Василь Вишиваний, який не став королем України. Уривок із книжки Тімоті Снайдера "Червоний Принц"

 

Ліцензія на ексклюзивне право перекладу українською мовою належить видавництву "Грані-Т". Друкується з його дозволу. Книжку Тімоті Снайдера "Червоний Принц" українською шукайте в книгарнях з липня 2011 року

Із польської літератури Віллі (Вільгельм фон Габсбург. - "Країна") усвідомив, що поляки й українці стояли в давній ворожнечі за землі, які обидва народи вважали своїми. У романі Генрика Сенкевича Вогнем і мечем він читав про велике повстання українських козаків проти польської аристократії в ХVII столітті. Хоча Сенкевич, найпопулярніший польський романіст усіх часів, писав у тональності, виразно прихильній до Польщі, він не відмовляв козакам у певній дикій гідності. Віллі був не перший і не останній із читачів Сенкевича, який відчув бунтівну прихильність до українських героїв історії. Знане з літератури протиставлення цивілізованих польських шляхтичів і українських козаків-варварів ожило у Вільгельмових розмовах із зятями. Ці польські аристократи були нащадками родин, які колись володіли десятками тисяч українських кріпаків. Вони розповіли Віллі, що українці були расою невгамовних розбійників. Такі завваги зацікавили Віллі - як він писав, "привернули мою увагу". Пізнавши польських аристократів достатньо добре, щоб їх недолюблювати, Віллі з легкістю міг прийняти козаків за своїх героїв.

У якийсь момент, - імовірно, 1912 року, коли йому виповнилося 17, - Віллі вирішив знайти "оплот" розбійницької української нації. Розбурхана уява схилила його до студіювання родинної мапи Галичини - з думкою про те, де варто шукати варварів. Того літа Віллі самотужки вирушив на схід. Він мандрував, як справжній син свого батька, incognito, у вагоні другого класу, до карпатського села Ворохти. Сам-самісінький рушив до зелених смерек. Зрештою надибав українців гуцульського племені - вільних людей, які жили з мисливства й землеробства, однак не були дикунами у звірячих шкурах, як він сподівався. Хлопець тішився їхньою гостинністю й піснями. Він розмовляв з ними польською - мовою, близькою до української, - і не оминув нагоди навчитися декількох українських слів. Віллі мав хист до мов. До того ж від людини, яка від народження розмовляла польською, годі чекати, що вона геть не розумітиме української.

Віллі повернувся до Живця "іншою людиною". Він знайшов народ без королівства. Він бачив Цісарів Сон - візію народів, що вихваляють свого володаря. Він брав участь у "національному сні" свого батька, в якому Польща мала отримати габсбурзьких володарів у межах габсбурзької монархії. Чому б не мати власного габсбурзького володаря й українцям?

Пізнавши польських аристократів достатньо добре, щоб їх недолюблювати, Віллі з легкістю міг прийняти козаків за своїх героїв

Вільгельм писав, що йде до сну щоночі, знаючи - одного дня "сни стануть дійсністю" і Україна буде вільною. До кінця 1916 року він не починав думати про те, як це може статися. Тоді прийшло проголошення Королівства Польського, "як громовиця з ясного синього неба", і прояснило потребу політичної думки. Як і українці, що ставали його радниками, Вільгельм побоювався, що новостворене Королівство Польське може згодом охопити всю Галичину, таким чином полишаючи українців східної Галичини на милість польського короля.

Найкращим способом захистити українців від Королівства Польського було б створення нової української землі, що складалася б зі східної половини Галичини та цілої буковинської провінції. Створивши таку землю, західну Галичину можна було б приєднати до Королівства Польського без шкоди для українців. Видається, що Вільгельм отримав батькову згоду на цей задум у кінці грудня 1916 року. Після цього він міг почати уявляти розташування східної Європи після габсбурзької перемоги над Російською імперією. Він запропонував Габсбурзьку монархію, що складалася б з Австрійського, Богемського, Угорського та Польського королівств, а також "Князівства Українського". Реґентом кожного королівства був би ерцгерцоґ. Звісно, що реґентом польської коронної землі та князем України стали б, відповідно, Штефан та Вільгельм. Вільгельм мав підстави пишатися собою. З початком 1917 року він побачив контури Європи, у якій зможе зрівнятися з батьком, не мусячи протиставитися йому.

