Людина – це космос, який хочеться досліджувати. У ньому ніколи не нудно, хоча буває складно.
Люблю свою роботу. Рада, що вчасно це зрозуміла.
На світ дивлюся очима своєї матері й доньки. Конфлікт виникає, коли є бажання, щоб усі бачили ситуацію так само, як я.
Без самоосвіти процес навчання неможливий. Та наставник завжди потрібен. Він дасть відповіді на запитання, скерує у правильному напрямку, порекомендує техніки і прийоми. Учень має засвоїти інформацію та опрацювати її самостійно.
Мій дід Петро по матері ніколи не говорив про війну. Хоч має орден Олександра Невського. Коли згадував – починав плакати. А чоловікам не можна ж. Для мене він герой.
Батьки хотіли, щоб я була відмінницею, я нею й була. Бунтувала інакше.
Тато мріяв, щоб я навчалася в Московському університеті. Була готова до вступних іспитів, але переживала так, що отримала першу в житті двійку. Повернулася до Львова і вступила до "Політехніки".
Важливо награтися в дитинстві – з дітьми, з дорослими, самостійно. Так вибудовуємо сценарії, які потім використовуємо.
Ми з чоловіком лишилися друзями. Це наша основна функція одне для одного.
В університеті займалася бальними танцями. Поїхала на змагання у Санкт-Петербург. Володимир навчався там у воєнному училищі. За оголошеннями знайшов цю подію, дізнався, в якому готелі живуть учасники. Домовилися зустрітися просто під час змагань. Я була в бальному платті, він – у пальті з шаликом. Зізнався, що його збирали всі курсанти. Це мала бути зустріч друзів, а вийшло перше побачення.
Зрозуміла, що хочу мати дитину, у 24. Але писала кандидатську, не мала часу навіть думати про це. Завагітніла у 32, майже всі дев'ять місяців лежала на збереженні. Досі вдячна Всесвіту й Богу.
Була переконана, що матиму сина. Коли на УЗД побачили доньку – здивувалась і зраділа. Ім'я для дитини вибирали довго. Хотіла Марію або Аріну, але чоловікові вони не подобались. Аріна асоціювалась із нянею Пушкіна. А у Марій зазвичай складні долі, казав. Назвали Дарією.
Шлюб, в якому є обов'язки і нема свободи, руйнується. Як і шлюб, де лише свобода.
Любити можна по-різному. Я вірю в любов на все життя. Буває ж так – усе в людині подобається: як їсть, як спить, одягається. Це як лебедине кохання, прив'язаність до одного самця.
Тато у 1980-х казав, що за комп'ютерами – майбутнє. Тому я пішла вчитися на прикладну математику. Залишилася в аспірантурі. Тема моєї кандидатської – "Моделювання систем "людина – машина". Що таке машина, я розуміла. Що таке людина – не знала. Почала читати, спілкуватися зі спеціалістами. І зрозуміла, що люди мені цікавіші за машини.
Мала ілюзії, що зможу змінити світ. Розчаровувалась, коли щось не вдавалося. Врешті зрозуміла, що я не Господь Бог. Можу міняти, але не все. Можу впливати, та не на всіх. Мої ресурси й резерви обмежені. Перестала вигорати.
Важливо слухати іншу людину, намагатися вдягтися в її тіло, увійти в її внутрішній світ. Лише так можна зрозуміти, що з нею відбувається. Іноді люди роблять щось незвичне не через те, що вони хороші чи погані. Вони не вміють інакше.
2014-го надавала психологічну допомогу близьким загиблих чи постраждалих на Майдані. У квітні, у середу перед Великоднем, закінчила роботу з групою волонтерів. Була виснажена, сказала колезі, що ставлю крапку. Запланувала велике прибирання вдома в Чистий четвер, молитву – у Страсну п'ятницю, на суботу – випікання паски. А в неділю хотіла святкувати. Одразу після Великодня у госпіталь привезли перших поранених із Донбасу. Зібралася й пішла до них.
Військові постійно переживають флешбеки та інтрузії – повернення у стан страху й жаху. Їм потрібно навчитися жити з цим у мирний час.
Вважати, що світ лише чорний або білий, це як бачити тільки день і ніч. Не підозрювати, що є світанок із росою, туманами, співом птахів, не споглядати заходу сонця.
Бог і мій ангел завжди зі мною. Але в побуті часто про це забуваю. Щоб повернути це відчуття, йду до церкви.
Батько помер три роки тому. Йому було 70. Зрозуміла, що мені не треба стільки речей, як мала досі. Та й потрібні зовсім інші.
Раніше, щоб побути з татом, треба було їхати до нього в гості. Зараз він завжди зі мною.
Боюся смерті. Насильницької, страшної, раніше, ніж це мало би статись. Боюся смерті близьких. Це егоїстично, але мені без них погано. Боюся війни. Вони всі починаються заради людської вигоди і закінчуються нескоро. Боюся не впоратися з хворобою. Решту страхів сприймаю як складні проблеми, які можна подолати.
Страждання мають виходити в якийсь спосіб. Якщо з ними не працювати, виходять через тіло – і людина починає хворіти.
Планую працювати до 90 років. Носитиму макіяж, прикраси, користуватимусь парфумами. Останнього клієнта прийму за день до смерті.
Людство має перепробувати все – правила, порушення цих правил, закони й установки. Інакше не розвиватиметься, застигне. Можемо лише міркувати, за яким сценарієм усе відбуватиметься.
Свідомі люди з часом змінюються на краще. Несвідомі – пливуть за течією. Не міняються або стають ще гіршими.
13 
1
Коментарі