Поет Дмитро Лазуткін читав свої вірші в зоні АТО
Поет і журналіст Дмитро Лазуткін у темно-сірому пальті на чорний светр спускається східцями в дальню залу кав'ярні "Купідон". Помічає на столі залишений для антуражу старий підручник з органічної хімії.
– А в мене була ще й фізична, – каже Дмитро, знімаючи шарф. Замовляє деруни зі сметаною і чай. – У політехнічному університеті вчитися було непросто. Але 1990-ті були прекрасні.
Через авантюрність часу чи через власну юність?
– Час не обирають. Коли тобі 16–20 років, життя лише починаєш. Оточення постійно заохочувало до дрібного криміналу – до якихось розборок, стрєлок. Спортивне дворове середовище було співзвучне з бандитською романтикою. Хтось займався на найнижчому рівні гоп-стопом і рекетом, хтось далі в цьому просунувся. Пам'ятаю, мали перестріти когось на Дарниці й силою відібрати слонячий бивень, кудись його відвезти й перепродати.
Тоді почав займатися єдиноборствами. Класу до п'ятого не міг людину по обличчю вдарити. А коли почалися перші дівчата, симпатії, став багато битися.
Водночас знав, що моє життя буде пов'язане з літературою. У 11 почав писати на ґрунті нещасливого кохання до на три роки старшої дівчини.
Поезія – це ідеальний порядок слів. Він допомагає створити навколо себе оптимальний світ. Його замість тебе не зробить жоден президент або депутат.
Переймаєтеся політикою?
– Абсолютно ні. Винятком були Революція гідності й війна. Хотілося займатися волонтерством. Коли побував на передовій, здобув важливий для письменника досвід. Читати вірші військовим – це теж хороша перевірка, наскільки твоя поезія жива й потрібна людям.
Яка була реакція?
– Підходили, спілкувалися, дякували. Є лише кілька авторів, яких там сприймають по-справжньому: Артем Полежака, Сергій Жадан, Сергій Пантюк. Їхня поезія зрозуміла й має нерв. Для бійців важливо, щоб це було чесно, щоб автор відповідав за свої слова.
Коли вперше поїхали на Донбас?
– 2014 року, холодної пори. В автобусі ЛАЗ проїхали вздовж усієї зони АТО, аж до Маріуполя. Багато виступали, чимало речей із собою везли.
Був страх?
– Ми їздили по доволі безпечних підрозділах. Відчуття небезпеки прийшло в Павлополі поблизу Широкиного й у Щасті, на нулівці. Тобі показують, де стоять розтяжки, розповідають, де нападали диверсійні групи. А от, дивишся в оптичний приціл – за 200–300 метрів позиція ворожого снайпера. І розумієш, що люди щодня ризикують.
Я член ради ордена "Народний герой України". Мені потрібно спілкуватися з військовими й дізнаватися від них про людей, яких висувають на нагороду. Про кожного з них можна знімати фільм.
Народний герой України Геннадій Мясоєдов мав гурт "Калєкція". Виконував пісні на мої вірші, Сергія Жадана, Тараса Федюка, Юрія Позаяка. Пішов на фронт лікарем-добровольцем. Під Дебальцевим урятував десятки життів. Польовий госпіталь – це коли в тебе мінімум засобів, знеболювального, а постійно привозять людей із нестандартними травмами, з розривами. Більше того, ти сам – мішень. Для мене це – свята людина.
Болить, що мало цих людей в інформаційному просторі. Якось керівництву "Суспільного мовлення" пропонував церемонію нагородження знімати як телевізійний проект. Там такі щирі почуття, такі історії – ніяка режисура краще не покаже. Не підтримали.
Які настрої у цивільних людей в прикордонних зонах?
– Перед першою зустріччю з людьми в бібліотеці Торецька місто обстріляли. "Ви думаєте, це ДНР? – кажуть вони. – Та ДНР хоче, щоб у нас був мир".
На територіях біля зони окупації люди закриті. У Торецьку багато місцевих готові знову жити в Дзержинську, як місто називалося колись. У мерії дарують книжечку про місто. Написано "Дзержинськ", у дужках – "із такого-то року Торецьк". Дають зрозуміти, що це – тимчасове явище. Це прищеплює людям подвійну свідомість.
На прикордонній території йдуть сепаратистські канали. Причому українською, за 40–50 кілометрів. Заїхали в будинок для літніх людей. Сів відпочити, ввімкнув телевізор і був шокований. Побачив телеканал "Оплот", макіївський "Юніон", "Новороссию-ТВ". З іншого боку, нас приходили слухати повні зали і клуби – в невеликих містах.
Війна людей змучила. Вони хочуть відволіктися.
– Тому важливе питання, який репертуар обирати. Ніколи військовим на передовій не читаю "Реквієм". Краще хай його тут люди послухають – і в них сльози на очі навернуться. Хай ще раз згадають, завдяки кому тут мир. А на передовій потрібно щось мотивуюче, бадьоре.
Так з'явився текст "Танкісти". Якось їхали з Євгеном Межевікіним ("кіборг" на псевдо "Адам", отримав звання Героя України в жовтні позаторік. – Країна) – українським танкістом-легендою. Він казав, що про танкістів нічого не написано. Я присвятив Євгенові бадьорий текст. "Небо в серпні гаряче нестерпно, важчають ночі, глибшають звуки. Хтось їздить на мерсі з відкинутим верхом, хтось їздить на танку з відкинутим люком", – декламує Дмитро. – Євген не закривав люк. Хотів, щоб повітря було свіже. І щоб був шанс не згоріти всередині.
