– Проблеми в українській науці, як усюди. Не вистачає професійного менеджменту й фінансів. Варто виділяти більше, ніж 0,5 відсотка ВВП, як зараз в Україні, – каже Олександр КОЛЯДА, 33 роки, генетик, популяризатор науки.
– Вчені більшості країн стикаються з фінансовими проблемами. А дефіцит якісних управлінців – наша характерна ознака. Варто краще стежити за тим, як витрачають ті невеликі суми, що їх виділяє держава. Ефективніше їх реалізовувати.
Наука може існувати без державної підтримки, за приватні гроші?
– Не може і не повинна. Є сфери, які має утримувати держава. Країна повинна знати, які рослини є на її території або які віруси циркулюють. Ніхто з представників прикладної науки не буде таким займатися. Приватні компанії навряд інвестуватимуть у це. Тож глобальна наукова ревізія має відбуватися державним коштом.
На Заході часто діє гібридна схема, коли частину досліджень фінансують із бюджету, іншу – з бізнесу. Для України це не на часі, наші підприємці не можуть собі таке дозволити.
Часто науковці не розуміють потреб бізнесу і навпаки. У пострадянському просторі є вираз: "Наука – це спосіб задовольнити власну цікавість за державні гроші". Доки вчені дотримуватимуться цього правила в умовах бідної країни, залишатимуться незаможними. Бізнес варто розглядати як джерело фінансування наукових розробок. Але він просто так не задовольнятиме чиєїсь цікавості. Йому потрібен результат. Українські науковці часто не готові до таких форматів роботи.
Молодь не прагне пов'язати своє життя з наукою. Як це змінити?
– Над цією проблемою треба працювати. Коли люди у школі або університеті обирають професію, не завжди розуміють, що за нею стоїть. Орієнтуються на фільми, поради батьків, масову культуру. Для багатьох професія американського лікаря – це класно, а українського – не дуже. У середовищі масової культури мало розповідають про науку і вчених. Професія не зрозуміла для молоді. Вчені – зазвичай негативні персонажі у фільмах "Марвел" про супергероїв.
Але наука – це конференції, робота по всьому світу, поїздки, спілкування з іноземними колегами. А іноді й великі відкриття.
В українській науці є досягнення, але вони зазвичай відбуваються за закритими дверима. Однак скоро не буде такого поняття, як "українська наука" або будь-яка інша. Вона стає міжнародною, інтернаціональною. Відкриття вже не роблять одноосібно. Над ними працюють команди, в яких багато українців. Певні частини адронного колайдера будували на Харківському заводі. Не можемо стверджувати, що колайдер – досягнення української науки. Але без наших турбін він не працював би.
Наскільки українські вчені інтегровані у світову науку?
– Ми кращі за африканських, але гірші за європейських. Тут немає зради. Рівень розвитку науки відповідає загальнодержавному. Умовно, Україна перебуває на 100-му місці з трьох сотень держав за науковим потенціалом. Тож варто зберегти те, чого досягли, і намагатися просуватись далі.
Українська наука зараз слабенька й неконсолідована. Представлена острівцями здорового глузду. У підпорядкуванні Академії перебувають десятки інститутів. У деяких є хороші лабораторії. Проте не можна сказати, що є хоча б один інститут європейського рівня. Можемо говорити тільки про лабораторії з 20–50 людей. На цих острівцях і тримається наша наука. Її подальша доля залежить від того, що буде з ними: зникатимуть чи розростатимуться.
Коли у застарілій, неефективній системі народжується щось нове й амбітне, йому треба дати інструменти самовпорядкування. Наприклад, 90 відсотків грантових грошей, які отримує маленька лабораторія, не повинні йти на ремонт інституту. Ця група вчених повинна проводити на них експерименти, закуповувати обладнання. Наступного року зможе отримати більше.
Варто в них спитати, чим держава може допомогти? Певні закони можуть полегшити купівлю обладнання за кордоном. Має бути і пряме, прицільне фінансування. Зараз кошти дають академії, а вона розподіляє, як вважає правильним. Є спроби проводити відкриті конкурси серед лабораторій і давати кошти їм безпосередньо. Треба продовжувати в цьому напрямку.
Епідемія коронавірусу дала імпульс до розвитку науки?
– Багато вчених вивчають Covid-19. Адже будь-який вірус – багатогранний. Математики створюють моделі, психологи досліджують стрес, що його викликає хвороба, біологи – сам вірус. Тож справ додалося всім.
Людство починає усвідомлювати, що важливі не світські хроніки чи результати футбольних матчів, а наукові питання. Наприклад, як вірус поводиться в різних умовах, які є його модифікації. Або ж зовсім буденний приклад: чи працюють маски? Які найефективніші – тришарові чи двошарові?
Які проривні дослідження в генетиці можуть відбутися найближчими роками?
– Генетика старіння перестала бути фантастикою. Основні прориви буде пов'язано з редагуванням генома. Тобто генетичний код людини або тварини, який ми вже навчилися читати за 20–30 років, вчимося редагувати. Це створює величезну кількість можливостей. Мова про лікування й діагностику невиліковних зараз хвороб. Ми на порозі цих відкриттів.
Зараз важко сказати про тривалість життя людини. Але, коли змінюємо деякі особливості генома щура, він живе вдвічі більше. Немає підстав думати, що за кілька років таке не можна буде зробити з людиною.
Які відкриття, відзначені цьогоріч Нобелівською премією, виокремите?
– З точки зору генетики, важливою була нобелівка з хімії. Француженка Еммануель Шарпентьє та американка Дженніфер Дудна отримали її швидко – через вісім років з моменту відкриття. Її вручили за технологію редагування генома, якою генетики з усього світу вже активно користуються.
З фізіології відзначили трьох учених – Гарві Альтера, Майкла Гоутена та Чарльза Райса за відкриття вірусу гепатиту С. Тут історія не така очевидна, адже це було 40 років тому.
Лауреатами з фізики стали Роджер Пенроуз, Райнгард ґенцель, Андреа Гез – за відкриття в астрономії. Очікувано. Багато премій дали науковцям, які працюють у сфері теоретичної фізики.
У біології трендом є вивчення імунітету або мозку людини. У цьому зараз можна зробити найвагоміші дослідження.
Проте багато гідних відкриттів залишилися поза увагою Нобелівського комітету. Шкода, що комусь доводиться чекати по 40 років. А хтось не отримує премії взагалі. Часто науковці не доживають до цього. Тож було б непогано вручати премію кілька разів на рік.
Чому не маємо жодного українського нобелівського лауреата?
– Це як подивитись. Ілля Мечников (1845–1916, український, росiйський та французький науковець, один з основоположників порівняльної патології, еволюційної ембріології, імунології і мікробіології, творець наукової школи. – Країна) родом із Харківщини. Отримав Нобелівську премію з фізіології та медицини за дослідження імунітету. Нехай і працював у Франції. Зараз це звична схема.
Більшість нобелівських лауреатів – американці. Останні десятиріччя премію не отримує не тільки Україна, а й 95 відсотків інших держав. Лише кілька країн старої Європи, США і Японія.
3 
35413
Коментарі