Придивімося до обрисів ліквідованого рашистами Каховського моря: воно поглинало величезні простори родючих українських степів, а ближче до Дніпра – розлогі терени Великого Лугу. Для історичної пам'яті українців особливо важливо те, що на північному надбережжі Великого Лугу гніздилася більшість січей: Хортицька, Томаківська, Базавлуцька, Микитинська, Чортомлицька, а згодом і остання, знищена з волі російської імператриці-німкені Єкатєріни ІІ Нова Січ. Усі разом вони об'єднуються одним поняттям – Запорозька Січ, або Військо Запорозьке низове. Сама природа вказала козакам на місце розташування січей: могутній Дніпро і плетиво численних його рукавів і заток, озера й болота, розлогі комишеві плавні й густі ліси та прибережна поросль були добрим захистом із півдня і південного сходу від степових наскоків. До того ж Великий Луг був неоціненним ресурсним ареалом для січових козаків: велетенські верби, липи й дуби для козацьких чайок, дерево для будівництва, рибні багатства Дніпра та проток, які тепер здаються неймовірними, безліч птаства – все це надійно забезпечувало наше воїнство. Вони називали його батьком, тобто тим, хто дає життя. У разі ж крайньої небезпеки затоки Великого Лугу давали можливість для маневру й контратаки. Звідси, із заток Великого Лугу, вирушали козаки на чайках у чорноморські походи, вміло вступаючи в бій із могутніми, важкими й неповороткими османськими галерами. Визволення козаками невільників із турецького й татарського полону стало частиною українського національного історичного епосу.
Більшість народів має особливі сторінки своєї історії, пов'язані з боротьбою за саме своє буття і за Свободу. Для українців такими епічними сторінками є козацька історія Запорозької Січі й Великого Лугу та нинішня Війна за Незалежність, в якій проти московського окупанта Україна боронить і європейську цивілізацію.
Запорозька Січ часів Великого Лугу існувала майже 230 років. Її особливий січовий лад не вписувався ні в шляхетське свавілля Речі Посполитої, ані, тим паче, в систему царського самовладства й державного самодурства Московщини. Скільки тисяч і десятків тисяч нашого люду йшло на Січ під панської сваволі й захланності царських воєвод задля бажаної Свободи, вливалося до січового товариства! Звістки про Січ і січове козацтво розходилися по обох берегах Дніпра, й сама назва "козак" ставала символом вільної людини, Воїна, який стоїть в обороні справедливості та Свободи. Тому для всієї новочасної історії України саме поняття "козак" стало визначальним символом. Вільна людина і Воїн, оборонець віри й українського люду. Саме тому поневолювачі домагалися знищення Запорозької Січі.
Великий острів української свободи. Відразу зринула гадка: свободи чи вольниці? Якою мірою можна прикладати наші нинішні поняття до ладу Великого Лугу, де творилася і діяла наша славна Запорозька республіка? Чи прикладаються нинішні мірки демократії до того напівстихійного вічового волевияву, який діяв на січових майданах? Чи Запорозька Січ XVI ст., часів Визвольної війни наступного століття і, нарешті XVIII ст., була тотожною, незмінною? Вочевидь, ні. Ці питання потребують уважного розгляду. Але ключове значення Волі, якої шукали на берегах Великого Лугу, незаперечне.
Ще маємо осмислити для себе в порівнянні два епізоди січової історії. Перший стосується підтримки кошовим отаманом Запорозької Січі Костем Гордієнком гетьмана Івана Мазепи в його союзі зі Швецією проти московського царя Петра І. Кость Гордієнко згодом спільно з Пилипом Орликом брав участь у складанні "Договору і постанови між Гетьманом Орликом і Військом Запорозьким 1710 року". У травні 1709-го цар послав військо, щоб зруйнувати Cіч. Під час цього походу московське військо по-варварському розправилося з козацькими містечками на берегах Дніпра й ударило на Чортомлицьку Січ. Хоча на Січі тоді залишилися лише старі козаки, все ж отаман Яким Богуш, вирішив дати бій, у якому більшість козаків загинула, решта вижила в плавнях Великого Лугу. Чи називають тепер вулиці іменами Костя Гордієнка і Якова Богуша?
