Написання роману – як забіг на довгу дистанцію. Важко, але в цьому і щастя, і кайф. Бо точно знаєш, що добіжиш.
Мріяла стати крутою програмісткою. Уявляла, що це – наче створювати нові світи. Та я помилилася з інструментом. Мій інструмент – мова.
Люблю чорний одяг. Практичний і до всього пасує.
Дитиною я багато хворіла. Мала час думати й читати – як мій улюблений герой Роха з "Володаря мух" Вільяма Голдінга.
Не хочу бути залежною від грошей. Пам'ятаю з 1990-х, як це, коли не вистачає на найнеобхідніше. Зараз маю достатньо, і легко витрачаю. Іноді штучно обмежую себе, аби перевірити, що можу бути щасливою й без них.
Часто запитують, що спільного між програмуванням і написанням книжок. Одне зайве слово чи кома може призвести до помилки у програмі. Магія тексту ламається теж легко.
Письменник має розкривати питання, відповідей на які не існує. Як-от: бути чи не бути?
Програмування вчить, що неможливо з першого разу зробити все правильно. Потрібно тестувати й переглядати код. Але в остаточній версії все одно можуть бути помилки. Намагаюся пробачати недосконалість.
Плани – ніщо, але планування – все. Потрібно все розплановувати – день, життя, роман. Але не перейматися, коли щось піде не так. Щоб покращувати життєвий план чи сюжет, треба передусім їх мати.
Я виросла в російськомовній сім'ї. Пишу українською. Усвідомлюю, що мою родину русифікували. Це результат насильства. Не хочу йому піддаватися, хочу знати, що в імперії нічого не вийшло. Принаймні зі мною.
Якщо один сюжет написати українською і російською мовами –
це будуть різні твори. Розвиватимуться в інших напрямках, зміняться герої та фінал. Не знаю, що це за магія. Мова веде тебе, коли пишеш.
Коли говоримо лише про натхнення письменника, а не про його багаторічну роботу, то знецінюємо її.
Біля мого ліжка завжди стоїть ноутбук. Можу прокинутися серед ночі й працювати. Бо прозу – втрачену чи ту, яка звучала в голові й не була записана, неможливо поновити. То вже буде інший текст. Його слід писати, коли "чуєш".
У Канаді наша сім'я оселилася в найгіршому районі Торонто. Я часто зустрічала поліцейський патруль – вони щоразу запитували, чи в мене все гаразд. Якось у будинку була перестрілка. Але центр Львова наприкінці 1990-х все одно мав гірший вигляд.
Можу поїхати кудись надовго, але не назавжди. В Україні є щось, чого мені не вистачає, коли їду звідси. Щось невловне у пейзажах і людях. Його й намагаюся вхопити у творах.
Під час війни й окупації завжди є герої. Є й колаборанти, їх меншість. Більшість намагаються просто вижити. Не можна вимагати від людей бути героями. Але не бути колаборантами – треба.
Коли наші території повернуться під контроль України, доведеться проговорювати багато речей, які по цей бік видаються очевидними. Уже потім зможемо разом мовчати. Це уміють люди, які довіряють одне одному. Першим має довіряти сильніший.
Українське суспільство завалило б "зефірний тест". Це той, де дітям дають по одному тістечку й кажуть, що його можна з'їсти зараз, а можна зачекати 15 хвилин – і отримати два. Більшість малюків з'їдають. Експеримент показує: ті, хто вміє дочекатися, успішніші в житті. В наших умовах ідеться не про терпіння – його українцям вистачає. У нас замало віри в правила й одне в одного. Думається: отак посидиш 15 хвилин, а нічого ж насправді не дадуть, а може, ще й сусід тістечко відбере – краще з'їсти. Краще продати ліс, ніж будувати меблеву фабрику. Для довготермінових стратегій потрібна довіра до світу.
У Канаді здавалося, що я потрапила в рай. Але я з нього втекла
В Україні важко знайти доброго керівника, навіть менеджера проектів. А доброго менеджера для країни – нереально складно.
У французькій мові є схожі слова lire – читати, та elire – обирати. Вміння робити вибір пов'язане зі здатністю читати довгі складні тексти.
Світ складний і багатошаровий, як добра книжка, а не простий, як твіт. Коли спрощуємо, все далі відступаємо від реальності. Так і прірву прогледимо.
Люблю ідеалістів і романтиків, які прикидаються циніками. Набагато гірше, коли навпаки.
Остерігаюся завжди впевнених людей. Поважаю тих, хто сумнівається.
Вмію пробачати гнів, помилки, дурість. Усе, крім жорстокості.
Виправдання злочинам немає. Але письменник має розуміти не лише добрих персонажів, злочинців – теж. Зрозуміти не означає прийняти.
Після помаранчевої революції ми недостатньо контролювали і критикували владу. Після Майдану 2014-го ми критикували владу, як тільки можна. Але ще не знали, що треба чесно й критично дивитись і на себе.
Надто довго в нашій історії була влада чужинців. Досі не можемо усвідомити, що зараз ми керуємо країною.
Любити країну – це любити її людей. А живих, недосконалих любити складніше, ніж щось абстрактне.
Вийшла заміж 19-річною. Але нікому не раджу одружуватися так рано. Це ще не час для прийняття рішень. Мені пощастило.
Штамп у паспорті – це запобіжник безвідповідальності. Якби всі закохані були добрими партнерами, цивілізовано розподіляли опіку й майно, то у штампах не було б потреби.
Свою місію як матері бачу в тому, щоби не заважати синові стати тим, ким він має стати. Із ним говорю серйозно, читаю поезію. Вінграновського дуже любить.
В усіх моїх текстах оповідач – чоловік. Ну, або пес – як у романі "Дім для Дома". Боюся, в навчанні й роботі мені доводилося затирати в собі жіноче. Але певною мірою ці обмеження – теж свідчення про буття жінок в Україні, в технологічному бізнесі, у світі.
Стереотипи щодо жінок живуть і в жінках. Це називається "внутрішня мізогінія" (ненависть, зневага до жінок. – Країна). Якось у стоматологічному кабінеті побачила красиву білявку в білому халаті. Засумнівалася: це точно та добра лікарка, яку мені радили? І стало смішно, бо й мене часом сприймали не як професіоналку, а як "дівчинку".
Якщо після смерті людина отримує оцінку свого життя, то там покажуть всі пластикові пляшки й поліетиленові пакети, які ми залишили на Землі. Після цього вже й не буде про що торгуватися.
Дуже хочу вірити в Бога. Можливо, вже вірю.
Коли геть важко, керуюся 66-м сонетом Шекспіра. Він про те, що світ – нестерпний, але треба жити. Бо на кого залишиш свою любов?
З дитинства мала уявлення, що повинні бути друзі на все життя. Люди, яким можна зателефонувати посеред ночі й вони приїдуть. Намагаюся бути такою подругою.
Я залежна від інтернету. Влітку на півтора місяця відмовилася від соціальних мереж. Як засіб комунікації вони важливі. Але якийсь час цілком можна обходитися без новин.
Час відфільтровує неважливе. Він – союзник письменника. Коли пишеш про щось із певної дистанції, час уже виконав за тебе частину роботи.
Не люблю поверхового спілкування. Ми прийшли в цей світ, щоб поговорити одне з одним.
Моя головна мотивація не успіх. Як для будь-якого письменника, мені важливо бути прочитаною. Є люди, яких я мріяла бачити своїми читачами, й вони ними стали – це щастя. Та передусім я хочу реалізуватися через текст.
2 
1
Коментарі