"У всьому винен Янукович"

Чому влада програла Майдану ще до його виникнення

Від політичних новин в Україні стає трохи ­страшнувато. Вчора побили журналістів, сьогодні – депутатів, завтра якийсь політик отримає повістку в суд. У відповідь – пікети, демонстрації, бійки з міліцією. Політичне насильство зростає повільно, але постійно. Ще кілька місяців тому все було набагато спокійніше. Були проплачені мітинги, що нічого не вирішували, та дрібні політичні інтриги в парламенті.

Схоже, влада робить ставку на силу в розв'язанні політичної кризи. Майдан не відбив у Януковича бажання перемагати 2015 року. Моделюватимуть варіант другого туру, вигідний Вікторові Федоровичу. Однак він приречений програти з двох причин.

По-перше, тактика сили може давати лише короткострокові позитивні результати. Наприклад, Путін зробив ставку на силу та вертикаль. У нього більше важелів, ніж у Януковича. Тепер у наших сусідів стабільні дві речі – влада й теракти. За даними Світового терористичного індексу, щороку в Росії стаються понад 100 терористичних актів, країна – на дев'ятому місці за рівнем терористичної загрози у світі. Проблеми з Північним Кавказом нікуди не ділися. Водночас у федеральному центрі проспали формування нових ідентичностей та "російського сепаратизму" на Кубані, в Сибіру й на Далекому Сході. А ще – поряд Китай, чиї громадяни потроху освоюють частину російської території. Всі ці проблеми силовий варіант Путіна не вирішив, а переклав на наступне покоління. Розв'язати їх у майбутньому буде дорожче.

Інший приклад – Башар Асад і його партія Баас. Вони так чіпляються за владу, що готові втопити в крові всю Сирію і залишитися без підданих. Що роблять у час політичної кризи більш-менш здібні політики? Починають перемовини, круглі столи, формують ручну опозицію і проводять вибори. Чесні, якщо мало на що впливають, нечесні – якщо на щось впливають. Що зробив Асад? Розігнав мітингувальників. Щось це нагадує.

Другою причиною поразки Януковича є загальна не­ефективність політичної моделі в Україні.

Європа, особливо після економічної кризи 2008 року, теж має підвищений рівень протестності. Демонстрації в кількох країнах ЄС значно агресивніші за українські. Паралельно з київським Майданом у німецькому Гамбурзі тривали заворушення через відібраний мерією культурний центр. За даними журналу Der Spiegel, поліція затримала 120 осіб, з яких 16 заарештовано за підозрою в порушенні громадського порядку. Всього в акції протесту взяли участь 7300 людей, поранено 82 поліцейських". І це через один будинок, де був центр для лівацької молоді. Тобто декілька тисяч не зовсім свідомих німців можуть те саме, що й мільйон свідомих українців. Бунти – за жертвами і матеріальними збитками – ­майже рівнозначні. Та коли бунтує німецька молодь, тамтешня політична система не хитається, а коли українська – ледь тримається.

Ще один подібний приклад – протести в Греції. Елліни, на відміну від українців, домоглися зміни уряду. Але ніякого покращення після цього не настало. Бо причина їхніх бід закладена не так у самій Греції, як у глобальній економіці. А вона всюди й ніде. Тому на роль головного ворога колективна свідомість греків призначила Ангелу Меркель. Німецький канцлер порахувала всі грецькі борги й озвучила суму. Якби не вона, елліни, після зміни уряду, не знали б проти кого повставати. Вони дуже злі, але їм нема кого тягнути на гільйотину.

Європа змогла підлаштуватись до співжиття разом із буремним натовпом. Вони перебудували себе подібно до інтернету. У їхніх системах нема сервера, який треба зіпсувати, щоб усе зупинити. Колись паризькі бідняки-санкюлоти взяли Бастилію як символ влади ненависного короля. Сьогодні в передмістях Парижа живе подібна публіка. Час від часу вони влаштовують погроми супермаркетів і бійки з поліцією, але це не призводить до революції.

Тактика сили може давати лише короткострокові позитивні результати

У ХVІІІ столітті Адам Сміт писав про "невидиму руку" ринку. ­Зараз говорять про невидиму руку політики. Суть її полягає, як каже Зигмунт Бауман, у розлученні влади з політикою. Не для того, щоб фінанси не впливали на політику, а навпаки. Великий бізнес майже звільнився від політики й почувається дуже добре. Справжня влада знаходиться у фінансовому секторі, а не в політичному. ­Західні еліти зрозуміли, що нема смислу триматися за мертвих богів. Тобто за бюрократичні посади. Після Другої світової війни вибори стають дедалі демократичнішими, бо мають усе менше значення. Прийняття найважливіших рішень прибрали з кабінетів високопосадовців, політиками почали жонглювати на поталу масам. Хочете чорного президента – будь ласка. Бажаєте на чолі країни жінку – тримайте. Мером столиці ніколи не був гей? Нехай побуде.

