Ексклюзиви
Середа, 12 жовтня 2011 11:13

"Росія не контролює частину своєї території"

  Лілія ШЕВЦОВА. Російський політолог. Народилася у Львові 1949 року. Закінчила Московський державний університет міжнародних відносин. Доктор історичних наук, професор політології. Працювала заступником директора Інституту міжнародних економічних і  політичних досліджень Російської академії наук. Викладала в Корнельському, Джорджтаунському університетах і Берклі, США.  Член редакційних рад журналів American Interest, Journal of Democracy, Pro et Contra,  ”Демократизация”.   З 1995 року – провідний дослідник Фонду Карнеґі за міжнародний мир, Вашингтон–Москва. Автор книжок ”Єльцинська Росія: міфи та реальність”, ”Путінська Росія”, ”Самотня держава. Чому Росія  не стала Заходом і чому Росії складно із Заходом”. У серпні 2011 року в ефірі ток-шоу ”Велика політика” заявила,  що думає про зміну російського громадянства на українське
Лілія ШЕВЦОВА. Російський політолог. Народилася у Львові 1949 року. Закінчила Московський державний університет міжнародних відносин. Доктор історичних наук, професор політології. Працювала заступником директора Інституту міжнародних економічних і політичних досліджень Російської академії наук. Викладала в Корнельському, Джорджтаунському університетах і Берклі, США. Член редакційних рад журналів American Interest, Journal of Democracy, Pro et Contra, ”Демократизация”. З 1995 року – провідний дослідник Фонду Карнеґі за міжнародний мир, Вашингтон–Москва. Автор книжок ”Єльцинська Росія: міфи та реальність”, ”Путінська Росія”, ”Самотня держава. Чому Росія не стала Заходом і чому Росії складно із Заходом”. У серпні 2011 року в ефірі ток-шоу ”Велика політика” заявила, що думає про зміну російського громадянства на українське

Єдина точка, де росіяни й влада можуть зустрітися – це вулиця, куди люди рано чи пізно вийдуть, вважає політолог Лілія Шевцова

Ви висуваєте тезу, що багатовікова тріада російських еліт – "персоналістська влада, злиття влади і власності, утримання ­сфери геополітичного впливу" – розвалюється. Що свідчить про це?

– По­перше, вона не може забезпечити нормального економічного розвитку. Навіть через 20 років після падіння Радянського Союзу російська економіка тримається на тому ж, на чому й за СРСР: сировинна голка й ціни на нафту. У "нульові" роки Росія заробила стільки мільярдів на продажу нафти й газу, що могла б забезпечити собі валовий внутрішній продукт на рівні, скажімо, Естонії або Польщі. Але не може бути стабільним життя там, де близько 1,5 відсотка громадян володіють майже 50 відсотками національної власності.

По­друге, тріада не може гарантувати безпеку громадян. За кількістю вбивств на тисячу людей Росія перебуває серед країн третього світу. А за кількістю терористичних актів може конкурувати з недавнім Іраком. Поліція охороняє не населення, а владну верхівку. Саме через це її вважають мало не ворогом народу.

Країна не просто недорозвинена, а й належить до поясу нестабільних держав. ­

Однак найважливіша ознака розвалу цієї системи – Росія перестала існувати як федеративна держава, бо не контролює частину своєї території – Північний Кавказ. Там виникли корупційні режими, які ще називають султаністськими. Москва сплачує їм данину, а вони встановлюють власні правила, нехтуючи російською конституцією. Можуть приїхати в столицю – і розстріляти з автоматів своїх противників, як це було недавно навпроти будівлі МЗС. Це свідчить про початок повільної, дуже болючої й
драматичної агонії Російської Федерації.

Проблема не лише в тому, що така система не задовольняє потреби суспільства. Вона не може втілювати рішення власного керівництва: хоч би які реформи впроваджував Медведєв чи Путін, вони не дійдуть до низових частин організму, бо він наскрізь корумпований.

Усі ці ознаки є давно. Хіба Росія не зможе існувати в такому стані ще, скажімо, років 15–20?

