов

 

Кажуть, авіація - це романтично. Романтика закінчується на 15-й хвилині. Далі треба виконувати завдання. Коли 2003-го виходили зі Сьєрра-Леоне, телевізійники питають: "Були подвиги?" Якщо льотчик іде на завдання, як на подвиг, значить, він до польоту не готовий.

Війна. Обстріл. Хлопці під'їжджають заправляти мій вертоліт. У них у цистерні 7,5 тисяч літрів гасу.

У нас нема поняття "останній політ". Ми кажемо "крайній". А за крайнім будуть наступні. Раніше був атеїстом. Зараз у церкву ходжу, свічки за померлих ставлю. Хреститися рука не піднімається.

Дивлюся по телевізору про Кот д'Івуар. Іде боротьба за президентський двір. Бачу, український вертоліт Мі-24 літає. Я знаю, хто це з наших. І так хочеться опинитися там! Не для того, щоб стріляти і вбивати. А щоб політати.

Лише раз зустрічав льотчика, який боявся літати. 1986-го в Афганістані цей капітан підійшов до мене: "У мене прохання. Я боюся літати. Тут. Може, десь в іншому місці буду. Прошу мене не планувати на польоти. Робитиму все що завгодно". Копав ями, носив, підмітав.

Завдання в Афганістані було - літати і відлякувати своїм виглядом. ООН має показати силу - бійтесь і ховайтеся по норах.

Льотчики залишають з військову авіацію не через відсутність житла, низьку оплату. Ідуть, бо немає польотів. Влаштовуються у фірми, де треба літати.

На борту є мовний інформатор, російською "речевой", РІ-65. Називаємо Рітою. Його озвучує приємний жіночий голос. Якщо Ріта кричить - значить, щось трапилося. Летіли в Скоп'є у Македонії. Внизу - гори. Висота 3,6 тисяч метрів. Заверещала баба: "Небезпечна вібрація лівого двигуна". За пару секунд: "Виключи лівий двигун". Ще за кілька: "Небезпечна вібрація правого двигуна". І далі всю дорогу: "Виключи лівий - виключи правий". За інструкцією, маю робити те, що вона каже, і сідати. А куди сідати - гори. З Рітою і моргалками пролетіли 1,5 години. У Скоп'є виявилося, що двигуни працювали нормально. Щось просто відійшло.

Екіпаж вертольота - троє людей. На Мі-24 командир екіпажу стріляє з пушки і кидає бомби. Льотчик-оператор пускає ракети і стріляє з кулемета. Для місій ООН введена посада бортового перекладача.

У Ліберії та Сьєрра-Леоне нема доріг, самі джунглі. Наша задача - перевозити людей, продукти, боєприпаси, пальне, хворих, мішки доларів.

Страх нападає, коли летиш над океаном. Чим далі від берега, тим страшніше. Бо якщо  прибор відмовить, нема де сісти.

Найбільший страх відчував в Афганістані - лежав під вертольотом, а навкруги обстрілювали ракетами. Є 9- або 12-ствольні ракетні установки. По три штуки в ряду. Рядів три або чотири. Лежиш і рахуєш: перша черга пройшла, друга, третя.

Чи вбивав, не знаю. У заліт іде 20 вертольотів. Завдання - обстріляти сховище. Є там люди чи нема - не знаємо. Пил, клуби диму. Коли хтось каже, що вбив 20 людей і розгромив стільки-то машин - неправда. Не побачиш і не порахуєш.

Стріляти навчився в Афганістані - у дерево, в пагорб. З різної відстані. 128 ракет мав щодня, міг тренуватися. На що витрачено боєприпаси, ніхто не рахував. Вертаюся з Джелалабада. Дивлюся, пагорб гарний. Ану, покладу на нього ракети. До горба кілометрів 5. Прикидаю, бабах, попав. Молодець, думаю. Підлітаю ближче, а там люди махають, свої. Стидоба. Покружляв над ними, махнув, вибачився.

Афганістан. Район Джелалабада. Дають команду через 10 днів починати операцію в Чорних горах. Усі про це говорять, показово викочують техніку. Питаю: ну хто так воює? Треба ж тихенько підготуватися, налетіти і провести операцію. Доходимо до поселення і якомога голосніше кричимо, що зранку нападаємо. Вдосвіта штурм - а там нікого. Тільки вогнища догоряють. Ми забираємо все, що лишилося на складах, кричимо: "Ура! Ми перемогли" і йдемо назад. А місцеві ввечері додому повертаються. Це робилося для того, щоб людей лишити живими. Так ми на це село нападали тричі.

Підходить жінка років 70 у Югославії: "Товаришу командир, поможіть". Що сталося, питаю. "Чоловік мій загинув. У мене є інший дід. Живе зі мною. Але коли я на роботі, він іде до другої баби. Ви не могли б із ним поговорити, щоб він не робив цього?"

У Ліберії аеродром постійно охороняється, та все одно паливо крадуть. На пляжі знімають золото, годинники, плеєри. Вибач, кажуть, бананів не буде.

