Війни не було б, якби ми мали балтійську систему територіальної оборони, – вважає біолог і громадський активіст Євген Дикий
Чи відбулися за три роки після Революції гідності незворотні зміни?
– Так. Ми перейшли від авторитарно-кримінальної диктатури до феодально-олігархічної республіки. Це не те, що ми хочемо, але вже принципово краще, порівняно з тим, що було. Вирішилося геополітичне питання – хай і повільно, але повземо на Захід. Точкою неповернення можна вважати надання Україні безвізу. Все більшу роль гратиме покоління, яке звикне, що змотатися до Праги – те саме, що до Одеси. Українці вважатимуть Європу домашнім простором. Відвернути з цього шляху може лише програш у війні Росії та окупація всієї нашої території. А це вже майже неймовірно.
Чи здатні розвернути Україну із західного курсу внутрішні події?
– На наступних парламентських виборах можемо обрати повне лайно. В "Опозиційного блоку" програма-мінімум – подвоїти фракцію. Максимум – стати партією влади і сформувати уряд. У друге не вірю, перше – реальне. Але більшу небезпеку становлять нібито проукраїнські сили на зразок "Батьківщини". У Кремлі зрозуміли, що привести сюди відверто проросійську владу не вдасться. Основна їхня ставка – на Юлію Тимошенко. Якщо переможе, буде, як за Януковича: то кроки в бік Росії, то до ЄС. Зберігатиметься проєвропейська риторика, щоб не розірвали Угоду про асоціацію, бо бізнес почав адаптовуватися до її умов – але подальшого просування не буде.
Ухвалили закон про Конституційний суд. Кажуть, президент контролюватиме його.
– Порошенко набрав повноважень більше, ніж мав Янукович. Контролює парламент, уряд, силові структури і де-факто суди й прокуратуру. Лише Антикорупційне бюро не повністю під його контролем.
Це – узурпація влади?
– Порошенко – людина бізнесу. Нав'язує корпоративний стиль управління в масштабах держави. Від нас залежить, до якої міри дозволимо. Третій Майдан – крайність. Якщо влада зробить щось зіставне до "диктаторських законів" 16 січня 2014‑го, то у нас не залишиться виходу. Однак до цього далеко.
Зараз можна діяти значно м'якше. Приклади: справи Романа Насірова (голову фіскальної служби звинувачують у зловживанні службовим становищем, що завдало державі 2 млрд грн збитків. – Країна) і Михайла Добкіна (народного депутата підозрюють в аферах із землею. 13 липня парламент зняв із нього недоторканність. – Країна). Громадяни блокують суд або Верховну Раду, поки винесуть законне рішення. Так напрацьовуємо прецеденти. Перебуваємо в точці хиткої рівноваги. Скоро або скотимося назад до Януковича, або прорвемося до європейських практик, коли бути корупціонером надто ризиковано. В позиції глядачів ми цю війну програємо. Необхідна активність громадян.
На якому етапі боротьба з корупцією?
– З'явилися Антикорупційне бюро і Спеціалізована прокуратура. Остання танцює під президента, але він дав команду "фас" на дрібну та середню ланки чиновників, не пов'язаних напряму з Банковою. Бути корупціонером стає все менш комфортно.
Слідчі НАБУ все більше демонструють самостійність та отримують дані з мінфіну США. Завдяки електронним деклараціям з'явився механізм боротьби у правовому полі, а не погромами – замість абстрактного "вони всі крадуть!" добре видно, хто саме і скільки.
Порошенко успішніший на міжнародній арені?
– Його літак сідав у аеропорту Кеннеді, а зустріч із президентом США була ще не гарантована. Однак американський істеблішмент змусив Трампа зустрітися з Порошенком, перш ніж із Путіним. Це був сигнал світу, що українське питання залишається у топ-3 глобальної політики. І це успіх Порошенка.
Миритися з Росією Трампу не дозволять. Нові санкції засвідчили: американська система його перемолола. Ці заходи навіть жорсткіші за ті, що були відносно СРСР перед розвалом. Б'ють не лише по росіянах, а й по всій підкупленій Газпромом євробюрократії – через санкції проти компаній із третіх країн за співпрацю з РФ. Штати роблять таке вперше.
Також 100 топ-лідерів російської політики й економіки мають доводити, що їхні кошти в західних банках отримані законно. Додати один рядок – і це можна поширити й на наших можновладців. На Януковича і його людей, на великі групи компаній – привіт Рінату Ахметову. Достатньо НАБУ передати Америці доказову базу для застосування санкцій. За рік-два це дуже імовірно.
Які реформи в Україні відбулися?
– Патрульної поліції. Це вже не менти, а копи. Але за спиною нового вуличного патруля переатестацію пройшли 89 відсотків старої міліцейської верхівки. Треба "вгору" продовжити діяти, як робили з патрульними – вигнати всіх і набрати з нуля.