– У цієї системи були ознаки дитинства, зрілості й старості – як у кожного ­живого організму. Цикли нинішньої російської системи змінюються швидше за радянські. СРСР існував 70 років, ознаки деградації стали очевидні впродовж останніх 10. Зараз ці ознаки набагато виразніші, ніж у "нульові" роки. Вичерпуються ресурси. Світова економічна криза звужує можливості використовувати сировину як постійне підживлення й задобрювання населення. Почала руйнуватися ще радянська інфраструктура. В Україні, очевидно, відбувається подібне: газові труби прокладені 25 – 30, заводи збудовані – 30 – 40, а то й 50 років тому. У нас падають літаки, тонуть кораблі, вибухають дамби. Скрізь усе тріщить, ламається. ­Навіть супутники не можуть вийти на орбіту, бо хтось щось недоробив.

І за Єльцина, і за Путіна була надія, що життя зміниться, "піднімемося з колін". Але воно стало важчим. Для молоді не з'явилися соціальні ліфти, кар'єру зробити складно, якщо не лижеш дупу владі. За останні три роки з Росії виїхали 150 тисяч людей. Серед них спеціалісти різних галузей, інтелектуали. Мало хто заощаджує гроші. Не тому, що малі зарплати – не вірять, що "завтра" буде. Відчуття того, що країна котиться в прірву, є й серед населення, і серед еліт. Але воно поки що не викликає масових реакцій.

Яку роль у цій системі грає інтелігенція?

– Як прошарок суспільства вона існувала в Польщі, Угорщині, певною мірою в Чехословаччині до 1968­го. У Росії інтелігенція як група, що протиставлялася би владі, самоліквідувалася. ­Академіків Сахарова і Лихачова вже нема. Режисери, артисти, художники з радістю отримують із рук Путіна­Медведєва ордени, стоять у кремлівських приймальнях і клянчать гроші на фінансування театрів. ­Узагалі, образ пострадянської інтелігенції в Росії – це Микита ­Михалков зі своєю династією. Символ лизоблюдства й падіння морального авторитету. Це повна деградація, коли мисляча меншість виправдовує монархізм, царизм, силу, репресивність. А коли по телебаченню виступають ліберали, говорять про свободу, європейськість і водночас виправдовують політику Путіна, Чечню, справу Ходорковського, у людей зникає бажання слухати їх. Бо вважають, що всі однакові.

Звісно, Росія – це ще не повний морг. Є рок­протести, письменники, які не бояться відкрито критикувати. Є незалежний "Театр.doc", де ставлять п'єсу про справу Ходорковського і читають листи Магнітського (російський юрист, який помер у тюрмі, захищаючи інтереси американської інвестиційної компанії. – "Країна"). Хто показує "Театр.doc" по телебаченню, щоб його побачили мільйони? Хто про нього пише?

Може, проблема в самих митцях, а не в тому, що їх мало показують по теле­баченню?

– Недооцінювати фактор інформованості не варто. Все­таки щире слово співака, актора, викликає емоції. Звісно, для того щоб прорватися до душі нації, інтелігенція мусить подолати розруху у власних головах. Основна проблема мислячої меншості – відсутність віри в себе, у своє суспільство, в те, що взагалі можна щось зробити.

Ми перебуваємо в стані паралічу. Для того щоб вийти з нього, потребуємо якогось поштовху. Зазвичай ідеї і люди піднімаються на хвилі стихії – виходить народ на вулицю, і раптом прокидає­ться якийсь нерв нації. З'являються лідери – інтелектуальні, політичні. ­Мабуть, у Росії підйом слова й діла можливий як результат суспільного пожвавлення. А воно може відбутися і сьогодні, і через 10 років. А може, коли впаде ціна на нафту. Поляки, скажімо, – це щаслива нація. У них інтелектуали, інтелігенція жили й працювали на націю десятки років. За комуністичного режиму створювали комітети захисту робітників, як взагалі нічого ще не колихалося. У Росії не спостерігається готовність приносити жертви, працювати на майбутнє, не знаючи, коли воно настане.

Що зараз відбувається з російськими політичними елітами?

– Дуже важко називати їх "елітами". Це люди, які досягли успіху, контро­люють владу або власність. Або й одне, й друге. Вони мало пов'язують своє ­життя з ­Росією. Те, що вони роблять, по суті – підрив держави і нації. Це клас рантьє. Більш антинаціонального ­феномена взагалі важко уявити. Такі були і в Індонезії, і в Алжирі, і в інших "сировинних" державах. У випадку будь­якої нестабільності вони легко скористаються своїми "золотими парашутами" – і слава Богу, якщо їх приймуть в інших країнах.