Цісар Франц Йосиф помер 21 листопада 1916 року, і наступником його став Карл. З допомогою українських товаришів Вільгельм почав підготовку до того, щоб звернутися зі своїми планами до нового цісаря. Франц Йосиф заохочував Вільгельма вивчити українську і стати українським офіцером, але його загальна орієнтація була, як на Вільгельмів смак, радше занадто прихильною до Польщі. На єдиній зустрічі з Францом Йосифом в часі війни Вільгельмові не видавалося доречним порушувати питання високої політики.

Тепер українські політики бачили у Вільгельмові точку доступу до цісаря Карла. Карл був лише на вісім років старший за Вільгельма, і обоє зналися з дитинства. Барон Гужковський познайомив Вільгельма з українськими політиками шляхетського походження, як-то Миколою Васильком, чільним парламентарем та шкільним приятелем міністра закордонних справ, а також Євгеном Олесницьким, у минулому радником Франца Фердинанда. На їхнє прохання Вільгельм мав подати цісареві Карлу петицію про створення української коронної землі у межах Габсбурзької монархії.

Коли 2 лютого 1917 року Вільгельм зустрівся з Карлом, його запрошено сісти до столу. Вільгельм сприйняв цей жест як знак особливого фавору. Франц Йосиф провадив усі свої авдієнції стоячи, змушуючи стояти його співрозмовників, - із тим щасливим наслідком, що зустрічі не затягувалися. По закінченні довгих нарад Вільгельм був переконаний, що Карл зрозумів українське національне питання, що східна Галичина тепер не могла бути приєднаною до Польщі та що в майбутньому, поза сумнівом, буде створено українську коронну землю. З погляду Карла, зустріч також була цікавою. Він, мабуть, знав, що Вільгельма вишколено провадити українців, - але, імовірно, його здивувало те, як далеко зайшла ця спроба. Вільгельм був габсбурзьким ерцгерцоґом та українським офіцером у часі, коли габсбурзькі війська вступали в частини Російської імперії, заселені українцями.

Через декілька днів після зустрічі з Вільгельмом Карл особисто перебрав на себе командування габсбурзькими збройними силами. Вільгельм мав стати одним із його контактів у війську, знаною величиною з чіткими політичними можливостями.

Карл запросив Вільгельма сісти до столу. Той сприйняв цей жест як знак особливого фавору. Франц Йосиф провадив усі свої авдієнції стоячи, змушуючи стояти його співрозмовників

Вільгельм, який боєм проклав собі шлях через Галичину в колишні російські землі, зажив репутації українського патріота. Він усе ще послуговувався ідеалістичними термінами, пишучи українському другові, що "метою його життя є ощасливлення народу". Але, крім цього, також займався цілком свідомою самопромоцією, просячи своїх українських знайомих повідомляти одне одному про його подвиги. Найкращим короткотерміновим вирішенням національних проблем Габсбурзької монархії Вільгельм тепер уважав створення з габсбурзьких земель Австро-Угорщино-Польщі, в якій східна Галичина була б частиною Австрії, а не Польщі. Як Габсбурґ і як українець, він не сумнівався, що вирішення українського питання принесе користь і його родині, і його нації.

Його цісар знав, що справи дещо складніші. Карл мусив якимось чином добитися підтримки українців для габсбурзької справи. Очевидним знаряддям для цього був Вільгельм. Карл зателефонував Вільгельмові – чого б ніколи не зробив його попередник, оскільки Франц Йосиф не користувався телефоном - і попросив долучитися до його імпровізованої подорожі Галичиною. Двоє чоловіків зустрілися на одному з віденських вокзалів, і цісар Карл якнайпоштивіше привітав свого кузена: "Знаєш, любий Вільгельме, я взяв тебе із собою, щоб українці в тобі побачили знак мого зацікавлення в їхній землі та народові". Під час подорожі двох молодих Габсбургів по східній Галичині у липні та серпні 1917 року Карл пообіцяв, що габсбурзькі війська і відновлена габсбурзька влада обходитимуться з українцями справедливо.