Яка реформа нині найважливіша?
– Судова. Вона прискорить зміни в країні. Але не бачу навіть її початку. Є великий ризик консервації судової системи. Особливо, після нібито прозорого відбору до Верховного суду. 85 відсотків – це ті, що вже там працювали. Якщо ми це проковтнемо, зусилля НАБУ та інших будуть марні.
За роки незалежності всіх суддів, які відмовлялися грати за правилами системи, вичистили. Треба звільняти тих, хто працював останні 10 років. Нових можна набрати з чесних адвокатів.
Ви називали медичну реформу світоглядною.
– Її можна втілити вже зараз. Але даю лише 15 відсотків, що восени у парламенті набереться 226 голосів "за" – і то під тиском президента і прем'єра. Тут вони виступають як сили прогресу. По-перше, їхні бізнеси не пов'язані з охороною здоров'я. По-друге, це яскрава системна зміна, яку можна показати Заходу. Однак Рада, швидше за все, заблокує реформу – вона надто принципова, може створити прецедент змін для інших галузей, зачіпає забагато інтересів.
Які риси ментальності допомагають нам і які шкодять?
– Упертість допомагає. А провінціалізм гальмує розвиток. Між нами й іншими європейцями немає принципових відмінностей. Усі дуже різні, і ми цілком вписуємося в це різноманіття.
Кажуть, за лояльністю до корупції українці ближчі до італійців, греків.
– Річ не в ментальності. Країни з повністю подоланою корупцією – утопія. Майже вдалося скандинавам, хоч колись і в них були з цим проблеми. У результаті вони мають здорове суспільство, в я кому бути корупціонером невигідно та некомфортно.
Пам'ятаю культурний шок, коли 1994 року вперше опинився в Данії. Сусіди – вчитель Юхансон і банкір Свенсон – вранці поливають квіточки і ручкаються. Їхні доходи різняться в десятки разів, але вони живуть в однакових котеджах. Якщо банкір і захоче випендритися, то відремонтує своїм коштом стару церкву. Навіть Штатам до цього ще років 100 рости. Ми ж здатні подолати цей шлях за два-три покоління. У нас на очах падає колись тотальна толерантність до корупції.
По чому це бачимо?
– Леонід Кучма – єдиний президент, який протримався два терміни. Бо сформував суспільний договір: крадеш сам – дай іншим. Нас не пресували за дрібні крадіжки, але й ми були терпимі до великого дерибану. Дяка Януковичу і "донецьким", що поламали цей гидкий консенсус. Вони вирішили, що не всім дозволено красти пропорційно до місця, а лише їм – знахабнілому криміналу.
До мене як до керівника інституту підходили з натяками: чи не міг би "науково пояснити", що з деяких країн кораблі й літаки не можна пускати в Україну без огляду санітарного лікаря. До Майдану, може б, погодився. Чого б не подоїти багатіїв-судновласників і для інституту мікроскопи купити. Але після того, як на Інститутській постріляли людей, прийшло сприйняття корупції як абсолютного злочину. Будь-яке інше її розуміння знову закінчиться Януковичем. У критичної кількості українців з'явилася нульова толерантність до корупції.
Чи повернемо Донбас і Крим?
– Однозначно. Питання часу. Ми б хотіли якнайшвидше, а США – головного гравця – цілком влаштовує, що ця війна триватиме 5–10 років. РФ неминуче програє її. І дуже ймовірно, що розпадеться, як СРСР. Масштаб змін буде, як після Другої світової.
Нам треба запастися терпінням і тримати фронт. У Росії думали, що ми сприймаємо війну, як вони чеченську – не потрібну нікому, крім вищого керівництва. Вважали, якщо буде багато жертв, то домовлятимемося з Путіним за мир будь-якою ціною. Не спрацювало. Розуміємо, що це – боротьба не за Донбас, а за незалежність. Тому переживемо і п'ять років війни.
Ми вже дуже далеко від РФ, але ще чимала відстань і до західної демократії. Кожна реформа й удар по корупції в тилу – це велика перемога і на передовій. Що більша різниця між нами й ними, то більше шансів здолати Росію.
Чи змінилися її цілі?
– Стратегічна – ні. Москва вважає, що може розколоти Євросоюз, розвалити НАТО й відновити біполярний світ. Однак це – неможливо. Західні еліти час від часу впадають у спокусу продати цінності заради теперішніх фінансових інтересів. Але цивілізаційна єдність лишається.
У кабінеті міністра закордонних справ Литви на стіні висить шкільна російська карта. Кордон колишнього СРСР позначений жирною лінією, всередині – тоненькі між 15 державами. І заголовок великими літерами "Россия" та ледь помітним шрифтом: "и сопредельные страны". Дітям утовкмачують, що вся ця територія – їхня.