Де і за яких умов могли б виникнути точки перетину влади і суспільства?

– Путінська команда зачистила політичну арену до блиску, перетворивши її на паркет. У нас відсутні інститути, що збирали б думки й настрої людей і доносили б їх до влади. Тому єдина точка, де люди і влада можуть зустрітися, – це вулиця. Позбавивши людей права голосу, влада підготувала собі стихійну анархію – рано чи пізно люди вийдуть на вулицю. За нинішніх умов, це єдиний спосіб донести свою думку до влади. Люди вже виходять: автомобілісти, обдурені вкладники, студенти з мінімальною стипендією, мешканці, яких виселили з гуртожитків, навіть військові. Ці групи невеликі, але виходять кожного дня, по всій країні. Справжнє "зіткнення" із владою могло б відбутися, якби на вулиці вийшли 100 тисяч людей.

Кажуть, що великий соціальний підйом буває тільки раз на одне покоління, і в Росії він уже відбувся 1991 року.

– Покоління, що піднімалося 1991­го – це люди зневірені. Вони вже точно не піднімуться. Але за ними вже встигли сформуватися цілих два покоління. Перше народилося в СРСР, але подорослішало за 2000 роки. Друге – ті, кому нині 20, і вони невдоволені. Важливо, якими вони виросли – чи вважають, що за Путіна ­Росія "піднялася з колін", а всі інші нації треба "поставити на коліна"? Чи це молоді антифашисти? Поки що незрозуміло, чи спроможні вони на вчинок арабської молоді.

За яких умов російські силовики могли б перейти на бік протестувальників?

– Не знаю. Я спостерігала, як це відбувалося на вулицях Каїра й Лівії – там сили розколюються.

Є така сила, як ОМОН. Їх готують для розгону демонстрацій, вони добре забезпечені матеріально, виховуються в ­ідео­логії опричнини. Можуть дуже жорстко діяти проти маніфестантів. Але мені здається, якщо на вулиці Москви вийдуть 100 тисяч людей, влада не зможе використати проти них силу. І хоча така ситуація – гіпотетична, про неї необхідно думати. Система стрімко занепадає, і ніхто не знає, коли вона завалиться. 1991­го мало хто уявляв, що Радянський Союз зникне.

Яким чином можлива "російська весна" могла би вплинути на Україну?

– Залежить від того, чим би вона закінчилась. Може, демократизацією, а може, встановленням набагато жорсткішого режиму чи хаосу – коли опричники Рамзана Кадирова розгулюватимуть по Москві з автоматами. Україна живе в тіні Росії. Вона не тільки пов'язана економічними кровоносними судинами, але й прямо залежить від тамтешніх політичних процесів. Тому вам варто подумати, прокрутити кожен можливий сценарій: хаос, демократизація, жорсткий режим. Що це може для вас означати. Звісно, найсприятливішим був би сценарій демократизації. Коли Росія нарешті визнала б Україну незалежною державою з власною ідентичністю, яка сама має вирішувати, куди їй рухатися.

Які відносини з Росією вибудовує Захід?

– Офіційний західний політичний клас не вірить у можливість демократичних перетворень у Росії. Я їх розумію: не бачать суб'єкта реформ. Для них Росія зараз безпечна, бо в ній, на перший погляд, нічого страшного не відбувається. Але з Росією необхідно мати справу, бо там є ядерні ракети й сировина – це прагматичні стосунки. Ми часто з Касьяновим, Рижковим, Нємцовим буваємо в Європі, там на рівні парламентів дуже жорстко говорять про російський режим. І громадськість "довбає" своїх лідерів. Може, на офіційному рівні політика не зміниться, але принаймні західні лідери будуть менше "обійматися" з російськими – і то великий прогрес.

Однак якщо Захід заплющує очі на певні процеси в Росії, то стосовно України можлива зовсім інша, значно активніша політика. Вони сподівалися на більший прогрес, на реформи, і зараз розчаровані. Якщо Янукович не послабить віжки, то не здобуде прогресу в справі Асоціації з Євросоюзом і зони вільної торгівлі. На рівні ратифікації цих угод парламентами європейських країн – точно. А Янукович має намір рухатися до Європи, бо опинитися в обіймах Росії – означає смерть.

Зараз ви читаєте новину «"Росія не контролює частину своєї території"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

5

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода