Шість еротичних пригод Юрія Логвина
1. У 1950-х уся Спілка художників тулилася в кімнатах-закапелках на другому поверсі старого будиночка на площі Калініна (тепер майдан Незалежності. – "Країна"). Щосереди та щоп'ятниці, по роботі, у холі Спілки малювали натуру. У закутку ставили два щити для оголошень – роздягалка готова. Відвідувачі рисувального збіговища поділялись на ентузіастів – тих, що малювали, і "золотарів", яких тепер називають вуаєристами, вони ковтали слину від споглядання чужої наготи. Натура була переважно жіноча, хоча траплялась і чоловіча. Дівчатам платили за портрет 80 копійок, фігура – карбованець 20 копійок, а ню – 2 карбованці.
Коли завкафедри натури призначили колишнього мента, контингент натурниць став специфічний. Фарбована, як матрьошка, Маша могла після позування піддати з компанією наших бахурів. Коли одна з новеньких краль позувала у скульптурній майстерні, там зникла стипендія й модна хутряна шапка. Гастролерка з Естонії привезла рекомендацію на бланку Академії мистецтв, що вона – дисциплінована й витривала натурниця. Як на зло, її взяли до нашої майстерні. Стояла перший раз добре, не шарпалася. Але потім пішла в канцелярію і поскаржилася, що я при ній матюкався й розповідав непристойні анекдоти. Мені пригрозили виключенням. На останньому нашому курсі вона вискочила заміж за живописця Горобця. Він одержав призначення на хлібну посаду в Середній Азії. Там вона його обікрала й утекла.
2. Дівчата з усіх республік приїздили вчитися в літінституті імені горького в Москві на перекладачів. Я вчився там на вищих літературних курсах. З тюркомовними стосунки склалися чудові. Якщо делікатно і наполегливо вмовляти, то згоджувалися. Угорки або роздягалися без довгих умовлянь, або навідріз відмовлялись. Кавказькі дівчата гуртувались і трималися сторожко й агресивно, як у бойовій зоні. До себе близько не підпускали. Відокремити когось із компанії було неможливо. Якщо хотів намалювати портрет однієї, доводилося запрошувати двох-трьох.
З вірменкою Фузою зустрівся в ліфті. Якраз мені з редакції трошки рублів підкинули. Влаштував собі в буфеті банкет – заливна осетрина, бутерброд із горбушею, пиріжок з яблуком і подвійна кава. Кажу Фузі: "За годину приходь. Чаю вип'ємо. Як буде час – помалюю". Нарізав на блюдечко скибочки ананаса і в похідний мисливський стопарь націдив кубанської "Ізабелли". Аж тут на кухні зашкварчало – підгорало моє тушковане м'ясо. Я вискочив. Коли повернувся, Фуза щезла. Блюдечко спорожніло, а стопарь лежав на підвіконні.
3. 1959 року ходив малювати і підкачував м'язи у столичному Будинку фізкультури. Часто там тренувалися міліціонери. Один iз них довго розпитував, хто я і звідки, а потім попросив проконсультувати. Виявилося, затримали типів, які розповсюджували в електричках порнографічні фото. Міліція сумнівалася, чи справді всі фото – порнографія. Там був чималенький стос знімків дуже поганої якостi. Більшість – репродукції творів класичного мистецтва: "Сплячої Венери" Джорджоне, "Венери з дзеркалом" Веласкеса. Траплялися й дореволюційні світлини. На них цілувалися напівоголені дівчата або стояли в еротичних позах. 60 років тому чоловіки майже не бачили дружин голими. Вони спали або в комбінаціях, або в панталонах чи трико з начосом та грубому бюстгальтері, що застібався на шість ґудзиків на спині.
4. Ніколи так багато не малював, як на початку літа 1973 року. В гуртожитку було повно всякого люду. Через п'яне гасання з поверху на поверх наша чергова Фаїна відключала ліфт удень.
