Живемо в режимі великого очікування. Масштабні економічні кризи завжди відлунюють у зовнішній політиці й часто стають передумовою воєнних конфліктів, – каже соціолог Михайло Винницький
Президент Володимир Зеленський закликав Міністерство охорони здоров'я переглянути другий етап медичної реформи. Мовляв, через новий механізм фінансування лікарні недоотримають кошти. Це знищення реформи, кажуть люди, які її готували. Бюджет перерозподілять по-старому, порівну між усіма. Принцип "гроші йдуть за пацієнтом" передбачав покращення медичного обслуговування.
– Я не експерт з медичної реформи. Але це приклад того, що відбувається в багатьох сферах: повернення до непрозорості фінансування. Постмайданна Україна взяла курс на його відокремлення від політичних рішень. Для цього створили незалежний від міністерства орган – Національну службу здоров'я. Через неї мали йти всі рішення про виділення коштів. Але попередній керівник МОЗу Ілля Ємець це підважив. Зараз продовжується інституційна атака на цю службу. Фактично це повернення до старих практик – консервування недореформованого. Зацікавлені в цьому люди, які мають можливості користатися з непрозорості системи. Очевидно, вони наближені до влади.
Кабмін фактично без конкурсу призначив головою Державної податкової служби Олексія Любченка, перед тим звільнивши Сергія Верланова. Занепокоєння висловила навіть Єврокомісія. Чи йдеться про згортання реформ?
– Конкурс формально відбувся – за один день. Такими призначеннями нівелювали все, за що боролися в перші роки після Революції гідності. Річ не в персоналіях, а в поверненні до кулуарного добору керівників і розподілу фінансових потоків, до ручного режиму керування. Це спільна проблема в охороні здоров'я, економіці, митниці, освіті та оборонній сфері.
Від кого йдуть ці ініціативи?
– Відповідальність за відкат реформ лежить на президентові Володимирові Зеленському. Фракція "Слуги народу" прийшла до влади завдяки його популярності. З другого боку, бачимо, що він втрачає контроль над монобільшістю.
Зараз на фінансові потоки впливають не олігархічні клани, як раніше, а нові обличчя, які взяли під контроль певні галузі. За часів Януковича влада була зосереджена в Адміністрації президента, у так званій сім'ї. Плюс три-чотири бізнесмени з фракції Партії регіонів. Зараз немає єдиного центру.
В охороні здоров'я найбільший вплив має голова профільного парламентського комітету Михайло Радуцький. Зовнішню політику визначає керівник Офісу президента Андрій Єрмак. У сфері освіти – голова комітету Верховної Ради Сергій Бабак. Ці люди не надто публічні й прийшли до влади не через традиційний олігархічний шлях. Це нова кон'юнктура. Бачення реформування галузей цих сірих кардиналів часто не враховує думок експертного середовища. Через кулуарність їхня діяльність нагадує домайданне минуле.
У яких ще сферах помітний відкат?
– Культура переживає не найкращі часи. Під приводом епідемії обрізали фінансування. Закон про мову, попри його ухвалення, в країні ігнорують. Це не лише гуманітарна сфера, а й національна безпека. Не зрозуміло, що відбувається з Мінськими угодами, переговорами з РФ і ситуацією на Донбасі. Про Крим, схоже, взагалі забули.
Світ входить у нову фазу: депресія, падіння внутрішнього валового продукту й економічної активності. Чверть світової економіки зосереджена у США. 70 відсотків із неї – споживання. У Штатах понад 36 мільйонів людей стали безробітними за останні два місяці. Подібні цифри в Європі. Це вплинуло на світову економіку, відповідно й на українську. Нас ще не вдарили банкрутства великих світових корпорацій, але це станеться до кінця року й на початку наступного.
Масштабні економічні кризи завжди відлунюють у зовнішній політиці й часто стають передумовою воєнних конфліктів. Тож живемо в режимі великого очікування. Криза вплине на Євросоюз. Чи готовий німецький платник податків вкотре рятувати Грецію? А тепер ще й Італію, Іспанію. На Штати чекає нестабільність через президентські вибори в листопаді. У США майже 100 тисяч жертв коронавірусу. За два місяці померлих більше, ніж за чотири роки В'єтнамської війни.
Увага наших найпотужніших партнерів прикута до внутрішніх проблем, а не до воєнного конфлікту на Донбасі. Дії Росії теж непередбачувані – Кремль невпевнено почувається через падіння цін на нафту.
До чого ж рухається світ?
– На нас очікують кілька років масштабного політичного переінакшення світової системи – політичного, економічного, культурного й ціннісного. Такі революційні зміни завжди відбувалися із застосуванням зброї.
