Письменниця Оксана Забужко про те, як "плівки Мельниченка" можуть сприяти очищенню влади й суспільства
- Ми 20 років живемо в пост-УРСР - замаскованій, підфарбованій, догниваючій. І нічого за цей час у країні не змінювалося. Те, що я говорила й писала в середині 1990-х, можу повторити зараз із такою самою мірою актуальності. Це країна, в якій 15 років поспіль можна говорити одне й те саме і щоразу це новина! Звісно, життя тече і щось природно відбувається. Але ніхто не робить історію. У нас немає історичних персонажів - ні індивідуальних, ні колективних.
Усе могло би бути інакше, якби на початку 1990-х відбувся суд, засуд і осуд - принаймні моральний - нашого радянського минулого. Справа навіть не в комуністичній партії. Радянський Союз був владою ЧК, НКВД, КГБ і, сьогодні, ФСБ. У нас лише поміняли вивіску з "КДБ" на "СБУ". Залишивши той самий кадровий склад, який усе свідоме життя боровся проти незалежної України. В цьому головний порок системи.
Кучма насправді був державником. Він справді хотів побудувати Україну, але як у тому анекдоті: "Хоч би що будували, виходить автомат Калашникова". Здатний був побудувати тільки те, що міг парторг радянського заводу.
У кожних українських виборах брала участь Москва. І ми нічого не знаємо про ці домовленості, підпільні течії - хто з ким грав і грає, за що?
У Прибалтиці 1990-х іще живе було покоління, яке пам'ятало свою незалежну державу. На відміну від нас, не виникало жодних питань з ідентичністю. Але на керівні державні посади вони все одно запрошували діаспорян. Бо кадрів, які могли б побудувати не автомат Калашникова, не лишилося. На початку 1990-х колишня прем'єр-міністр Литви Казиміра Прунскене розказала, як її вербувало КДБ. Відважна дама - почала із себе. У неї полетіло все каміння. Та це був приклад до наслідування всім іншим. Вони мали би так само виступити й сказати: і мене, і мене, і мене - і тепер ми разом розриваємо з цією системою. Різкого ривка, на який розраховувала Прунскене, не сталося. Але все одно це був акт очищення, якому частина суспільства аплодувала. Марно воно для литовців не минуло. Певну роль у тому, що вони зараз не там, де ми, зіграло. Всі пострадянські країни мали би цей епізод знати. Ми ж натомість стежимо за нашими "ворішками": на які офшори вони свої мільярди переправляють.
Якби Кучма схотів кинутися на амбразуру - може, не конче за моделлю Прунскене, але принаймні видав хоча б якусь частину правди, це прорвало б аутичність нашого олігархічно-правлячого клану. Йдеться не лише про комуністичне минуле. 20 років усе жило на тому ж ґрунті. У кожних українських виборах брала участь Москва. І ми нічого не знаємо про ці домовленості, підпільні течії - хто з ким грав і грає, за що? Звідки взагалі взявся цей тип - Мельниченко? Якщо це справа рук спецслужб, то яких? Українських?
Віктор Ющенко мав величезний кредит довіри від народу. В перші півроку після помаранчевої революції міг вийти й сказати: от вона правда - у мене такі й такі домовленості, проте ми робимо інакше. Оце був би справді революційний крок, державницький. Це сприяло б очищенню і суспільства, і самої системи. Але ж він - людина системи, він теж лишився в колі корпоративу. А там почалося: один іншого підсидів, відіпхнув і далі все, що ми вже бачили.
Леонідові Кравчуку теж є в чому покаятися. Він ніби зіскочив із теми, а насправді заклав стільки мін. Вони лише тепер починають вибухати: Російська православна церква, Крим, флот. Навіщо, наприклад, треба було віддати Лавру, державний заповідник, РПЦ?
Що стосується Януковича, то ми і його біографії до кінця не знаємо. Можливо, йому би вистачило розказати українцям, хто він.
20 років брехали, годі вже - добрехалися: ресурси вичерпано, розікрадено все. Прихід до влади донецьких - це якраз показник, що все полізло на світло. Всі гнійники, які маскували, прикривали, заліплювали - чвиркнули. Питання лише в тому, чи спроможне українське суспільство витримати й перетравити дозу жахів, перед якими Голлівуд блідне.
2 
1
Коментарі
3