Мені все життя говорили: "Підкаура, ти так розмовляєш, ніби даєш інтерв'ю". Люблю балакати. Говорю із таксистами й продавцями у магазинах. Знаю, коли доречно сказати: "Добрий день", а коли: "Здрастє".

Із чотирьох товаришів у дворі один умів грати на гітарі. І всі ми були закохані в одну дівчину. Я змушений був навчитися.

Я аскетичний. Можу довго йти, довго мокнути. Але ніколи не ­візьму плацкарти. Це – питання мого простору.

Правду кажуть: "Підкаура псіхований". За столом можу сказати людині, щоби подала гірчицю, коли її там нема.

Можу замовкнути на три-чотири дні. Але потім хочеться відчути чиюсь присутність.

"Територія А" – мій перший успіх. Тричі на день показували по телевізору. Апогеєм стало наше відвідування шкіл на Троєщині. Продавали свої касети та роздавали плакати. Можна було зайти в будь-яку квартиру, де висіли наші зображення, і попроситися переночувати.

Пишу музику в голові, а потім беруся за інструмент. Є чітка послідовність: спочатку партія для барабанщика, потім – бас-­гітаріст, гітарист, клавішник, вокаліст.

Після гастролей у Дніпропетровську друзі запхали мене в потяг. Відчував, що енергії забагато. Не міг спати. Написав три пісні. Півночі думав, а решту часу запам'ятовував слова.

У кожній своїй пісні пишаюся словами. Музику можна змінювати, слова – ні.

Можу переставляти одне слово два-три тижні. При цьому втрачаю 2-3 кілограми.

Мій відпочинок – тиша у квартирі.

За 20 хвилин можу здійснити кілька навколосвітніх подорожей або подумки "виступити" перед собою.

Хочу побачити й відчути океан. Розпитую людей про їхні враження від нього. Це – моя альма-матер.

Самотність – це коли встигаєш випити пляшку вина між двома дверима у продуктовому магазині. Нікого не хотів бачити. А ще більше –

щоб бачили мене.

Я не знаю, що про мене говорять друзі за спиною.

Могилевська – хороший партнер на сцені. Робить свою справу, нікому не заважаючи. Хитра, але класна.

Чоловік буде успішний лише з хорошою жінкою.

Завжди вітаюся з Булгаковим на Андріївському узвозі. Дякую йому. Якось минув, бо там звели будівельний паркан, і стало соромно, що не зазирнув і не сказав: "Добрий вечір".

Я – патріот, бо можу підійти й сказати: "Ану, мурло, підніми і викинь недопалок у смітник".

Кобеляки, як зрештою і вся Полтавщина, – дуже "замайонезений" край. Кожен думає: "Та ну його нафіг, хай після мене вибухає". Це – небагаті, але пихаті люди.

Буваю на зустрічах випускників, із деякими однокласниками підтримую зв'язок. Але не люблю, коли запитують: "Коли ти вже на машині приїдеш?"

Якби в експресах і автобусах, якими їздимо на гастролі, не було телевізора – пісень написав би у 20 разів більше.

Викликаю таксі на вокзал. Відкриваю дверцята – водій курить. Кажу: мінус 5 гривень за сигарету. Не люблю безпардонності.

Зловживав алкоголем та пігулками. Почав розмовляти з кішкою, їй 16 років. Інколи думаю, якби не вона – загнувся б. ­Кармічно відчуваю: мені ображати котів заборонено.

Чотири роки тому зав'язав з алкоголем. Бо перетворювався на п'яне бидло. Кидався гітарою в людей. Дякую їм: могли зламати мені щелепу, але не зробили цього.

Через мій організм пройшло все. Наркотики були потрібні, щоб остаточно відчути: кайф – це коли нічого не вживаєш. Це моя стеля. Почав закохуватися у ранки, які починаються з кави та 15 віджимань від підлоги.

Про свою смерть думав. Хотів би, щоб грала світла, мажорна музика. Це може бути до мажор, ре мажор або, в крайньому разі, – Вівальді. Валторни не треба.

Є речі, які я не розповім навіть священику, але вони не такі жахливі, щоб я через них не спав.

Причину завжди треба шукати в собі.

У поштову скриньку нашої зйомної квартири на Березняках надійшов лист від прихильниць із фотографією, на якій сільська бабуся тримала в руках наші з Мирославом портрети. Мене це вставило. Зараз нічого не приходить. Ніхто не знає, де я живу.

Виглядатиму смішно, але я – король українського медляка.

Колекціоную звуки. Знаю всі у своїй квартирі. Коли курю в під'їз­ді, можу вирахувати, хто на якому поверсі до кого говорить. Мій улюблений звук – щось таке оксамитове. Можливо, це вода.

Почуваюся 28-річним пацаном, у якого є товариш Підкаура, якому скоро виповниться 40.

Еліксир молодості є: більше спілкуватися з молодими.

Якби у мене була можливість зустрітися з Віктором Цоєм, вистачило б слова "привіт".

Вітчизняну музику практично не слухаю, хоча стежу за тим, хто, де і як виступив.

Наприкінці кожної пісні пишу The End. Для чого? Щоб потім можна було продати.

Бог – це любов. Краще пізно, ніж ніколи. Я знав, що Він існує. Але коли народився Матвій, почав молитися щоночі. З Ним балакаю своїми словами.

Хіт – це збіг обставин, коли аранжувальник і співак нічого не зрізали одне одному і люблять одне одного.

Я – хлопець, який сідає на переднє сидіння в автобусі.

×