Мені в очі впала кароока туготіла дівчина, яка йшла обережно попід стіною сходів і тягла стос книжок. Запросив її до себе. Вона тільки спитала, чи можна буде читати. У перший день, 23 червня, сиділа непорушно і читала грубий томик поезії. Домовились, що наступного дня я зайду. Крім неї, у кімнаті сиділа друга, схожа на модель – висока, тонка й довгонога, як паризька манекенниця, з величезними світлими очима. І – ще якась шорстка сіра дівиця. Сіра попросила вийти в коридор, обдала мене смородом тютюну. Палила чортячі кубинські, здається, "Легерос". "Малювати – малюй! Але щоб не було нічого такого." Кажу: "А при чому тут ви?" – "А при тому, що це – моя дівчина!"
Довгоногу вмовив швидко. Бо коли вона зиркнула на сіру, та їй ствердно кивнула.
5. Поселився в санаторії для незрячих у Криму, харчувався там, відпочивав і малював. Платив тільки за столовку, бо вже і літній, і оксамитовий сезони скінчилися. Раз помітив молоду русоволосу пишнокосу жінку, яка продавала смокви по дорозі на пляж. Біля неї пара незрячих – чоловік із пошматованим лицем і жінка-поводирка з одним цілим оком. Втратили зір, коли партизанили.
Русоволоса продавщиця питає мене різко: "Що ви на мене дивитесь? У вас дуже чіпкий погляд". Кажу: "Бо я художник". Домовилися з дівчиною, що намалюю її ввечері. Вона прийшла в кофті й брюках. А замість водоспаду волосся стирчали обскубані віхтики якоїсь модної зачіски з журналу. Без гриви вона стала ніяка. Малював її якось нудно. Спокійно роздяглася, сіла й прикрила груди руками. Сказала, що не стидається, просто не знає, куди руки подіти. Дав їй яблуко. Вона їла поволі й не робила різких рухів, щоб я міг намалювати лінії її тіла.Приходила ще кілька днів. Пили міцний краснодарський час, їли раків. Не бачив у ній ніякої виразності, малював автоматично. Почала проситися, щоб приходити вдень і дивитися, як працюю. Порадив їй піти до бібліотеки і почитати. Вона здригнулася: "Мені це читання в печінках сидить. Я секретар-читець при голові товариства сліпих".
– "Хіба так уже важко бути у сліпого секретарем?"
– "Якби ж тільки секретарем. Я йому ще й за наложницю".
Наступного дня після сеансу йду до тумбочки вимикати лампу. І наштовхуюся на неї. Обхопила мене за поперек. Кілька наступних днів ми кохалися. А прийшов час прощатися – не знав, що сказати. Подарував червоне яблуко Макінтош. Кажу: "У вас у Сибіру таких немає".
6. В їдальні Центрального будинку літераторів у Москві підійшов якийсь партійний пуп. Назвався Олександром Аврамовичем: "Мені сподобалися ваші гравюри. Хочу вас як професіонала запросити до себе. Покажу свої етюди". Знайшов його кабінет наступного дня у підземеллях ЦДЛу. Показав кілька непоганих етюдів березового гаю восени. Я похвалив. Він питає: "А ви що робите зараз?" Переглянув мої аркушики з голими азіатками: "Це нагадує мені малюнки з однієї трофейної книжки. Якось партизани ліквідували двох штабістів і захопили їхній портфель із картами. Була там і старовинна книжка в дорогій сап'яновій палітурці із золотим тисненням, загорнута в парашутний шовк. Із малюнками оголених жінок. Я повідомив нагору. Зі СМЕРШу за портфелем вислали спеціальний літак. Кур'єр забрав книжку, а німецькі карти й документи їм були ні до чого. А кому, крім Берії, потрібна книжка з голими бабами?"Ця книжка називалася "Маркізи". Її видавали німецькою і французькою мовами. Малюнки були з геніталіями і закамуфльовані. Щоб захопити ту книжку в німців для Лаврентія Павловича, ризикували життями солдатів.
3 
1
Коментарі
10