Відставка Разумкова – етап упокорення

ЖИВЕМО ЗА АВТОРИТАРИЗМУ

Відставку Дмитра Разумкова з посади спікера парламенту 7 жовтня називають початком побудови авторитаризму у країні. Мовляв, поспіх і неповага, з якою з-під голови Верховної Ради видирали крісло – в бук­вальному сенсі, – остаточно руйнує парламентаризм. Та не варто говорити про початок руйнівних процесів у державі. Авторитаризмом називають режим, за якого більшу частину влади зосереджено в руках однієї або групи осіб. Роль представницьких органів за такого режиму зводиться нанівець. Тож, за класичним визначенням, ми вже живемо за авторитаризму. Все інше – його посилення. І відставка Разумкова є неминучим етапом приведення виконавців до покори.

 

Парламент після виборів ­2019-го втратив статус незалежної гілки. А монобільшість дала можливість будувати виконавчу вертикаль винятково зі "слуг". Тут якраз немає нічого контроверсійного. В намаганні показати монолітну єдність парламентарії з провладної партії відмовилися навіть від декларативного дотримання демократичних процедур. Усупереч Конституції та регламенту запрацював турборежим. А під час обрання уряду ігнорували біографії та відповідність кандидатів на пости міністрів. Та що там біографії. Депутати, які натискали кноп­ку "за", часто не знали імен тих, за кого голосують. І таким чином добровільно віддали частину парламентських функцій Офісу президента. Згодом тактика переведення владних стрілок із представницького органу влади на канцелярію президента знецінила сутність парламентаризму, а президента зробила мало не царем-самодержцем.

Остаточно парламентаризм в Україні зруйнувався, коли законопроєкти почали просто спускати з Банкової в залу Верховної Ради. Про жодне обговорення вже не йшлося. Навіть більше – щоб спонукати депутатів до послуху, президент і його оточення дозволяли собі публічні окрики: "Або голосуйте, або йдіть геть".

Ганебна практика, коли парламент оголошується "не місцем для дискусій", призвела до того, що опозицію з її апеляціями цькували, висміювали й витискали на маргінес. Варто подивитися на офіційні повідомлення державних установ. Вони рясніють хамством, висміюванням і принизливими словами на адресу незгодних. Красномовний приклад – відеоролик Державного бюро розслідувань з приводу акцій протесту проти імплементації "формули Штайнмаєра". В ньому не тільки використовуються кадри з виступів "Кварталу 95", а й відбувається відверте шельмування активістів "Руху опору капітуляції". Відео нагадує пропагандистську агітку часів оскаженілого совка. Коли правоохоронна інституція дозволяє собі офіційну публікацію, в якій мітингарів називають порохоботами, чим це відрізняється від заяв НКВД проти троцькістів? Такі речі неприпустимі. Особливо у країні з трагічним досвідом масових чисток і репресій. Манера спілкування влади з опозиційно налаштованими громадянами свідчить про нетерпимість до критики.

Тож відставка Разумкова не є чимось, що не вкладалося б у логіку авторитарних процесів. Він дозволив собі бути рівним президенту. А це вкрай болісно. Звідси намагання знецінити перший номер передвиборчого списку "Слуги народу". Не обійшлося без конспірологічних подробиць. Близькі до Офісу президента джерела повідомляють, що справжня причина домагання президента звільнити Дмитра Разумкова полягає в тому, що той нібито взяв кілька мільйонів доларів хабаря за відведення земельної ділянки біля Верховної Ради. Стверджується, що Банкова не хотіла надавати справі розголосу й готова була розпрощатися зі спікером тихо. Але той – і це найцікавіше в цій версії – почав "грати в опозиціонера" заради отримання додаткових балів для подальшої політичної діяльності.

Згадується, як за президента Леоніда Кучми звільняли Євгена Марчука з посади прем'єра з формулюванням "за побудову власного політичного іміджу". Разумков виставляється ледь не як нахаба й корупціонер, а президенту відводиться роль спасителя. От тільки ситуація, в якій єдиним покаранням за хабарництво є звільнення "по-тихому", не личить ані президенту, ані його іміджу борця з корупцією.

 

Річ не тільки в амбіціях першої особи отримати всю можливу владу. Зміцненню авторитаризму сприяє також мовчазна згода депутатів із фракції "Слуги народу" бути виконавцями волі президента, підмінивши нею волю народу. Все це пояснюється 73 відсотками, тобто результатами виборів, які були кілька років тому. Але проблема не тільки в монобільшості. Відставка Разумкова показала, що зосередженню влади в одних руках не готова протистояти й "проєвропейська демократична опозиція". Факт, що між спікером Верховної Ради і майже всесильним президентом виник конфлікт, який переріс у публічний скандал, мав би бути серйозним аргументом, щоб зберегти Разумкова на посаді. Це створювало дисбаланс між законодавчою і президентською гілками. Замість цього фракція "Батьківщини" й частина "Голосу" допомогли Банковій прибрати занадто самостійного спікера та змінити його на стовідсоткового свого. Так втратили, можливо, єдиний шанс зменшити монополію на владу, що сьогодні перебуває в одних руках.

Влада набуває ознак безкарності. Показова реакція на інформацію про фінансові транзакції між нібито офшорними фірмами Володимира Зеленського та олігархом Ігорем Коломойським, про лондонське нерухоме майно президента. Вона доволі квола. Тоді, коли у світі через звинувачення у відмиванні грошей в офшорах падають уряди, в Україні оновлена Рада готується приймати зміни в оподаткуванні, що стосуватимуться мільйонів людей.

Повною мірою втілюється в життя гасло "мир палацам – війна котеджам". Скандал Pandora Papers забалакують за допомогою нісенітниць, які не може собі дозволити жоден політик демократичної країни. Дійшло до того, що депутати від більшості звинуватили ЗМІ, зокрема світові, у спробах зірвати антиолігархічні реформи. Деградація влади в Україні та її відірваність від народу найкраще характеризуються фактом – через бажання відбілити президента ті, кому невдовзі доведеться платити більше податків та комуналки, змушені слухати промови вже-мільйонерів, що тільки лінивий українець не має "цілком законного" офшору. Що це, як не створення революційної ситуації, в якій "верхи не можуть, низи не хочуть"?

Хаотизація української політики набуває ознак неконтрольованості. Враження, що все найгірше з усіх політичних епох втілюється в життя тут і зараз. Маємо кумівство, кругову поруку, політичну корупцію, маніпуляції, блюзнірство, замовні політичні процеси, фаворитизм. А головне – нескінченні скандали. Все це не дає зосередитися на обговоренні фундаментальних речей. Розмивання демократичних принципів відбувається поступово. Опонувати рішенням президента тепер можливо лише в соцмережах і на акціях протесту. Жодної парламентської можливості в громадян вплинути на дії влади вже немає.

Це ще не атмосфера страху, за допомогою якої такі авторитарні режими, як путінський і лукашенківський, борються з інакомисленням. Але це вже громадянське безсилля в умовах владного свавілля.

×