Але за оптимістичного сценарію Україна може залишитися на периферії цих процесів. Революція 2014 року стала початком світової кризи, далі – анексія Криму і війна на Донбасі, конфлікт у Сирії. Подальші гарячі точки можуть виникати далеко. Ми не належимо до центрів економіки, як США, Велика Британія, Німеччина, Китай, що робить їх вразливими. З нашої периферійності можна було скористатися, якби люди біля керма розуміли її переваги.
У чому бачите поступ України?
– Передання повноважень і бюджетів від державних органів місцевому самоврядуванню. Зростає якість освіти через залучення незалежних експертів для оцінки освітніх програм. В обох цих прикладах є елемент децентралізації. Процеси стають менш ієрархічні й більш колегіальні. Ми відходимо від індустріального суспільства, стаємо конструкторами нового світу.
Перетворення є у структурі економіки. До Майдану великий бізнес був сконцентрований у промислових олігархічних групах. Але ми почали платити ринкові ціни за газ і значною мірою обірвали зв'язки з Росією. Тож бізнес, базований на сировинних галузях і дешевих енергоресурсах, сильно постраждав. Говорити, що Україна – олігархічна економіка, стало абсурдно.
Є великий бізнес, що контролює медіа. Але основою економіки став середній, часто сімейний бізнес. Він має власника і працює за сучасною системою управління. Тож маємо успішні кейси – IT-компанії, інноваційне сільське господарство, кастомізоване виробництво (коли масовий продукт адаптовують під запити конкретного споживача, частково змінюють його, доукомплектовують. Термін походить від англійського customer – клієнт, споживач. – Країна), інтелектуальні послуги. За рік ці галузі можуть вийти із загального економічного падіння в кращому стані, ніж у країнах, де домінує великий бізнес.
Три роки тому ви казали, що в нас зростає креативний клас.
– Креативний клас – це люди, які в постіндустріальному суспільстві найлегше знаходять собі місце. У розвинутих економіках найбагатші вже не займаються виробництвом чи промисловістю. Ми вийшли з парадигми "заводи-пароходи". Тепер найбагатші – які вміють створювати щось нове. В ядрі креативного класу – виробництво ідей і сенсів, а на периферії – сфера послуг. Вона, до речі, становить дві третини української економіки ще з 2000-го.
Креативний клас не терпить ієрархії. Тому я оптимістично дивлюся на перспективи розвитку української економіки і суспільної системи в цьому новому прийдешньому світі.
У чому ще українці досягли успіху за останні роки?
– Ми вижили, коли найбільша військова потуга континенту нас атакувала. Недооцінюємо те, що втратили лише 7 відсотків території, а могли набагато більше. Створили світову коаліцію, яка дотепер виступає проти РФ. Економічні й суспільні успіхи прийдуть як результат того, що ми вистояли.
Що Володимиру Зеленському вдалося за рік на посаді президента?
– Більшість того, що вважають його успіхами, це реалізація політики попередньої влади, яка не встигла або не хотіла завершити почате. Наприклад, зняття недоторканності з депутатів.
Зеленський за рік змінився. Зазнала краху романтична візія, що все можна вирішити в турборежимі. Він мав спрощене уявлення, що потрібно зайти чесній людині у владу, ухвалити деякі рішення і все швидко зміниться.
Він також зрозумів, що люди, які були біля нього на старті, не ті, з ким хоче продовжувати політичну гру. Зробив повну ротацію – зокрема уряду. Але думаю, що Зеленський не очікував, що за тиждень після зміни Кабміну почнеться криза з епідемією. Хоча міг передбачити. Лякає те, що перша особа держави планує максимум на три місяці наперед.
Ви називали Порошенка перехідним президентом. А Зеленський – який?
– Таке враження, що в нас кожен президент – перехідний. З одного боку, це дає надію, що наступний буде кращий. Але у світі почав брати гору популізм. Навіть примітивізація політики. Це явище привело до влади Дональда Трампа у США, Бориса Джонсона у Великій Британії і Володимира Зеленського в Україні.
На нас чекає бурхливе політичне протистояння восени. Не знаю, чи це буде третій Майдан, чи щось інше. Але має знайтися спусковий гачок, завданням якого буде зняти суспільне напруження. Воно наростає щодня. Можливо, одночасно з місцевими виборами в жовтні відбудуться й дострокові парламентські. Це не найгірший варіант.
Результатом цієї кризи може стати повне перезавантаження того, що ми звикли називати Україною. Можливо, навіть і новий територіально-адміністративний устрій, і нова Конституція. Каталізатором фундаментальних змін може стати реформа судочинства. Якщо все пройде мирно, буде оновлення системи влади. Якщо немирно, можна очікувати, чого завгодно.
Звернення учасників Революції гідності проти реваншу підписали близько 200 інтелектуалів, добровольців, активістів. Зокрема, й ви. Здобутки Майдану під загрозою?