Суспільство звикло до війни?
– Так. Статистику про загиблих уже сприймають як буденне. Суспільство привчилося жити й не мучитися через те, що відбувається щось протиприродне.
Десантник Валера Ананьєв розповідав, як в оточенні поблизу Слов'янська вони з товаришами кілька діб не мали, що їсти. Ловили змій, ховрахів. Потім наші скинули їм із гелікоптера парашутом якийсь вантаж. Його почало вітром зносити в бік сепаратистів. Хлопці поїхали туди битися за свою їжу. Відбили ящики. Але в них виявилися зброя, патрони. Були такі голодні, що не зраділи їм.
Після фронту Валера два місяці мандрував пішки Європою. Ночував у монастирях, у наметі, просто неба. Так повертався з війни, перепрошивав собі свідомість. Це кращий варіант, ніж сидіти на кухні, пити горілку, лаяти владу, накопичувати зло на сусідів, які перемикають канал, коли там розповідають про зведені дані з фронту.
Деякі ветерани відкривають бізнес.
– Це – крапля в морі. Треба не декларувати патріотичне виховання чи реабілітацію військових, освоюючи грантові кошти, – роздали буклети, відзвітували, зробили фото й пішли собі далі, а робити механізми й інституції, що справді допомагатимуть.
Про війну і Майдан вже багато написано. Наскільки якісно?
– Переважна більшість написаного просякнута пафосом. Бракує персональної, особистої правди.
Дуже чекав на "Кіборгів" Ахтема Сеїтаблаєва. Ще їх не дивився. І "Кіборги", і "Гвардія" (військово-драматичний телесеріал кінця 2014-го – початку 2015 року. – Країна) дуже потрібні. Головне, щоб це не стало кон'юнктурою. Вона губить історичну правду, вбиває первинну емоцію, що змінила наше суспільство, спонукала людей до активної позиції.
Митцям варто йти в політику? Рейтинг Святослава Вакарчука – на третьому місці після Порошенка й Тимошенко, за соціологічними даними.
– Не думаю, що ці розмови – абсолютні бздури, що нічого не мають під собою. Пригадаймо кінець 1980-х – початок 1990-х. Тоді Іван Драч, Дмитро Павличко, Павло Мовчан потрапили до парламенту. Без їхньої діяльності неможливо було б зробити українську незалежність реальністю. Але потім почалася практична праця з бюрократичними перешкодами – і поетів витіснили менеджери.
Це не означає, що людина від культури, яка є лідером думок і користується авторитетом у суспільстві, не може реалізуватися як політик. Хоча це непросто. Бо існує складена роками система. Вона робить так, щоб усі, хто стають частиною її механізму, передовсім опановували грошові потоки. Іноді хороші люди можуть прийти до влади і зробити гірше, ніж було при поганих.
Чи спала хвиля патріотизму, що піднялася чотири роки тому?
– Спала хвиля моди на патріотизм. Сам же патріотизм перебуває на вищому рівні, ніж 10 років тому. У нас – сильний ворог. Для будь-якої людини, яка займалася єдиноборствами, усвідомлення цього додає сили та спонукає вчитися.
Не треба забувати, в якому світі живемо. Не лише наші східні сусіди стають агресивнішими, але й західні. У Європі зростає кількість мусульман. За 30–40 років вона буде далеко не та, яку ми вибудували у своїй свідомості. Тому важливо пам'ятати – маємо свою історію і своїх героїв.
Ми визначилися, хто наші герої?
– Їхні імена не повинні викликати конфліктів усередині країни. Не переконаний, що у Слов'янську чи Новокостянтинівці було б правильно проспект Леніна перейменовувати на Шухевича. Це нічого, крім агресії, не викличе. Тим паче, спільних героїв і символів вистачає. Приклад ідеального перейменування – Червонозоряний проспект на проспект Валерія Лобановського.
Для вас важливо, якою мовою писати?
– Нещодавно знайомий режисер вирішив зняти відеоролик із бекстейджу бою Володимира Кличка з Ентоні Джошуа (29 квітня 2017 року закінчився поразкою українця. – Країна). Я написав до нього вірш російською. Мова – це інструмент. Якщо народжується російською, хай живе.
Багато хто закине, що написав мовою окупанта. Але як може писати людина, яка від народження чує українську й російську? Із дружиною спілкуємося українською. Приходжу до батьків – часто переходжу на російську. Для мене мовне питання – не територія конфлікту, а переплетення культурних бекграундів, нюансів, що роблять життя цікавішим, країну – різноманітнішою.
Не вірю людям, які люблять Україну глобально. Справді люблять двір, у якому народився, річку, де купався в дитинстві, футбольний майданчик і запах шкільного м'яча.
Що любите ви?
– Страшенно люблю село Пересипи – у Путивльському районі на Сумщині. Туди щоліта мене відправляли до дідусів-бабусь. Мені не потрібне було ніяке море. Набагато цікавіше було ловити раків на Сеймі. Варив їх, солив і їв із кропом. Знав кожну нору, де вони сидять. Дід брав із собою сіно косити. Цей запах досі, як зустріну десь, пробиває. Згадую вже покійного діда. Як, утомлений і спітнілий, купався з ним у річці після роботи. А потім за вечерею, як дорослому, мені наливали чарку самогону.
Лазуткіну в телефоні сигналить звук смс.
– Вода, пелюшки, м'ясо, Нова пошта, – читає Дмитро. – Дружина пише, щоб не забув.
3 
1
Коментарі