Щастя – це стан гармонії з оточенням, природою, собою.
Працювати постійно – то є щастя. Коли книжки розходяться, я щасливий, що моя робота комусь потрібна.
Я сам себе створив. Є сім'я, діти, товариство, кохана жінка, улюблена робота. Я здійснився.
Три моменти найповнішого щастя мав за життя. Перший – коли народилася донька Наталія, і я відчув, що маю продовження роду. Вдруге – коли під час мого депутатства у Верховній Раді проголосили незалежність України. До того я жив у неволі.
І третій раз – коли вдруге взяв шлюб із коханою жінкою.
Зараз ми перебуваємо в комфортному стані. Не боїмося, що хтось увірветься в хату, квартиру, стрілятиме, арештує, вбиватиме, катуватиме тебе і рідних.
Народжуємося для того, щоби почати вмирати. Той час умирання треба заповнити працею.
Не вмію відпочивати. Постійно працюю, навіть уві сні.
Можуть приснитися чудові художні деталі. Раніше схоплювався, записував, а зараз – ліньки. Думаю, що вранці запишу, але прокидаюся – а думки нема.
Не маючи диплома, працював запрошеним професором у Національному університеті Івана Франка. Викладав філологію. Жартував зі свого приятеля, справжнього професора Івана Денисюка: "Ну хто ти? Звичайний професор. А я – надзвичайний". Він знав літературу краще від мене. А відчував її краще я, бо творив.
Я обмежений у жанрах. Прозаїк, опанував новелістику, історичний роман. Але п'єсу чи поезію не напишу – не вмію.
Не можу зробити Івана Франка головним героєм роману. Він – мій учитель, учитель мого народу. Я почитав майже усе, що Франко написав. Він завеликий для мене. Не можу як літературного героя додумувати. Шашкевича, Головацького міг. А от Франка, а тим більше Шевченка, – ні. Вони ще не доступні для мене.
Усе з написаного мною вийшло. Три твори знімала цензура. Але потім їх усе одно публікували. Хоч я ніколи не змінював чогось для того, аби надрукували. Не дозволяв правити.
Дотепер не знаю, що таке давати чи брати хабара.
Батько за Польщі працював учителем на Косівщині. За вчительську зарплату побудував хату і купив землю. А зараз таке можливо?
Вірю, що настане стабілізація економічна і матеріальна. Крастимуть, боротимуться за владу, а потім усе мине. До прикладу, Польща визволилася від комунізму і почала працювати для себе. А Україну донині хоче загарбати Росія, створила тут п'яту колону. На Донбасі, Херсонщині є люди, які ненавидять усе українське. Але й це мине.
Інколи боюся паперу, боюся починати новий твір. Треба поштовх, аби приступитися до роботи. Після роману "Мальви"
у мене була слава і тут, і за кордоном. Боявся писати другий роман, переживав, що він буде гірший.
Мене лякає насильницька смерть. Мого дядька Михайла Іваничука, відомого полярника, розстріляли 1937 року. Я наче переношуся в той стан, коли він ішов на страту, відчуваю це. Уявляю, як стою на розстрілі. Це дуже страшно.
Усе життя мене оберігає таємна сила. Завжди був на грані арешту. Якийсь період мене не друкували. Колись у діаспорі мої твори видали з тризубом на обкладинці. Показали, я обімлів – знав, що посадять. Поїхав додому попрощатися. А совєти, навпаки, вирішили задобрити. Думали: хай прославляє нас. Але дзуськи. Не купили.
Завжди знав, що радянська система нетривка. От і пережив совєти. Тепер вони мені кланяються: "Романе Івановичу, як ваше здоров'я?" Завжди відповідаю: "Молитвами вашими".
У діаспорі багато письменників загубилися. Уласові Самчуку за роман "Волинь" хотіли Нобелівську премію дати. Там він не видав жодного знакового твору. Без землі своєї, ґрунту свого, мови своєї ти не є письменник.
Фізичний страх супроводжує весь час. Коли внуки приходять пізно, я не сплю.
Найбільше боюся своєї совісті. Мене енкаведисти спонукували стати сексотом. Обіцяли, що буде добре. Казали, що вони – сила, яку ніхто не здолає. Мене то не спокушало.
Зі зрадниками не сперечаюся. Я їх просто оминаю.
Найважче звільнитися від страхів дитинства. Вперше злякався, коли у рідному селі переходив річку Пістиньку. Думав, що впаду. Донині боюся кладку переходити. Недавно з дружиною були в Криворівні, там кладка підвісна, хиталася. Пішла моя Ніна вперед, я залишився. Знаю, що загороджене, впасти не можна. Але відчув страх дитинства. Обійшов 2 кілометри через великий міст.
Сучасних модерністів критикую через надмірне захоплення сексом. Розумію, це наше життя, інакше його не було б. Але у природі є щось таке, що існує тільки для двох. Вони можуть бути безсоромні між собою і дуже цнотливі на людях. У літературі воно виходить назовні, стає несмачне.
В Америці пішов у порнокіно. Старі й молоді там сиділи по цілому дню. Відчув, наче підглядаю у дірку до чужої спальні. Просидів 15 хвилин і вийшов. Такі речі не можна дивитися. Їх треба відчувати.
Література повинна звучати, як великодній дзвін, а не тхнути вбиральнею.
У мене був період атеїзму. Думав, що Бог – то чиїсь вигадки. Тоді стало чогось бракувати. Замало любові, замало жінки, замало роботи. Відчув, є щось сильніше за мене. То Бог. Він стояв коло мене, коли я вінчався вдруге.
Пам'ятаю багато молитов, але молюся своїми словами. Знаю, що Бог розуміє українську мову.
Якби зустрівся з Ним, сказав би: "Ти так намучив наш народ, Господи ласкавий, що вже досить". Як у Шолом-Алейхема: "Боже, вибери когось іншого".
До церкви рідко ходжу, але з Богом маю контакт. Уявляю його коло себе і можу порадитися. Для себе нічого не прошу, бо все маю – славу, здоров'я, любов.
Ніколи не почувався так комфортно, як зараз. Дуже люблю дружину. Коли моя перша жінка Софія померла – думав, що пропав. Ніна допомогла знайти життєву рівновагу.
Зріла любов нічим не відрізняється від молодої. Серце щемить однаково.
Кажу дружині: "Щоби ти не залишила мене самого. Почекай, коли відійду в кращий світ, тоді роби що хочеш". Смерть – єдина справедлива істина. Решту все можна обдурити.
Страшно вмирати у муках. Померти безболісно – не страшно. Ми ж не боїмося засинати.
Курити навчився у 16 років. Мене замість брата на два місяці посадили у тюрму. Потім випустили, але палити не відучився. Від того відчуваю задоволення. Якщо кину, нехай на рік довше поживу. Що за нього встигну зробити?
Не так легко стати моїм другом. Він має відповідати моїм поглядам – естетичним, політичним. Ніколи не товаришуватиму з бабником, який живе неперебірливо. Він має бути працьовитий, не зрадник, не скупий. Багатьох моїх друзів уже нема. Не стає близької людини – тебе стає менше.
Гроші – це свобода. Але ніколи не хотів мати мільйон, бо не знав би, що з ним робити. Багато грошей утрачають цінність, стають купою паперу.
Найбридкіше, що є у людському побуті, – зрада.
3 
35413
Коментарі