У Югославії нам видавали по 30 презервативів на місяць, у Ліберії - по 15. Але скрізь сексуальні стосунки з місцевим населенням заборонені. "То на фіга нам 30 презервативів?" - питаю. А це, кажуть, раптом усередині контингенту виникнуть взаємини: оонівці з оонівцями - будь-ласка. Якщо ж зловили з місцевою жінкою - одразу висилка додому. Щоб зняти напруження, бігав щоранку по 5 кілометрів.

Ліберійки готові віддатися за шматок хліба. За 5 доларів усе село можна мати місяць.

У Югославії не було жінок тільки в одному контингенті - українському. У бельгійців, словаків, американців служили. Грали з чехами у волейбол, з ними було троє дівчат. Одна з них сподобалася нашому підполковнику. Підходить до неї, пропонує зустрітися. А вона пояснює: "У нашому батальйоні 42 людини - 21 жінка і 21 чоловік. Живемо парами. Не дай Боже знайти когось на стороні. Одразу - додому. Я отримую 4 тисячі доларів. І втрачати ці гроші через тебе не хочу".

Вертаєшся в свій гарнізон у Сьєрра-Леоне і думаєш: тільки би когось не задавити. Люди стелять газету просто на дорогу і так лягають спати. Там навіть звірів нема - усіх з'їли. У Ліберії пішли подивитися на мавпу, яка жила в поселенні на ланцюгу. Один військовий узяв їй яйце. Вона розламала, попробувала, не сподобалося - шпурляє в пісок. Місцеві один поперед одного кинулися на те яйце. Перший вхопив - і відразу до рота, моментально проковтнув.

В Україні я 20 років. Дивлюся спортивні передачі. Раніше вболівав за росіян. Тепер - за українців.

У фільмах завжди є хороші й погані. Хороші вбивають поганих. Для мене немає "поганих". У моєму будинку є наркомани, є такі, що відсиділи по три ходки, біля базару валяються п'яниці. По ідеї, мав би їх зневажати. Я думаю інакше: ще одна людина випадає з українського народу. І цей, і цей, і цей випадає.

У миротворчих місіях ООН забезпечує продуктами на певну суму. Обираємо самі, головне - вкластися. Наприклад, у Югославії було 2,5 долара на день. Потім фінансування урізали вдвічі. Раніше фруктів було навалом. Після скорочення коштів - п'ять яблук на сім днів. П'ять днів ти з одним яблуком, два дні - без яблук. Американців харчують жирно - на 10-12 доларів.

У Ліберії українські льотчики отримують тисячу доларів на місяць. Подібні завдання, але в менших обсягах, виконують цивільні льотчики з групи "Українські вертольоти" - за 4 тисячі доларів. А така ж організація, але під російським прапором - 8. І я, який усе знаю, все можу, маю на своїх плечах 300 людей, 90 автомобілів, 14 вертольотів, отримую 1,5 тисячі доларів. Що я повинен відчувати, коли зустрічаю хлопця з російським прапором на рукаві, у білій сорочці, краватці, який відповідає лише за себе і заробляє 5 тисяч? Можна іти до них. Візьмуть. Але щось не дозволяє. Що? Я для себе відповіді не знайшов.

Із випуску військового училища 1978 року служу один я. Решта працюють у приватних фірмах, на перевезенні. Я міг піти на пенсію у 32. У нас рік за два, у миротворчих місіях - місяць за три. У мене зараз вислуга років більша, ніж живу - понад 70 років.

Україна укладає договір з ООН про використання нашої техніки і людей. І за те, що нас наймають, оонія платить державі гроші. Півтора року назад у Ліберії за годину польоту вертольота Мі-8 ООН платила Україні 1,7 тисячі доларів. Нам ставлять задачу відвести 100 кілограмів капусти туди і привезти назад порожні мішки. Година польоту туди і година - назад. 3,4 тисячі доларів мій вертоліт приніс Україні.

У Югославії я налітав 220 годин, у Сьєрра-Леоне - 135, перший раз в Ліберії - 474, другий - 368, третій - 345. Разом - 1542 години. Для України заробив 3 мільйони доларів.

За кожного військового в місії оонія платить 1111 доларів на місяць. За кожен автомобіль, автомат, ложку, склянку, тумбочку теж дає гроші. Ми поїхали в місію, взяли з собою холодильник, телевізор, радіо - і за це ООН заплатить. За робочий автокран - 1350 доларів на місяць, це найдорожча машина. За вантажну машину - 800. За "уазик" - 650. За санітарний автомобіль - 1100. За тумбочку - 20 доларів. Щомісяця комісія все це підраховує, з Нью-Йорка гроші йдуть Національному банку України. Миротворчий загін - єдиний, який заробляє гроші для держави, а не вимагає на патрони, одяг, пальне, техніку.

Щомісяця на форму військовослужбовця ООН виділяє 60 доларів. Я їх не бачу. Отримав форму один раз, в ній поїхав у місію, у цій же формі за рік повернувся. Коли потрапляю в контингент іншої країни, від сорому вуха горять. У пакестанців є інтернет-клас, дивани, телевізори. У нас цього нема. Куди ідуть ці мільйони, не знаю і не беруся судити. Може, є  важливіші державні завдання.

×