Цей рік видався ще важчим за минулий. Важко знайти сили, щоб розпалити те давнє вогнище ентузіазму та військового натхнення. Все більше втоми та суму наростає, наче пухлини. І ти з ними мусиш ходити на завдання, намагатися бути достойним і вірним.
Смерть змогла заманити у свій чорний жахливий котел. Чи було щось хороше? Звісно. Не всі мої друзі загинули, близькі в містах досі очікують на моє повернення, видалася збірка. Але це, як їсти мандарин, після того як щойно почистив зуби, – не смакує.
Попереду рік війни, а то й два, а то й три, а то й…
Війна – це міцелярка, що змиває косметику – з обличчя, вулиць, планів, поведінки. Це сапа, що викошує полин і водночас залишає гіркий присмак незворотності. На війні ти стаєш собою, тобі не потрібно грати.
Людина стирається, як шипи з дешевих кедів, куплених на Хмельницькому базарі до шкільного сезону. Рветься, як дерматиновий м'ячик. Зношується, як шкарпетка. Закінчується, як кіно чи поцілунок.
На війні немає часу на любов. Вона лягає поруч із териконом, зникає, як дідусь у тумані, десь за нескошеним цього літа соняховим полем серця.
Для кожної людини спільне лише одне: вона дихала.
Тут просто – мусиш. Тут бути або не бути, існувати чи ні, дихати чи задихатися. Тому я на війні.
Коли повертаємося з ротацій, їдемо в автівці додому, ми не відчуваємо щастя, хоча хочемо повернення. Напевне. Ми відчуваємо одне – порожнечу. Одну спільну на всіх порожнечу, колективну, як пам'ять.
Усе повинно бути органічне. Не чорно-біле.
Я люблю:
Коли щось довго шукаєш і знаходиш, наприклад, документи чи зброю.
Коли довго не мав води, а тут зміг попити, і напиваєшся, що аж боляче ковтати. Це один із найприємніших болів.
Повертатися з війни мокрим, голодним, утомленим, сидіти в машині та слухати чиюсь музику.
Серіал "Молодий Папа", чомусь потрібно обов'язково сказати, що із Джудом Лоу, наче є ще якісь "Молоді Папи".
На війні немає часу на любов
Гумор Воннеґута.
Цілувати шию та коли цілують шию.
Коли випадково знаходиш гроші в куртці, якої не носив із минулої зими.
Макарони-бантики з маслом і смажену картоплю.
Квітень і липень.
Коли можеш зняти шкарпетки, прийняти душ після чергування в бліндажі.
Коли повертаються птахи і квіти.
Я не люблю:
Коли волосся лізе в очі – аж дратує.
Літній душ.
Коли хтось повільно йде попереду.
Коли до тебе лізуть, коли не треба.
Мандаринки, в яких погано облазить шкірка.
Прокидатися вранці – я однозначно не жайворонок.
Коли ти у стоматолога, а починає все на світі свербіти.
Серпень і листопад.
Сніг.
Я мрію:
Про спокій і тишу.
Про сон до 14-ї.
Про море та серфінг і великих чайок, які намагаються поцупити в мене картоплю фрі, добре змащену майонезом.
Я кожному побажаю:
Спокою і моря.
Частенько мені допомагає певна наївність – дещо дитяча, химерна. Я перед чимось досить небезпечним зазвичай багато усміхаюся й чекаю на пригоди. Так, напевне, легше все приймати.
Маю два татуювання. На правій руці – "війна", на лівій – те саме слово закреслено. Це про її дуальність.
Що ж це шелестить, наче осіннє листя чи керована авіабомба? Це сторінки збірки моїх "Віршів з бійниці". Якщо не сподобається, можна взимку розпалити буржуйку. Книжка буде з приколами: к'юарки із записами віршів, плівкові фото війни, чисті сторінки, на яких ви можете написати свій вірш чи намалювати свою ілюстрацію. Бо ця збірка не моя, а ваша. Всі слова – чиїсь. Весь досвід – це обставини. І я ще не знаю, що маю відчувати щодо цього і як сприймати те, що мої вірші можна буде потримати в руках, понюхати.
Радянський Союз – не про дешеву смачну ковбасу, а про тортури, про те, як намагалися вбити слово, яке було споконвіків, як забороняли – мислити й відчувати. І тоді поети-дисиденти вимальовуються в уяві як супергерої, якими вони й були. Виникає невимовна туга, пошана й повага до кожного з них.
Демократія – влада демосу. Корінь цього слова походить від індоєвропейського "де", який означає ділити, розділяти. Тобто за самою етимологією – демос належить до чогось роздільного, що лежить на одній території. Більше підходить переклад як населення, а не народ – тому що друге, це те, що має якісь традиції та спільні догмати, так звана арістотелівська політія.
Мир із Росією – це відкрита скриня Пандори. Це троянський кінь, якого перед міською брамою піддали рентгенівському опромінюванню.
За платонівськими гіпотезами Парменіда, ми живемо у світі, який не може існувати, і суспільство базується на принципах, яких не може бути.
Бідний народ завжди обирає популістів.
Не розумію, що таке братні народи. Народи можуть бути дружні. Але Росія – це друг-аб'юзер. Тисне, знущається, маніпулює. Але робить це так вправно, що ми досі за ним сумуємо.
Подорожі розвивають. Досвідченого мандрівника непросто задурити.
Кохання не зобов'язує до того, чого ти не хочеш.
У мене посттравматичний синдром від життя. Багато суму. Він накопичується, наповнює, волочиться. Втім, із сумом буває приємно.
Перехоплює дихання від того, як усе раніше потоплене українське виринає сьогодні на поверхню. Івасюк, "Смерічка", народний одяг, забуті фільми. Водночас мені лячно, щоб знову не сталося зворотного процесу – відкату назад, як це було після 1990-х.
Живемо у світі, який не може існувати
Іноді стримую емоції, бо забагато навідчувався.
Радію, коли працюю з дітьми. Коли у друзів добрі новини, справи йдуть непогано. Коли виходить гарне фото. Коли пишеться вірш. Коли мене помічають.
Наступне покоління українців буде чудове, сильне, відкрите, талановите, натхненне. Звичайно, з'являтимуться якісь внутрішні суперечності, діалоги. Але ці кров'яні тільця країни рухатимуться і щодня доноситимуть кисень до її трепетного серця. Варто лише перемогти.
Моя голова котиться від посадки до посадки
як перекотиполе
чи м'яч
мої руки відірвані
проростуть фіалками навесні
мої ноги
розтягнуть собаки та коти
моя кров
вифарбує світ у новий червоний
Pantone людська кров
мої кістки
втягнуться в землю
утворять каркас
мій прострелений автомат
заржавіє
бідненький
мої змінні речі та екіпу
передадуть новобранцям
та скоріше б уже весна
щоб нарешті
розквітнути
фіалкою.
Матеріал укладено на основі інтерв'ю виданням "Країна", "Читомо", "Цензор.нет"та дописів Максима у фейсбуку.
2 
1
Коментарі