Якщо не зрозуміємо, що війна на Донбасі – за незалежність, не зможемо її закінчити, – каже філософ Тарас Лютий
Чим стала для світу, для України епідемія коронавірусу? До яких роздумів вас підштовхнула?
– Змінюються форми комунікації. Усе спілкування довелося перевести в онлайн. Втрачається візуальний контакт, реакція на сказане. Без потискання рук, без обіймів і поцілунків під час зустрічі виникатиме відчуження.
Люди й без того живуть у досить відчуженому суспільстві. Глобалізація й індустріалізація призвели до частіших депресій, нервових зривів. Карантин загострює ці речі. Раніше, коли хотіли усамітнитися, йшли в парк чи в ліс. Це органічна самотність. Але карантин – вимушене, нав'язане ізолювання. Його важко витримувати. Ще Аристотель казав, що на самоті можуть жити тільки звірі чи боги.
Проте карантин не цілком негативний досвід. Ми спробували жити інакше, ніж звикли. В історії людства були схожі часи – коли лютувала епідемія і треба було ізолюватися. Щоразу, переживаючи такий стрес, суспільство трансформується. Ідеться не тільки про зміну на рівні особистості, а й про глобальні речі.
Які саме?
– Як ставитися до медичної системи? Вона нас і до того не задовольняла. А тепер виклики стали жорсткішими. Ніхто не живе в ізольованому світі. Треба забути про елітарність охорони здоров'я. Має бути загальнодоступна система, принаймні стосовно головних потреб. Наразі її не створено. Але в умовах епідемії мусимо швидко вирішувати цю проблему на системному рівні.
Раніше епідемії поширювалися з континенту на континент за рік або декілька. У сучасному світі величезні відстані можна долати за кілька годин. Світ має домовлятися, вирішувати спільну проблему. Він став маленьким, тісним. Канадський дослідник Маршал Маклюен казав, що ми живемо у великому селі. Цей вислів перестав бути метафорою.
Маємо аналізувати минуле, вибудовувати стратегію майбутнього і напружено працювати, казали ви 2015-го. Нам вдалося вибудувати стратегію?
– Їх створюють на певний час. Повинні постійно коригувати стратегію.
Навряд українцям вдалося її збудувати. Пересічна людина вірить, що всі проблеми держави має вирішувати політикум. Вона раз на п'ять років приходить на виборчу дільницю, голосує і на цьому її участь у державному житті закінчується. Але є громадські обговорення, петиції. Суспільство може й повинно доносити свої меседжі. Ніхто не збудує стратегії за нас. Це наш обов'язок. У часи Майдану люди виходили на вулиці й докладали зусиль заради спільної справи.
Революція гідності перетворилася на свого роду інститут. Люди, які мали що сказати, зробили це. Зараз суспільство розпорошене. Повертаємося в домайданні часи. Часто забуваємо про зовнішні виклики. Триває війна з Росією. Щодня гинуть люди, які стримують навалу. Це не дає змоги вибудувати стратегію. З іншого боку, війна не дає суспільству остаточно заснути. Хоча це й ненормальний подразник.
Яка має бути наша стратегія?
– Можу говорити про освіту. У моїй школі висіло ленінське гасло "вчитись, вчитись і ще раз вчитись". Це ніби якийсь Великий Інший підштовхує тебе робити те, чого ти не хочеш. Але освіта – це передовсім сфера нашого особистісного зростання.
Більшість людей мислить у форматі "зараз щось почитаю, піду на курси й отримуватиму більше грошей". Це не погано, та не можна перетворювати знання на пункти руху соціальною драбиною. Вони не повинні бути еквівалентом влади.
Для створення стратегії треба сформувати групи однодумців. Поступово вийти із соціального рівня на культурний. Невеликі осередки однодумців мають розширюватись і ставати суспільною силою. Врешті вони стануть тими, хто творитиме саму культуру. Це і є те осердя, на яке нанизується наше життя.
Треба вміти проявити себе як особистість. Навчаючись, ми творимо свій мікросвіт. Так можемо обирати, як облаштувати його та як він впливатиме на те, що нас оточує. Без сильних особистостей не сформується стратегія.
У своєму невеликому товаристві ми започаткували ініціативу, яка займається перекладом гуманітарної літератури українською мовою. Це фонд "Міжвухами" і Павло Гайдай, видавництво "Темпора" і я. Тобто вже є люди, готові підтримати цю ініціативу фінансово. Це приклад того, як можна розробляти і втілювати стратегію. Такі речі варто робити в інших сферах. Врешті це виросте у глобальну стратегію.