Натомість, коли 5 червня 1775 року, на саме свято Трійці, послане царицею Єкатєріною ІІ для знищення Нової Січі царське військо на чолі із сербом – генералом Текелієм – оточило козацьку кріпость, січовики без єдиного пострілу капітулювали перед ворогом. Особливо наполегливо переконував козаків не чинити спротиву окупантам православний протопоп січових церков архімандрит Володимир Сокальський. У цьому він і виконав головну функцію московської ідеологічної структури – нейтралізацію спротиву окупаційній владі через лицемірне використання посилань на християнські моральні приписи та поширювану цією-таки структурою "братерську" демагогію. Ці прикрі обставини передає й народна пісня. Піп виступив у противагу закликам рішучої частини січовиків:
Ніколи ж того не буде,
Щоб ми оддали Січ даром;
Поки ще світить сонце,
Всі будем биться з козацьким запалом!
– Бога бійтесь, діти, –
Каже панотець архімандрит, –
Що ви хочете робити,
Прокляті будете з роду в рід.
Ви, дітки, християни
І не піднімайте на брата руки,
Не робіть у серці своєму рани,
Бо за те будуть вам великі муки.
Цей епізод має стати повчальним для української суспільної свідомості: Січ часів отамана Костя Гордієнка й часів останнього отамана Петра Калнишевського – це наче дві відмінні фази суспільного явища під тією ж назвою.
Природа вказала козакам на місце розташування січей
Попри цей прикрий фінал можемо стверджувати з певністю, що для українського люду впродовж довгих століть чужинецького поневолення республіка на берегах Великого Лугу була не просто символом, а реальним шансом звільнення з неволі.
Тепер після чергового московського злочину проти людяності й України – варварського руйнування Каховської гідроелектростанції, з-під вод звільнилися простори колишнього Великого Лугу. Напередодні сподіваного звільнення від путінських окупантів південних українських степів постає мегамасштабне питання: як повернути до життя ці сплюндровані простори? І справа не тільки в коштах, хоча це потребуватиме колосальних ресурсів, і розмінуванні земель, а насамперед у потребі всебічно обґрунтованої концепції реалізації цього завдання. Важливо, щоб до її творення були залучені фахівці різних галузей, фахівці економічного прогнозування, сапери, екологи, ґрунтознавці, меліоратори й інші. Не перераховуватиму інших, гадаю це зробить відповідна представницька комісія. Наголошу, що до цієї справи мають неодмінно бути залучені історики, археологи, музейники.
Водночас неминуче виникне найперше запитання: чи справді треба відновлювати Каховську ГЕС, очевидний продукт сталінського планування й тодішньої інженерно-технічної недодумки. Зрозуміло, що у сталінські й постсталінські часи не могло бути й мови про якесь обговорення проєкту цієї будови та її наслідків. Тим паче, про натяки на екологічні ризики, а тим більше – згадки про цінність Великого Лугу й пам'яток козацтва. Найменша така спроба закінчилася б Колимою. Припускають, що таємним побічним завданням творення гнилого Каховського моря й було потоплення Великого Лугу. Чи допустимо знову затопити терени Великого Лугу – острова української Свободи?
Якщо ні – як тоді забезпечити відновлення водопостачання цілої низки південних областей і Криму, які живилися водою з того самого Каховського гниломор'я. Висловлюється думка про спорудження кількох гребель, що не призведуть до такого безумного затоплення українських степів і збережуть бодай сліди Великого Лугу, скитських і сарматських могил та інших пам'яток. Це питання мають вирішити фахівці з урахуванням сучасних технологічних можливостей водопостачання, зрошувальних систем і деривації. Але й з урахуванням значення історико-культурних пам'яток.
Проте маємо усвідомлювати, що давнього Великого Лугу не повернути. Ті фантастичні за красою, фауною і флорою протоки і плавні, котрі ще бачив Дмитро Яворницький, який записував оповіді нащадків січових козаків про багатства цього природного унікуму, безповоротно відійшли в минуле. Багатократ перегороджений Дніпро несе в Пониззя менше води, клімат став помітно сухішим, система господарювання значно інтенсифікувалася.
Отже, серед багатьох завдань, які стоятимуть перед повоєнною Україною, постане завдання відродження Подніпровського Півдня, яке торкнеться і справи Великого Лугу – великого острова української свободи.
Це є справа всієї української громади – спадкоємиці цього Великого острова української свободи. Ні, Свободи з великої літери. Тому це справа не тільки Кабінету міністрів, який, імовірно, скаже: "Ось ми виділили мільярд доларів на відбудову Каховської ГЕС, а далі вирішуватимемо, що там і як". Ні, так не піде. І це не справа аграрного лобі, і не металургійного, і не енергетичного, і навіть не наших закордонних партнерів. Справа урядовців – організувати всебічну участь у цьому нас усіх, спадкоємців Великого Лугу.
2 
1
Коментарі