Для декого синонім хорошого життя – це коли з ним нічого не відбувається, коли все – за планом. Для мене – навпаки.
Людей, які обманюють, видно зразу – інша міміка, жести, затинання. На це надивилася в суді. 2010-го позивалася до видавництва, в якому працювала. Мене звільнили за прогули. Суд тягнувся два роки. Виграла у першій інстанції.
У XXI столітті поняття дружби змінилося. Інколи не зрозуміло – у дружніх стосунках я, чи ділових. Коли займалася в одному фонді журналом, люди зі мною ходили в кав'ярню, бували на родинних святах. Виявилося – щоб отримувати від мене роботу. Зрозуміла це, коли зникла можливість її пропонувати.
Жінка повинна плакати. Це – частина нашої фізіології. Можу почути запах парфумів, що запускає якийсь спогад, – і все, сльози потекли.
Чоловік має розуміти, що для жінки важливі її фантазії. Навіть якщо вони здаються непотрібними. Така людина дає поле для маневру коханій, цінує її вибір. Ідеалом чоловіка для мене лишається батько. Інколи йому було складно мене зрозуміти, але він завжди намагався, вітав моє самоствердження. Був учителем. Чимало хто з односельців казав йому: "Ти що, не можеш стукнути кулаком по столу й показати, що досить? То піаніно купив дочці, то відпустив у місто".
У чоловіках ціную почуття гумору й гострий інтелект. Перше без другого буває дуже рідко. Другий чоловік завойовував мене кілька років. Познайомилися в подруги. У неї був свій театр, і він у ньому грав. За час життя з ним зрозуміла, що таке жертвенний аспект кохання. Жертвувала собою, здоров'ям, грішми, часом.
Зрада у подружньому сенсі – це ознака, що шлюб закінчився. Після цього він переходить у формальну площину.
Кохання – це тотальне захоплення іншою людиною.
Найтяжче кохання – після 55–60 років. Воно безперспективне. Для 20–30-річних є сценарії його розвитку – поцілунки, зустрічі, одруження, спільне житло, діти, їхнє виховання. А для старших який сценарій? Об'єднати майно й жити разом?
Найгірша – душевна старість. Це небажання жити. Може з'явитися від утоми. Потім перетворюється на байдужість.
Курила 35 років. Кинула – за мить. Влітку сиділа й дивилася на пачку дорогих цигарок. Зрозуміла – це буде остання.
Коли народила молодшого сина 1995 року, мені виплатили декретні, передпологові та післяпологові – кілька мільйонів карбованців. Зайшла в "Академкнигу" на Львівській площі у Києві й хотіла купити книжку "Святі Київської Русі". Давно про неї мріяла. Але придбала відро, щоб виварювати пелюшки. Воно було потрібніше.
Не хотіла би, щоб мої сини були героями. Герої мають багато чим жертвувати.
Батьки повинні навчити дітей трьох речей – читати, спілкуватися і працювати з інформацією.
Найгірше, коли дітям не цікаво розповідати про своє життя батькам, а батькам – про це слухати.
Народження дитини – це диво, що відкриває нові смисли життя. Але це розумієш не одразу після появи немовляти.
Переломним роком для мене був 1995-й. Завагітніла у 32, мала захищати дисертацію, термін перебування в аспірантському гуртожитку закінчувався, старшому сину 12, чоловік хворів і ще вчився у Карпенка-Карого. Треба було вирішити: зберегти дитину і невідомо як викручуватися чи зробити аборт, захиститися й працювати на кафедрі. Я вирішила пробиватися в майбутнє ще з однією рідною людиною.
Коли сини ставали самостійними, помітила, що менш раціонально користуються грішми, ніж я. Страшно було, щоб не набралися боргів. Але то – їхнє життя. І вони мають дійти до власних висновків.
Хлоп'яча істерика – значно згубніша і страшніша за жіночу. Істерики-чоловіки можуть вдаватися до насильства чи бути схильними до самогубства. Тому, коли молодшому було 2–3 роки, робила все, щоб менше істерив. Показувала, що на мене це не діє, виводила ревіти в іншу кімнату. Старшим сином більше займалися мої батьки.
Кілька десятиліть жила, економлячи. У 1990-ті були моменти, коли в мене були пораховані картоплини. Думала, як їх на всіх розділити. Де тільки не працювала. Лише самим мистецтвознавством – своїм фахом – почала займатися недавно.
Мій принцип – жити без боргів. Не люблю бути винною. Позичала тільки раз – 200 доларів 2001 року – щоб поїхати на Венеційську бієнале. Повернулася й одразу віддала із зарплати.
Смерті бояться всі, але не всі це визнають. Мене у ній лякає невідомість.
Зло інколи проявляється, аби ми розуміли, що таке добро. Але що старшою стаю, то складніше дивитися на життя, як на чорно-біле кіно. Виокремити, що добре, а що – погано, стає дедалі складніше.
Люблю бувати у храмах, але більше для естетичного задоволення. Якби зустріла Бога, запитала б, навіщо він все це створив.
Буває, що прикраса – не твоя, губиш її чи вкрадуть. Так само – у Росії з Кримом. Хоч би скільки разів вона захоплювала цей півострів, завжди його втрачала. Так буде й цього разу.
Щоб прийняти правильне рішення у скрутній ситуації, потрібно на деякий час перестати про нього думати. Потім або прийде рішення, або ситуація почне якось розвиватися сама.
Життя – це зміни. Його сенс у тому, щоб щось створювати.
Усе в житті виникає з бажань.
4 
35413
Коментарі