Батька дев'ять років, як нема. Він був приколіст, фантазер. Мав душу пілігрима, йому потрібно було бродити по світу. Поїхав на батьківщину, в Росію – продавати будинок, і звідти замість нього прийшла телеграма: "Володя умер, похоронили". Тому в мене відчуття, що батько, як завжди, на гастролях.
Для батька я була Тяпа, а для мами – Олена. Ніяк не могла визначитися – хто я, і рано, плюнувши на батьків, сказала: сама. Була занадто самостійна, занадто ізольована, занадто викаблучувалась.
курити почала в 17. Це перше, що я зробила, коли провела в Каневі маму. Тільки-но вона поїхала "ракетою", я купила пачку цигарок. Викурила дві поспіль, жодного разу не закашлявшись, і сказала: ось чого я чекала 17 років.
Актрисою захотіла стати в 13. Почула фразу: "Світлана Борисівна така красива жінка, а дівчинка в неї така страшненька". Мала довгі ноги, довгі руки, довгий ніс – і більше нічого. Але я сказала: ви ще всі будете мені аплодувати, гади. До цього мріяла бути відомим педагогом, слідчим, який перевиховує злочинців, великим ученим у великих окулярах.
Був момент – коли захотіла бути сильною, як мама. Йшли ввечері, раптом із кущів виповзає якийсь мужик і, матюкаючись, суне на нас. Мені було років 6. І тут мама блискавичним рухом вирубує чувака, і він відключається. Я: ма-а-а-мо?! Вона як колишня волейболістка та педагог одразу пояснила: "Іноді корисно уявити, що голова кривдника – це волейбольний м'яч, і послати нижню кручену подачу".
Викурила поспіль дві цигарки, жодного разу не закашлявшись, і сказала: ось чого я чекала 17 років
Небезпека пахне. Запах може бути різний. Останнім часом моя тривога має запах горілої проводки.
В екстремальній ситуації стаю така небезпечна, що самій страшно. У 22 роки на мене напали з ножем, і я побила кривдника від страху. Поверталася з театру. Потрібно було йти лікарняним парком. Уже в тролейбусі відчула недобре, почала нишком спостерігати – від кого це шириться. Не побачила. Я – на шпильках, в одній руці важка спортивна сумка з двома парами кросівок, які забрала з ремонту. Пройшла третину шляху. Раптом – клац. Ззаду в рапіді (ефект уповільненого руху. – "Країна") заноситься рука з ножем на рівні моєї шиї. Виставляю сумку перед його рукою, другою перекидаю нападника через себе. Вивільняю руку і періщу його сумкою. Потім починаю гамселити по больових точках, що спалахують у моєму мозку у вигляді якихось картинок. Заглянула в очі й зрозуміла: не маніяк, звичайний наркоман. Не матюкаюсь, але тут мене прорвало. Била ногами. Насилу примусила себе зупинитись. Приголомшила м'якість і податливість людського тіла. Воно вразливе. Після цього була істерика, нестерпний головний біль, блювота. Зрозуміла, що здатна вбити. Була зла на тих, які доводять себе до такого стану, що їх хочеться вбити. З цією гамою почуттів розбиралася не один рік.
Загрозу особистій гідності сприймаю, як загрозу життю. Логічно пояснити можна все, але я не сприймаю того, щоб одна людина принижувала іншу, а та – терпіла.
Кохання вперше зацікавило років у 8. Сон. Я на коні, в образі дівчинки Роні – дочки розбійника. Зустріч зі злом, боротьба, ми програємо. А з лісу – принц, на виручку. В цей час падаю з коня, волосся розсипається, він бачить цю красу, бере мене на руки. У цей момент у животі виникло тепло.
Моє "ні" – це ні. Ніколи не фліртую.
Можу за себе постояти. Але як тільки з'являється чоловік, готовий це зробити за мене, делікатно відступаю та із задоволенням спостерігаю.
Свою місію в дитинстві уявляла так: спочатку врятувати світ, а потім його прикрасити. Зараз самовпевненості поменшало – мрію тільки прикрасити.
Велика людина чи маленька – це визначається тим, багато в ній любові чи мало.
