Вівторок, 08 жовтня 2013 13:21

"Сталін – це, можливо, кращий варіант із того, що могло бути"

Письменник та історик Віктор Суворов сприяв розпаду Радянського Союзу. Однак його досі не пускають в Україну

Після Другої світової війни погляди Сталіна та його найближчих учнів і соратників на шлях подальшого розвитку країни й світу суттєво різнилися. Багато членів Політбюро вважали, що головні зусилля потрібно спрямувати не на підготовку Третьої світової війни та Світової революції, а на розв'язання внутрішніх проблем країни. Крім самого Сталіна, курс на Третю світову війну і Світову революцію серед членів Політбюро відстоював лише Хрущов. Але в нього виникли розбіжності зі Сталіним із приводу іншого питання.Хрущов вважав, що розв'язати економічні проблеми Радянського Союзу можна шляхом продажу невідновних природних ресурсів, тобто прокласти трубу й качати нафту до Європи.Сталін на це відповів по-сталінськи: мовляв, торгувати ресурсами – торгувати Батьківщиною.

Уривок із книжки "Ім'я її було Татьяна"

Чому Росія пішла хрущовським шляхом у розв'язанні своїх економічних проблем?

– Після Сталіна до влади прорвалася дуже велика кількість людей, яким потрібні були дачі, персональні машини. Інтереси держави – як тоді, так і зараз – їх не цікавили. Вигідно, щоб країна пила, а вони качали за кордон нафту й збагачувалися. Кілька років тому один російський олігарх у Великій Британії придбав яхту. Її водотоннажність – 13 тисяч тонн (Роман Абрамович 2009-го купив найбільшу на той час яхту Eclipce за $800 млн. – "Країна"). Лише заправка яхти коштує 650 тисяч доларів. І вона ж у нього не одна, та й він не один такий у Росії. А почалося все з Хрущова. Йому потрібно було утримати владу, необхідна була підтримка номенклатури. Тому він її забезпечив усім – включно з горілкою та ікрою. Продавали нафту, ні про що не турбувалися. А що там далі – їм було байдуже.

Москва поступово реабілітує Сталіна. Чому?

– Олександр Солженіцин якось сказав: "­Росія програла ХХ століття". Тому прагнуть відіграти хоч щось назад, знайти в минулому якийсь позитив. А що знайдеш? Колективізацію? Голодомор? Та й зараз країна руйнується, народ вимирає. От і хочеться згадати колишню велич – як беззубій бабі свою молодість.

Є думка, що режим Сталіна був жорсткий, бо він грузин. Його наступники – слов'янської ментальності: емоційні, чутливі, часом непо­слідовні в керуванні державою – і зрештою її розвалили. Як ви ставитеся до цього?

– Від керівника держави залежить багато, якщо не все. Наприклад, Франція під конт­ролем Бонапарта – це одне, а перед війною, 1940 року, за президента Едуара Деладьє ті ж самі французи – повне лайно, здали велику країну майже без бою за кілька тижнів. Я часто слухаю промови Сталіна. Якось під час одного виступу він наче жартує: "А про таких людей великий російський письменник Гоголь сказав: "Ні в місті Богдан, ні в селі Селіфан". Зала заливається сміхом. Але ж тут жарту нема. Сталін мав якусь магічну силу, що міг керувати емоціями натовпу. А щодо ментальних особливостей добре написав французький стратег і психолог Ґюстав Лебон, праці якого уважно читали одночасно Гітлер, Муссоліні і Сталін. У книжці "Психологія народів і мас" він зазначав: характер народу не змінюється впродовж століть. Тобто можна вважати, що росіяни, як були нехлюями за Івана Грозного, так і залишалися ними за Сталіна. Проте, коли все народне господарство віддається під контроль держави, чиновників, тоді будь-яка нація звалюється в прірву. Наприклад, перед Другою світовою війною Чехословаччина перебувала в десятці найрозвиненіших країн світу. Прийшли після війни до влади соціалісти, взяли все під контроль бюрократи – і країна почала загнивати.

Чому в вашому робочому кабінеті висить великий портрет Сталіна? (Розмова триває через Skype).

– Від Сталіна як великого злочинця я в захваті. Це все одно, що дивитися на акулу, яка клацає зубами, – страшно, але не відірвати очей.Моя книжка "Контроль" – це гімн товаришу Сталіну. Головна її ідея: у кожного своя правда. Якось довелося побувати в Музеї Пльотцензее. Це одна з колишніх берлінських тюрем, де страчували державних злочинців на гільйотині чи на шибениці. ­Зайшов туди травневим днем, було дуже синє небо, співали птахи, і на тлі похмурих цегляних стін в око впадала розквітла черемшина. Я подумав: тут же працювали люди, чесно виконували свою роботу, у них були сім'ї, когось із них викликали в школу і скаржилися на сина-бовдура. Кати були такі ж люди, як і всі. Виникла ідея для книжки "Контроль": 19-річна дівчина, вона закохана, але працює катом. Я написав сценарій, і його попросив один український кінематографіст. Невдовзі обірвав зі мною всі контакти. Мабуть, подумав, що я вихваляю Сталіна. А я виклав ідею, що це, можливо, найкращий варіант із того, що могло бути. Невідомо, як би склалося, коли б до влади прийшов Троцький, Тухачевський чи Бухарін. Останній взагалі вважав, що треба вивести нову людину шляхом розстрілів, тобто поганих знищити – залишаться хороші.