Тенденцією до розлучення політики і влади пояснюється традиційне нарікання на те, що європейські політики стали дрібними вискочками на тлі попередників. Хто такі Меркель та Оланд, порівняно з Аденауером і де Голлем, не кажучи вже про Бісмарка чи Наполеона? У нас – теж саме. Кравчук і Кучма виглядають сильнішими політиками від Ющенка та Януковича. Чорновіл і Мороз – в опозиції були переконливіші за нинішніх Яценюка та Кличка. Це обміління особистості цілком логічне. Теперішня політична система не потребує героїв, їй треба коліщатка. Що дрібніші вони, то справніше працює система.

Повсталі народи не знають, хто їхні вороги. Цього не знають навіть терористи. У ХІХ столітті теракти організовували переважно проти монархів чи міністрів. Наприклад, убивства російського імператора Олександр ІІ, австро-угорського принца Франца Фердинанда. Це було жахливо, але раціонально – ті люди були уособленням проблем. Кожен читач газети це розумів. На початку ХХІ століття читач онлайн-видань нічого не втямить. Теракти втратили раціональність. Вони кояться проти випадкових людей. Цілями сучасних терористів є Всесвітній торговий центр чи волгоградський вокзал. Якби хотіли завдати дошкульніших ударів, били б по якійсь американській нафтовій корпорації чи газогонах "Газпрому". Але терористи так само не знають, куди бити. Араби чіпляються за Коран та хадіси (розповіді про вчинки та висловлювання пророка Мухаммеда і його сподвижників. – "Країна"), європейці – за старі расистські теорії. Однак це – скоріше інерція стилістики.

Весь світ переходить до моделі прихованої та розсіяної влади. В Європі можливий тільки сліпий бунт. Навіть китайці кожні 10 років міняють вождів, щоб європейці й американці толком так і не вивчили ім'я першого секретаря ЦК. До децентралізованої моделі переходить і контрвлада. Ісламісти Близького Сходу будують свої підпільні організації як мережу, а не як піраміду.

Однак в Україні взялися будувати щось на зразок кремлівської вертикалі. Нас так довго годували московськими перекладами європейських ідей, що секонд-хенд став життєво необхідний. Це дуже застаріла модель. Вона видається нам сучасною через її практикування в Московії. Як наслідок, тільки наші першокласники у всій Європі знають, хто в усьому винен – Янукович. І найгірше (а може, найкраще) в тому, що вони – праві.

Теперішня політична система України не здатна працювати з Майданом. Бо він побудований як мережа. У нього нема центру, вождя чи головного комітету. Будь-які намагання щось подібне створити не мають сенсу. Офіційна опозиція грає декоративну роль, є даниною минувшині. Майдан не можна інституціалізувати. Бо це означатиме його смерть. Його не можна розігнати. Це означатиме його посилення. Тому, коли влада хоче провести круглий стіл із представниками громадськості, жодна конфігурація нікого не задовольнить. Ніхто не може бути представником Майдану, окрім нього самого. Владі нема з ким розмовляти в той час, коли її хочуть почути. Це – програш до початку гри. Звісно, можна адресно пресувати найактивніших, що влада й робить. Але кожна жертва від Майдану його посилює. Ми знаємо замовника: "в усьому винен Янукович". Вертикаль – труба, якою збирають корупційні ресурси разом із гріхами.

Хочете чорного президента – будь ласка. Бажаєте на чолі країни жінку – тримайте

Майдан знає проти кого він. 1 грудня люди дуже хотіли потрапити в Адміністрацію президента, бо вважали її символом влади. У США подібне було б неможливим навіть при найталановитіших провокаторах. Білий дім у Вашингтоні вже давно – скоріше символ туризму, ніж влади. Що треба штурмувати у США? Можна діяти за ленінською формулою: вокзал, телеграф і пошту. Але лише заради знайомства з передовими методиками тамтешньої психіатрії. Тому американцям залишається тільки "Захопити Волл-стріт". Мета цього протесту була досить розмита: перебудова структури економіки, підтримка інтифади проти Ізраїлю та висловлення обурення через страту афро­американця, який убив поліцейського. Якби не антисемітський підтекст, Барак Обама міг би долучитися до пікетів – для самореклами.

У нас обеззброїти протестність у такий спосіб неможливо. Янукович на чолі Майдану немислимий, бо він є його антитезою. Він та його оточення занадто помітні в ролі ворогів народу. Тому падіння вертикалі – тільки справа часу. У нашій відсталості є дві радості: перша – "у всьому винен Янукович". Друга – усі це знають.

×