"Війни починаються з конфлікту світоглядів"

Щастя – це спалахи. Воно – в моменті. В людях, які поруч і яких люблю. Коли всі здорові й живі.

У житті треба зробити три речі: народитися, полюбити й умерти. Народитися від слова "рід" – свідомісно. Збагнути, хто ти в цьому світі, на якій землі стоїш та яку місію несеш. Коли втямив, хто ти, починаєш діяти – любити. Коли приходить час смерті, здобуваєш вічність у своїх вчинках.

Живу за принципом: один у полі не воїн, а Мамай.

 

Мене визначають три пристрасті: історія, просвітництво і вогнепальна стрільба. Якщо несеш іншим правду, маєш уміти її відстояти.

Смерть учить нас цінувати час і життя, фокусуватися на позитиві. Не пробачати зла, але й не зациклюватися на ньому.

Упевненість – це набір якостей, що ведуть до мети.

Національна пам'ять більше, ніж зброя. Це база для наших душі та розуму. Вона кує в людини стрижень. Щоб бути фізично сильною, людина займається спортом. Щоб добре стріляти – їздить на полігон. Аби бути сильною особистістю сильної нації, працює зі своїми душею, серцем і свідомістю.

Одна з причин нашої короткої національної пам'яті – вона зламалася, зокрема об Голодомор. Не відстоявши своєї держави у 1917–1920 роках, українці гинули від голоду у ­1932–1933 роках. Уцілілі були налякані радянською тоталітарною системою й боялися розповідати правду онукам. Маємо пропрацювати всі травми минулого й зміцніти.

Щоб перемогти "русский мир", треба наступати. Мало розвінчувати ворожі міфи й захищатися, треба формувати власний національний міф та вести українську пропаганду.

Національний міф – матриця української свідомості, джерело розуміння походження й значення свого роду й держави. Стисла методичка з історії та культури України.

Світ не любить слабких. Кожен українець має плекати в собі силу – внутрішню та зовнішню. Захищати свою землю, пишатися своєю культурою, говорити українською, волонтерити. Виконувати десяту заповідь "Декалогу" ОУН: "Змагатимеш до посилення сили, слави, багатства й простору Української Держави".

Нарікати на втому не маю права. Бачу, наскільки важче піхоті, артилеристам, танкістам. Водночас від вигоряння не втечеш. Є втрати й новини, які деморалізують. Намагаюся не показувати цього іншим. Коли стомлена, читаю книжку чи вмикаю історичний подкаст. Відчуваю радше азарт боротьби, ніж утому.

Бойове побратимство – це джерело наснаги. В екстремальних умовах важливо відчувати емпатію. Спільно пережите об'єднує.

Справедливість існує. Досягти її в усьому неможливо, але прагнути варто. Три мої найважливіші цінності – це справедливість, правда й любов. Вони визначають життєві орієнтири та горизонт, куди спрямовую свої вітрила.

Війни починаються з конфлікту світоглядів. Носій сильнішого прагне проковтнути слабшого. Та слабший не завжди безсилий. Іноді він чекає слушного часу і виграє.

Поєднання сьогодення з минулим підсвічує історизм моменту. Коли читаю лекції з історії побратимам, знаходимо багато паралелей і починаємо розуміти краще самих себе. Теперішнє – завжди наслідок минулих подій. Якщо не розумієш ланцюга минулого, як можна ухвалювати свідомі рішення для майбуття?

Історія рухається не по колу, а по спіралі. Історичні паралелі мають навчати нас.

Нашу боротьбу можуть не зрозуміти нащадки, та це не має нас зупиняти. Якось один ветеран УПА сказав мені: "Приємно на старості розуміти, що в молодості все зробив правильно".

Гармонія – це залученість у потрібну справу у правильний час у колі однодумців.

Готова боротися, навіть знаючи, що можу не побачити фіналу цього змагання.

Людина – рушій своєї долі. Ми не спроможні змінити все, але від нас залежить багато. Доля може дати тобі негативний досвід, але з часом зрозумієш: він зробив тебе сильнішим. Нарікати на неї не варто, але й чекати, що вона тобі все дасть, не треба.

Змирилася, що все осягнути й збагнути не встигну. Та якщо не матиму відповіді, але знатиму, де її шукати, це вже немало.

Любов – це дія. Кохання – двостороння дія.

Коли мені важко, подумки звертаюся до полеглих українських героїв. Черпаю сили в героїці ОУН та УПА. Це Марія Савчин, Ольга Мороз-Малуша, Марія Ріпецька, Ірина Тимочко. Прошу їх дати мені снаги й відваги боротися далі зі знайомим їм ворогом. Також апелюю до своїх предків. Звертаюся до свого прапрадіда Пимона Парубченка. Отамана Васильківщини й Білоцерківщини, якого 1922-го розстріляли чекісти. Думаю: якщо дід не боявся воювати з москалями, то й мені не личить. Пишаюся ним і всім своїм родом. Відчуваю їхню енергетичну підтримку.

Була російськомовною до 11 класу. Точніше, двомовною. Перейти на українську спонукали авторитети. Найбільше вплинув друг нашої родини – Олександр Нечипоренко. Рухівець та один із тих, хто проголошував відновлення української незалежності 1991-го. Він мав удома музей з українськими старожитностями та велику бібліотеку. А націоналістичний світогляд сформували роман Горліса-Горського "Холодний Яр" і ветерани УПА, ОУН.