Коли з'явився "Криголам", існувала версія, що ви як колишній розвідник мали доступ до секретних даних. Звідки брали інформацію для книжок?

– Усі мої джерела – у відкритому доступі. Почалося все 1967 року, коли я був на четвертому курсі училища і на семінарі з військового мистецтва вирішив виділитися. Нас учили, що на початку війни техніка СРСР була відстала, одна гвинтівка на трьох, Сталін – дурень, тому перший місяць ми мали великі втрати. Я кажу, що і далі було не краще, у вересні 1941-го німці прорвалися в районі Кременчука, на півночі від Смоленська пішли через Конотоп, зустрілися біля Лохвиці й під Києвом взяли в полон п'ять армій, понад 600 тисяч людей. Повисла тиша, ніби сказав щось непристойне. Увечері викликають у штаб до майора Шмельова в особливий відділ. Поговорили якийсь час мило ні про що, потім він завів мене в камеру з пригвинченими до підлоги меблями. Одразу: "Руки на стіл, долоні догори! Які ворожі радіостанції слухаєш?" Виявилося, йому донесли про мій виступ. Пояснив, що прочитав у книжці Ліддела Гарта "Стратегія непрямих дій", яку взяв у бібліотеці училища. Після ХХ з'їзду КПРС вийшли кілька досліджень закордонних істориків війни. Одразу викликали бібліотекаря, який привіз книжку, перевірили, що так воно й є, мені: "Геть звідси". А книжка зникла.Із нас готували аналітиків державного розвідувального управління. Моя робота полягала в тому, щоб у будь-якому правилі знайти виняток. От я його і шукав: чому в нас у країні було все правильно, а доходимо до 22 червня 1941-го – раптом виявляється все неправильно, і ми стаємо дурнями. Чому 1942 року загинула армія Власова під Ленінградом і цілий Кримський фронт із п'яти ­армій? Або на лекції, вже у ­Військово-дипломатичній академії, розповідають, як визначити – чи готується противник напасти. Одна з ознак: споруджують аеродроми біля кордону, бо коли його перетнуть танки, авіація має їх підтримувати. Але на наступній лекції кажуть: який Сталін був дурень – побудував біля кордону 254 бетонні аеродроми. Але чому німці, роблячи те саме, – розумні, а ми – дурні? От так я і зрозумів, що Сталін готувався напасти на Німеччину, тільки Гітлер його випередив.

Чи вважаєте достовірним договір 1938 року про співпрацю НКВС і гестапо, підписаний Берією і Мюллером?

– Я не тримав цього договору в руках. ­Проте 1940 року, коли Польщу вже поділили між СРСР і Німеччиною, загони цих установ узгоджували спільні дії з винищення польських партизан. Коли німці зачищали свою територію, поляки відступали на радянську. Тому домовлялися проводити такі операції разом, одночасно.

Ваша перша книжка "Криголам" вийшла понад 20 років тому. У наступних ви, здається, повністю довели, що СРСР готувався до війни. Чому й досі повертаєтеся до цієї теми?

– Римський історик Корнелій Тацит дві тисячі років тому писав, що в історію входиш, як у Середземне море: один крок, другий, а далі – безодня. Коли писав "Криголам", думав обмежитися однією статтею, бо мені було все зрозуміло. Потім вирішив, що читачеві певні речі будуть незрозумілі, написав ще дві статті, підв'язав ще чотири, а далі почалася безодня, з якої вже не вийти.Зокрема, виникло запитання: чому Радянський Союз, переможець у війні, зник? А Німеччину розгромили, але ось вона – я туди їжджу пити пиво. Чи Польща або Угорщина – існують. А куди подівся переможець? Чому народи, які живуть на його території, вимирають, спиваються?

Основна претензія до ваших досліджень: деякі висновки робите, не посилаючись на джерела.

– Вважаю, що до історичного дослідження – єдина вимога: книжка повинна бути цікавою, і крапка. Мені кажуть: твір має бути розумний, пізнавальний. Відповідаю, що не може бути книжка одночасно цікавою і дурною. Моє завдання – зламати кригу небажання знати свою історію, пробудити до неї інтерес. Нехай я і збрешу, але не навмисне, а через незнання. Як казав Александр Дюма: "Звичайно, я ґвалтую історію. Але такі красиві байстрюки виходять". У мене на полиці досі стоїть шеститомна "Історія Великої вітчизняної війни", видана за Хрущова. Не раз на лекціях запитував: хтось її читав? У відповідь найчастіше чув сміх. А вона ж правильно по-науковому написана, з посиланнями. Проте нікому не потрібна, бо просто нецікава.

Коли попросили притулку у ворожій для СРСР країні, не боялися, що з вами можуть розправитися й на чужій території?

