Свої тексти для журналу "Країна" я почав писати незадовго до приходу до влади Януковича. Воно справджується майже в кожній загальній історії України. Відкрийте її, і натрапите в першому абзаці на фразу, що "Україна означає "окраїну".
Таке пояснення побудоване на хибному припущенні, що слова мають одне й тільки одне значення. Насправді, рідко коли так є. І слово "Україна" не є винятком. Воно походить від дієслова "краяти". Дослівно означає "відкраяну територію". Значення цього слова залежить від вашого місця перебування. Якщо дивитися ззовні – скажімо, з Варшави чи Петербурга – тоді це окраїна. Якщо ж ви дивитеся на неї з Києва чи Львова, то для вас це є країною.
Перша згадка слова "Україна" датується 1187 роком. Київський літопис за Іпатіївським списком розповідає про смерть переяславського князя Володимира Глібовича від рук половців і продовжує: "За ним же Україна багато потужила". Навряд чи в цьому випадку звучить вам як "окраїна". Те ж саме значення маємо в Пересопницькому євангелії 1556 року. Там церковнослов'янське "пріиде в предль (грецьке – краї) іудейскія" перекладено як: "пришол в україни иудейския".
Варто, однак, визнати дві речі. Перша: у більшості відомих писаних згадок слово "Україна" означає таки "окраїну". Скажімо, два роки по першій згадці "Україна" літопис вживає термін "галицька Оукраїна". Окрім того, пізніші документи говорять про "Україну брацлавську", "Україну київську", "Україну подільську" – а в одному випадку навіть про "Украину псковскую". Слово "Україна" належало до тих "мандрівних" термінів, які позначали різні території, залежно від умов. Знову ж таки, у часи середньовіччя це було скоріше правилом, аніж винятком.
Друга річ: до ХVII ст. слово "Україна" вживали досить рідко. Ми, однак, не знаємо достеменно, чи рідкість вживання цього терміна віддзеркалює реальну ситуацію. Бо з ХIV–ХVI століть до нас дійшло дуже мало писаних джерел. Тому історики називають цей період "великою мовчанкою". Є, однак, одне опосередковане джерело: молитовні книжки юдеїв, що повторюють старі й фіксовані назви. Євреї прийшли у Східну Європу якраз у часи "великої мовчанки". В юдейських молитвах згадуються назви земель того часу – Полін (Польща), Літег (Литва), Рейзен (Русь), Замут (правдоподібно, Жмудь – теперішня західно-центральна Литва). України в цьому переліку немає.
Однак вона з'являється знову у ХVII ст., а відтак починає вживатися все частіше й частіше. Це пов'язано з козаками – центральним символом української ідентичності: Україна як край запорізьких козаків. Цю назву подає карта Боплана "Загальний план Диких полів, простіше кажучи України" 1648 року. Очевидно, у цьому випадку воно означає "окраїну". Але вже від козацьких літописів ХVIIІ століття вона починає вживатися в значенні, відповідному до латинського patria (батьківщина), тобто – як "країна", а не як "окраїна", "по обидва боки Дніпра", а навіть "від Сяну до Дону".
З "високої" писаної культури термін "Україна" переходить у фольклор, насамперед – у народні пісні. Територія їхнього поширення збігається більш-менш з етнічними кордонами: на початку XIX ст. їх співали навіть в австрійській Галичині. Класичним сюжетом є прощання дівчини з коханим, який їде "на Україну". Ця Україна, однак, не має чіткої географічної прив'язки. У більшості пісень хлопець чи козак, щоб попасти в Україну, мусить перебратися через Дунай. Якщо подивитися на сучасну карту, то ця Україна мала б знаходитися десь у районі сучасної Угорщини чи Сербії. І їхати до неї треба було б не на схід, а на захід чи південь.
Цей парадокс пояснюється не тим, що тогочасні селяни не мали карт і не вміли їх читати. Карт не мали не тільки селяни: аж до ХІХ ст. Східна Європа була одною з найгірш опрацьованих у картографічному сенсі. Селянська географія була скоріше сакральна, ніж реальна. Для них Україна – це була утопія, земля "меду і молока", "без пана, жида й єзуїта", тобто без соціального і релігійного гноблення. "Дунай" же означав не конкретну річку, а велику воду. Перейти її означало порвати зі старим життям, стати вільним і незалежним.
У ХІХ ст. старі утопії замінюються модерними ідеологіями. З приходами у Східну Європу всіляких "ізмів" – романтизму, націоналізму, соціалізму й так далі – уява про Україну стає чіткішою. Етнографи та географи споряджають експедиції, щоб установити кордони, де лунає українська мова. Потім наносять їх на карту як кордони національні. А у 1914-1923 роках, під час Першої світової війни і революції, Україна починає набирати "м'яса": мовні кордони перетворюються на політичні. В їхніх рамках правлять чи збираються правити уряди, що мають у своїй назві прикметник "український": УНР, ЗУНР, Українська Державність.
У ХХ ст. Україна стає як шило в мішку: її уже не можна заховати. Навіть ті, які свідомо позбавляють статусу незалежної нації (радянські комуністи), чи мають на меті знищити українців (Гітлер), все одно називають цю територію Україною: Радянська Україна (УРСР) чи рейхскомісаріат Україна. 1991 року Україна нарешті стає повноцінною країною. Однак не зникає бажання зовні, у першу чергу в Росії, бачити в ній все ще "окраїну" – якщо не своєї держави, то принаймні своїх впливів.
(Далі буде)
3 
1
Коментарі