Десь іще в Європі може спалахнути війна?
– Балкани – на межі. Торік була спроба насильницького повалення влади в Чорногорії. Заарештували путчистів і провели чистку всіх органів влади. Зараз на судовому процесі наводять докази прямого фінансування з Москви цього путчу. Чорногорія вступає в НАТО. А у разі успіху перевороту, зайняла б проросійську позицію – разом із Сербією.
Активно розхитують Боснію. Вона – приклад того, що було б у нас, якби погодились на автономію ДНР і ЛНР. І виконали Мінські угоди, як це бачить Москва.
Боснійцям напарили сербську автономію як умову закінчення війни. І в них, формально, – мир із 1995 року. Але реально сторони так і не примирилися. Що для половини країни і всього світу є військовими злочинами, то для боснійських сербів досі – предмет гордості. У Сребрениці збираються поставити пам'ятник російському дипломату Віталію Чуркіну (під час війни в Боснії був спецпредставником президента Росії на Балканах. – Країна). Тут убили вісім тисяч боснійських мусульман. Також хочуть на своїй території розмістити військову базу РФ.
Чому Боснія досі не в Євросоюзі і не в НАТО? Тому що сербська меншина блокує кроки центрального уряду.
Чи є російська загроза для країн Балтії?
– Значно менша, ніж у 2014–2015 роках. Литва, Латвія, Естонія серйозно поставилися до наших уроків. Регулярно відпрацьовують спільні дії усіх – від поліції і пожежників до армії – на випадок російської гібридної агресії.
Іде шалена мобілізація територіальної оборони, добровольчих підрозділів. Вони проходять навчання, мають легальний статус і зброю. А для армії Литва вперше за 25 років закупила важку артилерію.
Якби ми мали балтійську систему тероборони, війни б не було. За перший тиждень окупації Криму 140 тисяч добровольців записалися до військкоматів. Їх усіх розігнали по домівках чекати на повістки. Дехто досі не дочекався. 22 тисячі виявилися такими нарваними, що все одно поїхали воювати. І цього вистачило, щоб спинити війну в межах Донбасу. Уявляєте, що було б, якби мобілізували та озброїли тоді всіх добровольців?
Масштабна агресія Росії проти України ще можлива?
– Це малоймовірно. Бо тоді Захід вимкне Swift (міжнародна міжбанківська система передачі інформації та платежів. – Країна) і конфіскує російське майно за кордоном.
Але внутрішній розклад у РФ може стати таким, що їм попри все буде потрібна велика війна. Російська військово-політична еліта ніколи не повірить, що наші збройні сили здатні їх спинити чи розбити.
А здатні?
– Це буде бій рівноцінних армій. Але росіяни в це не вірять – вони ж судять про наше військо за нашим генералітетом, а він їм дійсно не суперник.
Натомість у російських генералів сидять психотравми попередніх воєн. Пам'ятають, що Чечню розміром із Київську область і населенням у півтора мільйона завойовували 10 років. Тому бояться не так нашої армії, як масового народного опору. Кілька батальйонів місцевої тероборони в кожній області – оце буде серйозним фактором стримування. Отримати Чечню з населенням 40 мільйонів вони не готові.
А яка роль наших психотравм?
– У нас була меншина україномисляча й більшість – совкових малоросів. Багатьох із них війна вилікувала. Нарешті відповзаємо від Росії ментально і культурно. Але треба ще років 5–10.
Через Іловайськ багато хто не довіряє державі, однак готовий покладатися на власні сили. Це створює ризик анархії, але й переконання: якщо держапарат знову не впорається – діятимемо самотужки, розгубленості не буде. Владі доведеться це очолити або відійти вбік.
У вас було більше оптимізму на початку незалежності чи тепер?
– Зараз. Весною 1991-го ми, юні, відводили Радянському Союзу три-п'ять років. А старші – не менше 10. Через п'ять місяців усе тріснуло. Яка ейфорія була! Всього за рік вона перейшла в депресію. Герб і прапор поміняли, а ті самі совєцкі комуністи й гебешники оголосили себе елітою незалежної України і рулять.
Трохи зарано був путч (спроба перевороту у серпні 1991 року, коли самопроголошений Держкомітет із надзвичайного стану намагався усунути від влади президента СРСР Михайла Горбачова. Результатом стала ліквідація Радянського Союзу. – Країна). Нам треба було ще років зо два боротьби. Наздогнали б у розвитку і суспільній свідомості Балтію.