Існує думка, що українцям не цікаві проблеми країни. Їм цікаве те, що відбувається за її межами. Як нам вийти з цього замкненого кола?
– Я проти думки, що нам треба когось наздоганяти. Якщо прагнутимемо цього, можемо проґавити важливі та фундаментальні речі державного, суспільного досвіду. Без них потрапимо в історичну пастку.
Припустимо, Україна хоче зробити стрибок із минулого в майбутнє, пропустивши якусь ланку. Так у нашій історії постійно вигулькуватимуть моменти, яких не проговорили вчасно. Невивчені уроки нагадуватимуть про себе. Це тягнутиметься за нами. Якщо не зможемо зрозуміти, що війна на Донбасі – за незалежність, не зможемо її закінчити. Вона постійно жеврітиме на кордонах.
У часи Української Народної Республіки українці не змогли консолідуватися, суспільство розпорошилося. Щоб вийти з цього замкненого кола, ми з позиції теперішнього повинні пам'ятати про минуле. Але фокусуватися на майбутньому. Змінюватися самим та змінювати світ навколо.
В українському суспільстві є певна зневіра. Революція гідності не привела до того, чого очікували люди. Які можуть бути наслідки цього розчарування?
– У моменти загрози зможемо мобілізуватися. Волонтерство поширене досі. Хоч і не в такому масштабному вигляді, як на початку війни.
Розчаровуються ті, хто зачаровується. Людині хочеться делегувати комусь розбудову держави та відповідальність за неї. Таке ставлення щоразу веде до розчарування. Доки не зрозуміємо, що самі повинні вкладати сили і ресурси в майбутній добробут, наші надії розбиватимуться.
Обрання Володимира Зеленського – спроба піти коротким шляхом? Як охарактеризуєте країну за його президентства?
– Вибори торік в Україні стали продовженням загальносвітової тенденції. Британці намагаються відокремитися від міфічної поганої Європи, що заважає їм жити. Громадяни США хотіли зробити Америку знову великою. Але простих шляхів немає.
Більшість українців теж вважали, що все залежить від однієї людини. Мовляв, попередній президент був впертюх і заважав. Тепер маємо своєрідний більшовизм. І на соціальному, й на політичному рівні. Нехтування інститутом опозиції – великий негатив. Якщо хочемо знищити й загнати під стіл опонентів, ризикуємо перетворитися на закрите суспільство.
Треба дослухатися і до меншості. В Україні нерідко ігнорували думку тих, хто не має влади. Ми живемо у своїй бульбашці, керуємося власними переконаннями. Важко сприймати альтернативну позицію. Український філософ Сергій Кримський свого часу запропонував концепт третьої правди. Під час полеміки має народитися позиція, яка не відображатиме повністю уявлення жодної зі сторін. Це перемовини, що мають на меті досягти консенсусу, а не знищити опонента. Обидва учасники полеміки змінюються, виходять на новий рівень.
Політичні експерти кажуть, що після Володимира Зеленського до влади можуть прийти Віктор Медведчук і партія "Опозиційна платформа – За життя". За демократичні сили, які є, голосувати не захочуть, а нових немає. Чому вони не утворилися?
– Бракує усвідомлення того, як без вигоди керувати країною. Але нова категорія політиків може виникнути з будь-якого середовища. Головне – конкурентна, демократична боротьба. Політсила має бути носієм певних цінностей. І переконати людей, що зможе втілити їх.
Для України важливо, щоб діалог відбувався між усім суспільством. Майбутнє не для окремої категорії українців, а для всіх. Неможливо знайти абсолютний компроміс, але повинна бути здорова розмова. Треба формувати майданчики. Важливо, щоб кожен представник суспільства працював над собою. Мало заявити про незадоволення. Треба шукати свій варіант вирішення проблеми.
33,5 відсотка українців шкодують про розпад СРСР, 50 процентів не мають ностальгії за ним, свідчать результати опитування Київського міжнародного інституту соціології. Серед українців віком до 30 років жаліють про розвал Союзу 14 відсотків. Про що свідчать ці цифри?
– Люди часто бояться майбутнього. Воно незатишне. Світ відкривається дивними та небезпечними речами на зразок пандемії. Хоч вони, як ми говорили, ставалися і раніше. Та багато хто вважає, що минуле – це синонім стабільності. Старші люди насправді часто сумують не за Радянським Союзом, а за юністю.