– Відбувається якщо не капітуляція, то поступки РФ. Не зрозумілі критерії, за якими провели два останні обміни полоненими, заяви про поновлення водопостачання до Криму, спроба створити наддержавний орган у Мінську – консультативну раду, яка легітимізує політичну суб'єктність ЛДНР.
У внутрішній політиці, крім непрозорості, маємо повернення в публічний простір одіозних соратників Януковича. Ці події тривожать.
Які здобутки Майдану невідворотні?
– Країну змінило відчуття гідності. Те, що ми як спільнота маємо голос і можливість його проявляти. Згадаймо основну вимогу віча у січні 2014-го – висунути єдиного лідера. Але Майдан вийшов переможним і без нього. Шевченко писав: "Коли ми діждемося Вашингтона". Виявилося, нам його чекати не треба. Відповідальність за себе і ближнього є величезним успіхом революції. І пізніше це проявилося у патріотизмі, бізнесовій та громадській активності.
До речі, українське поняття "гідність" не перекладається. Англійське dignity і російське "достоинство" походять з ієрархічного способу мислення. Англійське означає якість людини шляхетного походження. У зв'язку з демократизацією суспільства шляхетність стає загальносуспільною, якої може прагнути будь-хто. Українською є два слова – "гідність" і "достойність". Гідність у нашому розумінні має кожен. Це вроджена якість. Може, це походить із козаччини чи з нашого бунтівного гена, з яким пережили сотні років бездержавності. Кожен господар завжди має гідність незалежно від того, що йому каже пан. Відрізняє нашу гідність і те, що українець не тільки її має, а й вимагає визнати.
Ми обрали цю назву революції невипадково. У нас почався процес деієрархізації. Й українське суспільство виявилося до нього готове.
Громадянське суспільство здатне не допустити реваншу?
– Здатне. Але воно за своєю суттю – розрізнене. Для протистояння треба об'єднатися навколо ідеї, а не особи. Для цього має бути каталізатор.
Письменниця Оксана Забужко назвала результати минулорічних виборів крахом української освіти. Поділяєте її думку?
– Ні. В українській освіті є стрімка піраміда якості. Вершина на рівні або й вище за кращі зразки освіти у світі. Заклади внизу – часто слабкі. Питання, чи там взагалі дають вищу освіту. Між ними потрібно подолати прірву. Я викладав у Кембриджі й десятку найкращих університетів України. За рівнем знань наш третьокурсник сильніший від кембриджського. Але за рівнем загальної ерудиції і можливості висловитися наші студенти позаду. Та це не проблема невігластва чи відсутності знань.
Помилково думати, що мета освіти – дати знання. 2017 року прийняли базовий закон про освіту й перейменували вищі навчальні заклади на заклади вищої освіти. Це сприяє розумінню, що студент не має бути пасивним, повинен сам здобути освіту. У ширшому розумінні її мета – набуття світогляду. У нас тривають ці перетворення. Оксана Забужко, мабуть, охарактеризувала стару знаннєву систему як таку, що дала збій. Нова – формуватиме громадянина, який може дати собі раду і зробити внесок у суспільний розвиток.
Яких ілюзій про Україну й українців ви позбулися за останні роки?
– Розчарувався, наскільки активісти громадянського суспільства відірвані від решти населення. Перші ніби живуть у бульбашці своїх цінностей, а вартості других – виживання і безпека. Але країна за 28 років змінилася. Життя сьогоднішнього й попереднього поколінь кардинально різняться. Не варто фокусуватися на негативі. Він часто перебільшений.
Які найбільші виклики стоятимуть перед Україною найближчих року-двох?
– Політична нестабільність. Ми перейшли до нового технологічного укладу. І ця зміна приведе до перетворень в економіці, менеджменті, світогляді. На країну чекають кілька кризових років. Наше завдання – мінімізувати втрати й побудувати щось цікаве не тільки українцям, а й для інших суспільств, які виникнуть у Європі та світі. Для цього треба спільно мислити й діяти. Не чекати, що хтось має вирішити проблеми, а робити це в дискусіях самим.
Упевнений, що XXI століття буде українським. Побачимо падіння великих компаній, бірж, транснаціональних корпорацій. Світова економіка отримає нові сенси – трохи бунтівні, козацькі, господарські. Цінності нашого генофонду стануть затребувані.
Яким буде місце України у світі після коронавірусу?
– Епідемія показала крихкість інституцій і загалом західного світу. Погано дають раду з коронавірусом і зупинкою економіки. Вони раніше не переживали таких криз. В Україні – чи не кожне десятиріччя. У нас значно сильніший економічний спад відбувся у 2014–2015 роках та ще й на нас напали. Ми виявилися некрихким суспільством. Виживаємо й намагаємося процвітати. Це наштовхує на припущення: коли наступних кількох років світ оговтуватиметься від пандемії, можемо мати здобутки.
8 
35413
Коментарі