Через декілька тижнів Карл викликав Вільгельма, щоб здійснити ще одну українську політичну місію. Вільгельмові належало познайомитися з Андреєм Шептицьким, митрополитом Греко-католицької церкви, національної церкви українців у Галичині. Кафедральний собор митрополита стояв у Львові, головному центрі його церкви, і коли росіяни на початку війни окупували Галичину, Шептицького заарештовано. Це не стало ні для кого несподіванкою. Росіяни знали, що Шептицький сподівався на перемогу Габсбургів, яка дозволила б греко-католицькій вірі поширитися з Галичини до Російської імперії. Тепер, після Лютневої революції, Шептицького звільнено з ув'язнення. Він повертався в Галичину, до Львова і до своєї кафедри. Оскільки Габсбурги потребували української підтримки, Карл прагнув зробити вітальний жест. Він відрядив Вільгельма до Львова привітати видатного діяча української церкви.

Вільгельм прибув на львівський вокзал по обіді 10 вересня 1917 року - в заквітчаному автомобілі, на чолі вітальної групи з оркестром. На захоплення українських спостерігачів і самого митрополита, він привітав Шептицького українською мовою, на додачу до німецької. Раніше Шептицький не зустрічався з Вільгельмом. Тепер перед ним стояв молодий вродливий ерцгерцоґ, який непогано говорив українською і перед очима натовпу вітав його від імені їхнього володаря. Як бачив люд, під мундиром у Вільгельма була українська вишита сорочка. "Вишиваний" - вигукували присутні, відсилаючи до цього факту. Це слово стало українським прізвищем Вільгельма. Несподівано він отримав повну українську ідентичність і став Василем Вишиваним.

Шептицький став новим покровителем і наставником Вільгельма й почав бачити в ньому аґента власних планів щодо визволення всієї України. На початку війни Шептицький сподівався знайти габсбурзького офіцера, який правив би Україною від імені Габсбургів. Тепер він знайшов габсбурзького офіцера, який не лише був українцем з вибору, а й ерцгерцоґом з народження. Кращого кандидата на роль короля годі було уявити.

Шептицький сподівався знайти габсбурзького офіцера, який правив би Україною від імені Габсбургів. Тепер він знайшов габсбурзького офіцера, який не лише був українцем із вибору, а й ерцгерцоґом із народження

20 грудня 1947 року Вільгельм у польоті зі Львова до Києва ділив ковдру з приятелем Романом. Двоє чоловіків перешіптувалися українською. Ця подорож була Вільгельмовими першими відвідинами Києва. Друзі напевно знали, що ці відвідини стануть і останніми. На цей час їхню долю вже, мабуть, було вирішено. Вони могли хіба сподіватися не вплутати надто велику кількість інших людей. Їхні допити відбувалися у штабі Міністерства державної безпеки на вулиці Володимирській. Ця вулиця, що пробігала через височини міста, була, мабуть, найгарнішою в Києві – якнайкращим місцем для побудови палацу або в'язниці.

Були часи, 30 літ перед тим, коли і більшовики, і Габсбурги одночасно мріяли контролювати ці височини. У 1918 році Вільгельм отаборився у степах, вичікуючи вигідної миті для початку наступу на Київ. Тепер Червоний Принц досяг міста своїх мрій. Замість корони, він мав пов'язку на очах. Замість трону, його вели в темницю. Ув'язнений із іншими українцями, людьми, що знали про його пригоди 1918 року, він не приховував свої молодечі мрії стати королем. Коли він розповів про своє життя востаннє, під час другого кола допитів на вулиці Володимирській, що тривали з січня по квітень 1948 року, його історія, здавалося, добігла до свого завершення.

29 травня 1948 року совєтський трибунал оголосив Вільгельма винним у спробі стати королем України у 1918 році; в очоленні Вільних Козаків 1921-го; а також у службі на користь британської та французької розвідки під час війни і після неї. Совєтське законодавство було ретроактивним та позатериторіальним, воно сягало через десятиліття до часу перед заснуванням Совєтського Союзу і через простір до земель, над якими Москва ніколи не мала суверенітету. Серед інших неподобств, шпигунську діяльність Вільгельма проти німців під час Другої світової війни потрактовано як злочин супроти Совєтського Союзу. Те ж саме сталося і з тисячами інших східних європейців. Совєтські судді вважали некомуністичні рухи опору однією з форм колаборації з німцями.

12 серпня 1948 року совєтські офіцери видали розпорядження, за яким Вільгельма мали доправити до в'язниці у Західній Україні, де він мусив відбути 25 років ув'язнення. Шістьма днями пізніше, після 357 днів у совєтському ув'язненні, Вільгельм помер від туберкульозу.

×