Ну от - усього тільки два з половиною роки минуло, і я знову тут, "на своєму районі", привіт! Мається на увазі берлінський Штутґартер Плятц. Я тут, щоправда, цього разу не мешкаю, але ж все одно тягне - все тут рідне, все мені знайоме, як писав поет Сосюра про інші краї. Оці в"єтнамці, що торгують квітами, кіоск із пресою та куривом, залізничні каси, буфет із випічкою та сендвічами і, звісно ж - цілодобовий супермаркет "Россия", що його герой останньої з моїх книжок називає супермаркетом "Путин". Місце по-своєму незабутнє: саме тут ми з дружиною й Жаданом зустріли ранок парламентських виборів у березні 2006-го. Чи не за цим от столиком ми навстоячки пили перше того дня (воно ж останнє тієї ночі) пиво, не без національної гордості уявляючи собі буфетні принади вітчизняних виборчих дільниць, які от-от відкриються й запрацюють в ім"я народного волевиявлення.
Саме тут ми з дружиною й Жаданом зустріли ранок парламентських виборів у березні 2006 року
Виходжу назовні, туди, де нудьгують у своїй безнадійно сонній черзі таксисти, - і раптом бачу велику переміну. Бо там, де за моїх часів тулився до станційної будівлі ще один типовий берлінський буфет (так, ну звісно - сосиски, хоч передусім Curry-Wurst, аякже!), розташувалося щось подібне, але наскільки ж інакше. І воно страшенно красиво називається - "Счастливый день". Так і написано, мовою міжнаціонального єднання. Ого, фіксую подумки, справи, значить, у супермаркету "Путин" просуваються дедалі краще - он уже й експансія на прилеглі території дається взнаки. От вам уже й самовари, й пельмені, і водяра в разливе, і пиво жигулевское на запивку. Так і хочеться й собі взяти з розгону 150 у пластиковому стакані плюс який-небудь плавлений сирок і відкинувши к такій-то матері всю цю вилизану європейську марноту марнот, незчутись як зависнути коло цих широких душею й вилицями людей.
Їхні мармизи переважно бурого або синього кольорів, і вони голосно й переможно лаються матом. У них сьогодні щасливий день, у них кожен день тепер щасливий, і вони тут зараз кого хош рознесуть. Я розумію, я відчуваю цей переможний настрій - вони вкотре взяли його, Берлін. Ще трохи - і він підпише акт останньої капітуляції.
Так і хочеться й собі взяти з розгону 150 у пластиковому стакані плюс який-небудь плавлений сирок
Згадую, як років зо п"ять тому берлінський журнал "Кафка" (нині, здається, вже покійний) замовив мені есей про міґрацію в сучасній Європі. У відповідь я трохи напружився й написав "Місце зустрічі Germaschka". Редакція була від нього в захваті, але, отримавши згодом примірник із публікацією, я в захваті не був. Редакція різонула по моєму текстові двічі - на самому початку і в самому кінці. Вона діяла симетрично: зняла епіграф і останнє речення. Епіграф походив із висловів певної співрозмовниці, в минулому співвітчизниці - що от, мовляв, яка чудова країна Німеччина, тільки якби ще й німців у ній не було. Останнє ж речення було запитанням і звучало так: "Одного я досі зрозуміти не можу - що вони потім зроблять з усіма тими німцями?".
Отож і цього щасливого дня на Штутґартер Плятц мені, непочутому, так хочеться запитати про це ще раз. Але кого мені запитати?
2 
35413
Коментарі