Я бачив інше в СРСР. Із дитинства пам'ятаю гасло "Все во имя человека и все во благо человека". Був анекдот, мовляв, ми навіть знаємо ім'я цієї людини. Задекларовані речі не працювали. Реальність була інша. Це нагадувало державний капіталізм. Невелика частина людей мала доступ до потрібних для комфортного життя речей. Хоч і проголошували тотальну рівність.
Чому молоді хочуть повернутись до тих часів, зрозуміти складно. Ймовірно, вони не знають, чим було життя в СРСР. Мабуть, дослухаються до батьків або дідів і бабів. Нарікати на сьогодення й благословляти минуле – поширена тенденція не тільки для нашого суспільства та покоління. Апокаліптичні настрої пов'язано зі страхом перед майбутнім і небажанням брати відповідальність на себе, приймати виклики. Люди не хочуть змінюватися. Комфортніше жити в постійному "колись". Але світ трансформується і ми маємо рухатися разом із ним.
Як на молодь вплинули революція і війна? Які риси має це покоління?
– Ніколи не нарікав на молодь. Перед нею стоять великі виклики. Молодість – це величезна перевага в нашому світі. Важливо не згаяти часу. Негатив у тому, що молоді люди намагаються залишити Україну. Ми не можемо засуджувати їх. Адже Україна хоче бути вільною державою. Треба створювати можливості для самореалізації тут. Підключати молодь. Волонтерський рух і Майдан почалися з неї.
Можна їздити, дивитися на досвід інших країн. Але зараз в України є шанс створити новий світ, сформувати державу, де хочеться жити. Недостатньо скопіювати систему розвинених країн. Треба подолати великі труднощі на цьому шляху.
Кабінет міністрів має розробити та до 1 листопада затвердити стратегію розвитку вищої освіти на 2021–2031 роки. Що має лягти в її основу?
– Реформа вищої освіти видається дивною. Мовляв, що більше ускладнимо процес навчання, то якіснішим воно буде. Це не так. Університет – колективна справа багатьох людей. Хто навчається, і хто викладає.
Дивує, коли до освіти ставляться по-споживацькому. Наче приходиш у супермаркет і купуєш продукти. Стосунки між студентом і університетом мають будуватися на партнерських засадах, на інтересі обох сторін.
У нашому вузі є практика вибіркових курсів. Наприклад, мені як викладачу щось цікаво і я пропоную ці теми для вивчення студентам. Якщо набереться потрібна кількість охочих, курс відбудеться.
Важливо, щоб глобальні зміни в системі освіти чи нововведення в житті окремого університету відбувалися за згоди всіх зацікавлених.
Про що в сучасній Україні вам приємно розповідати іноземним знайомим?
– Більшість моїх закордонних друзів добре обізнані з проблемами України та зацікавлені нашою державою. Найчастіше дискутуємо щодо історії.
Але пересічним іноземцям треба розповідати про Україну. Колись у Парижі відвідав цвинтар Пер-Лашез. До мене підійшов копач могил. Провів невелику екскурсію. Показав могилу Нестора Махна, коли дізнався, що я українець. Проте, говорячи про могилу балерини Айседори Дункан, назвав її дружиною українського поета Єсеніна. Довелося його виправляти. Для мене вкрай важливо, щоб за кордоном мене не плутали з росіянином. Ми належимо до цілком іншої культури. Ми не один народ. І це не просто забаганки. Наша війна з Росією носить цивілізаційний і культурний характер.
Які книжки українських авторів вам запам'яталися цього року?
– Рекомендую твори близьких колег. Мій друг Вахтанґ Кебуладзе написав книжку "Чарунки долі", а філософ Володимир Єрмоленко "Плинні ідеології", де порушено суголосні з сучасним станом суспільства теми. Це збірка есеїв на ідеологічні, філософські, політичні теми. Зараз я беру участь у проєкті українського ПЕНу, в якому вітчизняні інтелектуали пишуть есеї на тему "Майбутнє, на яке ми очікуємо". Цю збірку перекладуть німецькою мовою. Проєкт має на меті не просте зближення двох культур, а інформування світу про Україну. Збірка має вийти друком вже у вересні.
Цікавилися походженням вашого прізвища?
– Найочевидніша відповідь – від назви зимового місяця. Проте родинні легенди свідчать, що прізвище козацьке. Але прізвище не дуже відповідає моєму характеру. Щоб вивести мене з себе, треба докласти зусиль.
6 
35413
Коментарі