Найбільше кохання – мій чоловік. До зустрічі з ним зрозуміла: любов – це шлях, а не удар – шандарах по голові. "Хімія" – це на півроку, як у перукарню сходив і тобі зробили завивку. Кохання означає працювати та йти поруч. Мені щастило – в моєму житті не було поганих чоловіків. Але до Олексія мені доводилося бути паровозом і тягнути за собою вагончики – ця роль мене обурює. Те, що це любов, зрозуміла після 10 років спільного життя. І розписалися ми не одразу, а коли Максу було 2,5. До цього боялася, що Олексій поруч через почуття обов'язку.
Мені одразу сказали, що в мого хлопчика синдром Дауна. Єдине, що пропонувала офіційна медицина, – відмовитися від новонародженого. Не давали його бачити п'ять діб, і весь цей час умовляли залишити. В якийсь момент я злякалася. І одразу ж сказала собі: яка ти погань. Це були секунди, про які, окрім мене, ніхто не знає – але ця зрада – мій найбільший сором.
Била ногами. Приголомшила м'якість і податливість людського тіла. Воно вразливе
Байдужість – вада, а почуття – унікальний дар. Інтелекту без почуттів для мене не існує.
Щастя – це не вершина гори, це діяльність, творчість.
Я – ледача. Хотіла б лягти кому-небудь на руки: і щоб мене несли по життю, а я би метеляла ніжками. Але зрозуміла, коли носять – незручно, то під пахву запхнуть, то за комір, то тягнуть. Краще вже йти поруч.
Найбільше боюся безладу. Коли настає анархія, плюю на все і стаю попереду натовпу.
Надмірна турбота навіть зі здорової дитини може зробити інваліда. Любов – це вміння бачити, чим обернеться твоя опіка завтра.
Зараз більшість людей розучилися спілкуватися, сприймати й реагувати. Через це багато трагічних ситуацій у сім'ях, розлучень. Пропагується як цінність – люби себе. Спотворюється головний сенс любові. Людина перестає помічати партнера.
Ще не знаючи, що вагітна, побачила сон. Я – на восьмому місяці, повзу вгору з ущелини, піді мною безодня, дна не видно, страшно. Ліктями чіпляюся, здираю їх. Ось плато. Грудьми упираюся, немає сил, а ще потрібно живіт перекинути, і лікті починають тремтіти. Можу зірватися. З-за валуна виходить хлопець із синдромом Дауна. Усміхаючись, протягує до мене руку. Я кричу: ні, тільки не ти! Через цей страх зриваюся і знову чіпляюся. Хвилююся про живіт, хапаюся за коріння, повзу і думаю: тільки не ти, тільки не ти! Видряпуюсь, але розумію, що самій не вибратися. І знову з-за валуна боязко визирає цей хлопець. І пошепки: "Дозволь мені допомогти. Тут, окрім мене, нікого немає. Я – один, і більше нікого не буде". І, замруживши очі, я простягаю йому руку.
Мій син здоровіший за деяких "нормальних" дорослих. Якось на вулиці Максим кинувся назустріч зграї голубів і спричинив істерику перехожих. "А-а! Заберіть його!" – вищала дівчина. Я їй кажу: у хлопчика синдром Дауна, а у вас – що? На Заході аутисти працюють дизайнерами, листоношами, доглядальницями, садівниками. В Англії є театр артистів із синдромом Дауна. Таку недугу має відомий голлівудський актор Паскаль Дюкенн. Але в нашому суспільстві нема таких прикладів.
Я задумувалась після народження сина: чому хвора дитина прийшла в цей світ через мене? Від інших чула: покарання, прокляття, біда. Але не могла прийняти цих визначень. Знайшла своє. Довіра! Цю дитину Бог довірив саме мені! Значить, я можу захистити, навчити любити і радіти.
Не зважилася б на аборт, навіть знаючи, що мій син виявиться хворим.
Безперспективних дітей не буває. Але в дорослих буває мало любові, терпіння, часу.
У таких речах, як віра і любов, компроміси неможливі
Амбіції – це ознака дурості. Коли немає потреби щось комусь доводити, правильний вибір зробити простіше. Чоловік боявся, що без театру я жити не зможу. Але бути актрисою та мамою особливої дитини – це не те саме, що одночасно готувати і прати. Дитина відкрила інші двері, для неї я – незамінна. А в театрі, хоч би ким ти був, незамінних немає.
У таких речах, як віра і любов, компроміси неможливі.
Гроші і я існуємо в паралельних реальностях. Іноді ці реальності стикаються – для мене це завжди подив та радість. Але бігати за ними я точно не буду.
Хочу жити довго і щасливо, а під кінець життя розучитися злитися взагалі.
3 
1
Коментарі