2013-го за портрет Степана Бандери мене викликали до директора школи. Бандеру намалювала у стінгазеті до "9 Мая". Це тільки зміцнило мою віру в українство.

Мова – це про "свій – чужий". Мій російськомовний побратим перейшов на українську після полону.

Ображаюся рідко. Намагаюся все перевести на гумор.

Мотивація та дисципліна – два стовпи, які тримають людину в житті. Вони долають егоїзм. Мотивація нагадує, заради чого дієш. Додає притомності й окреслює сенси, приносить утіху й сили. Дисципліна організовує.

Просвітництво – запорука нашого майбуття. Школа має прищеплювати дітям національно-патріотичні почуття, а не знеохочувати. Перші визвольні змагання сьогодні подаються з акцентом на постатях Грушевського, Винниченка й Петлюри, а Міхновський, Болбочан і Коновалець лишаються в тіні. Чому українську літературу викладають так, що діти не хочуть її читати? Щоб виховати сильну націю, маємо змінювати навчальний підхід.

Ми з поляками в одному човні, як і з країнами Центрально-Східної Європи та Балтії. Розхитувати його – зло, спільно веслувати – благо. Історія із сусідами ніколи не була проста, та треба шукати шляхи взаємодії, бо маємо спільного ворога на сході. Союз Міжмор'я – те, на чому маємо зосередитися тепер.

Не згодна з аналогією, що Мойсей водив євреїв пустелею 40 років, а ми ще й у пустелю не зайшли. В незалежній Україні народилися вояки, які вже загинули за неї. Ровесники незалежності воюють із відчуттям невіддільності від держави. Якось дискутувала з побратимами про причини русифікації. Раптом російськомовний побратим "Мейнкун" з Одеси каже: "Це тому, що ми не читали Шевченка". Сказав це українською. Він загинув у бою. На героїці покоління незалежності зростатимуть наступні генерації.

 

Наш воєнний податок на свободу більший за інші країни Європи. Ми платимо кров'ю й за їхню безпеку. Маємо пояснити Європі: якби не Данило Романович, то невідомо, де були б межі Золотої Орди. Як розвивалася б історія Європи, якби не було Сагайдачного з Хотинською битвою. Ми були щитом європейської безпеки тривалий час. Коли нас поглинула Росія, те саме сталося з країнами Балтії та Центрально-Східною Європою. Без вільної України немає вільної Європи.

У повоєнній Україні бачу себе мамою, яка пише книжки. Пообіцяла побратимам написати про них.

Заохотити молодь читати книжки, а не лише соцмережі, можна. Треба творити моду на книгоманію в соцмережах. Крім того, це має йти із сім'ї. Якщо батьки дивляться у книжку, а не в телефон, дитина має сентимент до того. Школа теж повинна формувати книгочитальну звичку. Коли ровесники обговорюють популярну книжку, а ти не знаєш, про що йдеться, тобі незручно. Ми з побратимами створили в їхній роті біб­ліотеку. Коли переїздили в Авдіївку, вантажили зброю й БК. Раптом бійці несуть якісь коробки й питають: "Що це таке?" Побратим відповідає: "Так це ж книжки. Наша бібліотека". Воякам не завжди є час читати, але розуміння важливості є.

Не пробачу самодурства, лицемірства і зради. Кожен має бути відповідальний за вчинки. Мені складно з людьми без позиції та цінностей. Люблю дискутувати з тими, хто має інший погляд. З розумним завжди можна знайти точку дотику. Дурні – особливо при владі – нестерпні.

Зрада – це відступ від ідеї. Не заздрю таким людям. Вони вже покарані відступництвом.

Успіх – це сходинка для руху вперед. А часом і ціла драбина. Це сума кроків для досягнення мети. Це можуть бути малі внутрішні перемоги, а може, щось глобальне.

Не толерую слабкості. Не тоді, коли людина чогось не може, а коли не хоче.

Критикую себе за лінощі. Мені здається, що мало роб­лю. Хочу більше.

Я не тонкосльоза. Мене важко розчулити. А за три роки війни ще й блок з'явився – не можу плакати. Синдром затамованого болю. Пам'ятаю, виступили сльози, коли ми виїжджали з авдіївського напрямку два роки тому. Жінка, яка поселила мене в себе, винесла в синьо-жовтій тканині сіль Соледара. Плакала й казала: "Пам'ятай: Донеччина – це Україна". Коли я сіла в машину, дала сльозам волю.

Найважче на війні – втрати.

Війна підсвітила наші сильні й слабкі сторони. Ми добре стартуємо на короткі дистанції, та важко досягаємо довгострокових цілей. Багато людей проходить гарт війною. Ми – універсальні солдати, які багато вміють і вчаться на марші.

Сучасний націоналізм спонукає українців розвиватися й діяти в інтересах своєї нації.

Героїзм – це самопожертва, крайня міра прояву духу. Він не має бути результатом бездарного командування.

У війні на виснаження переможе той, хто має ідейний стрижень, хитрість і терпіння.

Гроші – як бензин для машини, енергія для руху вперед.

Мій ідеал чоловічої краси – передовсім вчинки й характер.

У стосунках головне – спільний горизонт, куди двоє спрямовують свої вітрила.

Не уявляю, що станцюю на своєму весіллі, але це буде весело.

Для воїнів, які виживуть у цій війні, перемоги не буде. Буде повоєння та спроба мирного життя без переможної ейфорії. Забагато втрачено, щоб її відчути.

Передплатити журнал "Країна"

×