Для революції достатньо активної меншості. А далі на виборах голосує і пасивна маса. 92 відсотки на референдумі підтримали незалежність. А реально готових до неї було процентів 25. Стільки віддали голоси за президента В'ячеслава Чорновола, який боротьбу за неї очолював. Більше половини проголосували за секретаря ЦК Компартії України Леоніда Кравчука.
А 1994-го обрали заводського парторга Кучму. Такий президент засвідчував середній рівень нашого громадянина. Але не влаштовував національну еліту. Тоді почалася перша хвиля масової еміграції. Їхали всі, хто з мізками – науковці, інженери, студенти, підприємці.
Зараз подібна ситуація. Розчарування після Майдану – і нова хвиля еміграції. Сподівалися на швидкі зміни, а їх не відбулося.
Як ця хвиля еміграції змінить Україну?
– Короткострокові наслідки близькі до катастрофічних. Їдуть найкращі – професіонали у бізнесі, науці, технологіях. Хочуть чесно працювати й платити податки. Цим людям гидко після всього, що було, знову вбудовуватись у корупційні вертикалі.
Але в частини людей спрацьовує психологія, яку найкраще сформулював Михайло Жванецький: "Это ж как надо ненавидеть эту страну, чтобы уехать после такого ремонта". Я вже дофіга вклав у ремонт цієї країни. До Майдану серйозно думав про еміграцію. Якби обрали Януковича на другий термін – звалив би. Але наш народ перейшов критичну межу. Вже достатньо справжніх українців, громадян. Тепер цю країну втратити – себе не поважати.
Боротьба триває. Щойно відбудеться злам, повернуться наші звідти. Має бути сигнал, що отримані на Заході знання потрібні тут, і можете працювати на чесних умовах, де все визначає професійність, а не блат. Якщо повернуться бодай 10 відсотків тих, що виїхали – переваги від еміграції для країни будуть більші за недоліки. Вони привезуть здобуті там знання та навички.
Скільки українців готові до незалежності тепер?
– Усі партії, які йшли як майданівські і прозахідні на останніх парламентських виборах, сумарно набрали 90 відсотків. Це – приблизна цифра з поправкою на постмайданівську ейфорію.
Чи маємо реальну незалежність?
– Ми виграли війну за незалежність 93 відсотків нашої території. Поки що втратили 7 процентів. Те, що лишилося – це таки Україна. Зараз ламаємо голови, як нормальну владу обрати. Але для нас уже базовий рівень, що кого ми самі оберемо – ті й будуть.
Демократія в Україні відбулася?
– Поки що боротьба олігархічних кланів імітує демократичний процес. Але і створює вікна можливостей. Немає медіа з багатомільйонною аудиторією чи серйозної партії, яка б не залежала від жодної фінансово-промислової групи. Але вони конкурують між собою. Обливають один одного лайном, видаючи купу інформації. Тому можна розібратися, хто чий і за що.
Зрозуміло, що маємо робити далі. Проблема номер один – правосуддя. Потім для перезавантаження політичної системи потрібні два нові закони: про вибори і про політичні партії. Коли рік вони пропрацюють – обирати Верховну Раду.
Категорично неприйнятна система непрозорих закритих партійних списків. Це забезпечує контроль олігархів над партіями. У списку виставив десятку розкручених персон, а далі стоять усі твої кнопкодави. Повинні бути відкриті списки.
Партії не мають отримувати більше 5 відсотків фінансування з одного джерела. Члени на місцях, виборці мусять внесками утримувати свою політсилу. Треба обнулити реєстрацію всіх близько 200 партій. Дати півроку на створення первинних ланок нових. Які наберуть належну кількість членів, отримують реєстрацію в Мін'юсті і вийдуть на наступні вибори.
Як втілити ці закони?
– Перший шлях – прямий тиск на нинішню Раду. Кілька депутатів вносять такий законопроект, а під парламентом тисяч 40 небайдужих громадян кажуть: панове, не вийдете – поки не проголосуєте.
Другий варіант – на вибори 2019 року готувати одноразову політичну партію. Таку, як був Народний рух. Об'єднував усіх – від правих до лівих, від трошки червоних до зелених чи ультрапатріотів. Але сходились на необхідності двох речей: незалежність від СРСР і розгін Компартії. Таким об'єднанням був Майдан. Тоді спільне було: хочемо свободи й гідності. Тепер потрібне те ж, тільки не з шинами, а з виборчими бюлетенями. Спільні вимоги – перезапуск політичної і судової систем.
Така партія має зайти у Верховну Раду, ухвалити наперед узгоджений пакет ключових законів і – розпуститись, оголосити перевибори.
Що заважає створити таку силу?
– Монополія олігархів на телеящик. Можемо формувати її знизу по соцмережах. Коли ця сила покаже у соцопитуваннях хоча б 10 відсотків підтримки – тоді з нами почнуть рахуватись.
2 
1
Коментарі
1