– Я втік у червні 1978 року, а восени у Великій Британії вбили болгарського письменника-дисидента Георгія Маркова. Йому вкололи отруту через вістря парасольки. Думаю, її виготовили на Луб'янці (площа в Москві, на якій розташований будинок колишнього КДБ СРСР, тепер ФСБ. – "Країна"). Британцям почали дорікати: що це у вас людей убивають? Тому для них було справою честі, щоб зі мною нічого не сталося. Але траплялись випадки, коли просили: сховайтеся із сім'єю в такому-то військовому таборі на три-чотири дні. А після виходу "Криголаму" я перестав остерігатися будь-чого. Мене не вигідно було б "мочити в сортирі". Уявляєте, яка була б реклама моїм книжкам? Нині ж я вже ніякої загрози нікому не становлю. В життя сучасної Росії чи України не маю морального права втручатися, бо давно не живу там.

Добиватиметеся скасування заборони на в'їзд до України й Росії?

– 1992 року я написав до Києва генеральному прокурору листа, в якому запитував: у чому моя провина перед Україною? Мені відповіли: треба порадитися з Москвою і взнати, що я накоїв. Зрозумів, що ніякої незалежності нема.З Росією була така історія. Я звернувся до тодішніх демократів: ви вийшли з Радянського Союзу, і я з нього вийшов, дещо раніше; я порушив присягу, і ви її теж порушили; тому скасуйте звинувачення щодо мене. У відповідь сказали: проси пробачення. У кого? У Бориса Єльцина, який ще вчора був членом ЦК КПРС? Ні, спершу вибачтеся перед народом, який ви стільки років мордували, а потім вже я подумаю.Мої книжки видають мільйонними накладами. Це означає, що народ мене простив. Якщо я Україні потрібен, вона мене покличе.

Найобмеженіші ватажки мають найбільший вплив

Твір "Психологія народів і мас" (1895) вважають початком соціальної психології. Ним скористалися європейські диктатори ХХ століття. Часто бачили книжку на столі у Володимира Леніна. Її автор –  французький психолог і антрополог Гюстав Лебон (1841–1931).Він помітив: у великому скупченні людей з'являється відчуття непереборної сили – через анонімність натовпу. Він не відчуває відповідальності, що стримує окремих індивідів. Будь-яке колективне почуття чи дія такі заразливі, що їм легко жертвують особисті інтереси. У натовпі схильна до навіювання людина стає автоматом без власної волі.На прикладах вождів Французької революції кінця XVIII століття і своїх сучасників Лебон помітив, що насамперед впливає на натовп у промовах лідерів. "В інтересах ватажків дозволяти собі найнеймовірніші перебільшення, – писав психолог. – Оратор міг стверджувати, що банкіри і священики утримують бомбістів, а адміністратори великих фінансових компаній заслуговують такого ж покарання, як і анархісти. На натовп подібні твердження завжди діють, і що сильніше, то загрозливіший характер мають. Налякані слухачі не протестують, бо бояться видатися зрадниками або спільниками".Оратори, хоч би про що говорили, мають постійно переривати свою промову, щоб розвінчати хай там який злочин і вихвалити чиїсь чесноти, вибухати прокльонами і, разом із тим, – давати клятви. "Слухачі вставали, палко аплодували ораторам і потім, заспокоєні, знову сідали на свої місця", – описував Лебон засідання конвенту часів Робесп'єра.Учений писав: "Ватажок може бути розумною і освіченою людиною, але ці якості, скоріше, шкодять йому. Розум послаблює напруженість і силу переконань, необхідних для того, щоб бути проповідником та апостолом. У великих ватажків усіх часів, і особливо лідерів революцій, помітна надзвичайна обмеженість. Причому найобмеженіші з них мали переважно найбільший вплив. ­Наприклад, промови Робесп'єра часто вражають своєю недоладністю".

У вересні 1954 року радянські війська під командуванням маршала Георгія Жукова провели тренувальну операцію "Сніжок" на полігоні біля села Тоцьке в Оренбурзькій області. Відпрацьовували прорив оборони противника за допомогою вибуху атомної бомби "Татьяна".Аналізуючи деталі операції, Суворов робить висновок: Жуков і Хрущов готувалися до війни в Європі. Проривати оборону противника збиралися на кордоні із Західною Німеччиною. Звідти ще не вийшли американські війська.У навчаннях брали участь понад 40 тисяч солдат. Хоча про факт операції інформагенція ТАРС повідомила всьому світу, її учасники дали підписку про нерозголошення деталей навчання. Усі мали довідки, що в день операції перебували в іншому військовому окрузі. Їх ніколи не обстежували як таких, що опромінилися радіацією. Разом із військовими ураження зазнали тисячі жителів наближених до полігона сіл. Однак архів Тоцької районної лікарні з даними про хворих за 30 років після вибуху знищили. Отже, навіть радянські медики не отримали дослідного матеріалу на випадок ядерної війни

Зараз ви читаєте новину «"Сталін – це, можливо, кращий варіант із того, що могло бути"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

72

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі