Єдина точка, де росіяни й влада можуть зустрітися – це вулиця, куди люди рано чи пізно вийдуть, вважає політолог Лілія Шевцова
Ви висуваєте тезу, що багатовікова тріада російських еліт – "персоналістська влада, злиття влади і власності, утримання сфери геополітичного впливу" – розвалюється. Що свідчить про це?
– Поперше, вона не може забезпечити нормального економічного розвитку. Навіть через 20 років після падіння Радянського Союзу російська економіка тримається на тому ж, на чому й за СРСР: сировинна голка й ціни на нафту. У "нульові" роки Росія заробила стільки мільярдів на продажу нафти й газу, що могла б забезпечити собі валовий внутрішній продукт на рівні, скажімо, Естонії або Польщі. Але не може бути стабільним життя там, де близько 1,5 відсотка громадян володіють майже 50 відсотками національної власності.
Подруге, тріада не може гарантувати безпеку громадян. За кількістю вбивств на тисячу людей Росія перебуває серед країн третього світу. А за кількістю терористичних актів може конкурувати з недавнім Іраком. Поліція охороняє не населення, а владну верхівку. Саме через це її вважають мало не ворогом народу.
Країна не просто недорозвинена, а й належить до поясу нестабільних держав.
Однак найважливіша ознака розвалу цієї системи – Росія перестала існувати як федеративна держава, бо не контролює частину своєї території – Північний Кавказ. Там виникли корупційні режими, які ще називають султаністськими. Москва сплачує їм данину, а вони встановлюють власні правила, нехтуючи російською конституцією. Можуть приїхати в столицю – і розстріляти з автоматів своїх противників, як це було недавно навпроти будівлі МЗС. Це свідчить про початок повільної, дуже болючої й
драматичної агонії Російської Федерації.
Проблема не лише в тому, що така система не задовольняє потреби суспільства. Вона не може втілювати рішення власного керівництва: хоч би які реформи впроваджував Медведєв чи Путін, вони не дійдуть до низових частин організму, бо він наскрізь корумпований.
Усі ці ознаки є давно. Хіба Росія не зможе існувати в такому стані ще, скажімо, років 15–20?
– У цієї системи були ознаки дитинства, зрілості й старості – як у кожного живого організму. Цикли нинішньої російської системи змінюються швидше за радянські. СРСР існував 70 років, ознаки деградації стали очевидні впродовж останніх 10. Зараз ці ознаки набагато виразніші, ніж у "нульові" роки. Вичерпуються ресурси. Світова економічна криза звужує можливості використовувати сировину як постійне підживлення й задобрювання населення. Почала руйнуватися ще радянська інфраструктура. В Україні, очевидно, відбувається подібне: газові труби прокладені 25 – 30, заводи збудовані – 30 – 40, а то й 50 років тому. У нас падають літаки, тонуть кораблі, вибухають дамби. Скрізь усе тріщить, ламається. Навіть супутники не можуть вийти на орбіту, бо хтось щось недоробив.
І за Єльцина, і за Путіна була надія, що життя зміниться, "піднімемося з колін". Але воно стало важчим. Для молоді не з'явилися соціальні ліфти, кар'єру зробити складно, якщо не лижеш дупу владі. За останні три роки з Росії виїхали 150 тисяч людей. Серед них спеціалісти різних галузей, інтелектуали. Мало хто заощаджує гроші. Не тому, що малі зарплати – не вірять, що "завтра" буде. Відчуття того, що країна котиться в прірву, є й серед населення, і серед еліт. Але воно поки що не викликає масових реакцій.
Яку роль у цій системі грає інтелігенція?
– Як прошарок суспільства вона існувала в Польщі, Угорщині, певною мірою в Чехословаччині до 1968го. У Росії інтелігенція як група, що протиставлялася би владі, самоліквідувалася. Академіків Сахарова і Лихачова вже нема. Режисери, артисти, художники з радістю отримують із рук ПутінаМедведєва ордени, стоять у кремлівських приймальнях і клянчать гроші на фінансування театрів. Узагалі, образ пострадянської інтелігенції в Росії – це Микита Михалков зі своєю династією. Символ лизоблюдства й падіння морального авторитету. Це повна деградація, коли мисляча меншість виправдовує монархізм, царизм, силу, репресивність. А коли по телебаченню виступають ліберали, говорять про свободу, європейськість і водночас виправдовують політику Путіна, Чечню, справу Ходорковського, у людей зникає бажання слухати їх. Бо вважають, що всі однакові.
Звісно, Росія – це ще не повний морг. Є рокпротести, письменники, які не бояться відкрито критикувати. Є незалежний "Театр.doc", де ставлять п'єсу про справу Ходорковського і читають листи Магнітського (російський юрист, який помер у тюрмі, захищаючи інтереси американської інвестиційної компанії. – "Країна"). Хто показує "Театр.doc" по телебаченню, щоб його побачили мільйони? Хто про нього пише?
Може, проблема в самих митцях, а не в тому, що їх мало показують по телебаченню?
– Недооцінювати фактор інформованості не варто. Всетаки щире слово співака, актора, викликає емоції. Звісно, для того щоб прорватися до душі нації, інтелігенція мусить подолати розруху у власних головах. Основна проблема мислячої меншості – відсутність віри в себе, у своє суспільство, в те, що взагалі можна щось зробити.
Ми перебуваємо в стані паралічу. Для того щоб вийти з нього, потребуємо якогось поштовху. Зазвичай ідеї і люди піднімаються на хвилі стихії – виходить народ на вулицю, і раптом прокидається якийсь нерв нації. З'являються лідери – інтелектуальні, політичні. Мабуть, у Росії підйом слова й діла можливий як результат суспільного пожвавлення. А воно може відбутися і сьогодні, і через 10 років. А може, коли впаде ціна на нафту. Поляки, скажімо, – це щаслива нація. У них інтелектуали, інтелігенція жили й працювали на націю десятки років. За комуністичного режиму створювали комітети захисту робітників, як взагалі нічого ще не колихалося. У Росії не спостерігається готовність приносити жертви, працювати на майбутнє, не знаючи, коли воно настане.
Що зараз відбувається з російськими політичними елітами?
– Дуже важко називати їх "елітами". Це люди, які досягли успіху, контролюють владу або власність. Або й одне, й друге. Вони мало пов'язують своє життя з Росією. Те, що вони роблять, по суті – підрив держави і нації. Це клас рантьє. Більш антинаціонального феномена взагалі важко уявити. Такі були і в Індонезії, і в Алжирі, і в інших "сировинних" державах. У випадку будьякої нестабільності вони легко скористаються своїми "золотими парашутами" – і слава Богу, якщо їх приймуть в інших країнах.
Де і за яких умов могли б виникнути точки перетину влади і суспільства?
– Путінська команда зачистила політичну арену до блиску, перетворивши її на паркет. У нас відсутні інститути, що збирали б думки й настрої людей і доносили б їх до влади. Тому єдина точка, де люди і влада можуть зустрітися, – це вулиця. Позбавивши людей права голосу, влада підготувала собі стихійну анархію – рано чи пізно люди вийдуть на вулицю. За нинішніх умов, це єдиний спосіб донести свою думку до влади. Люди вже виходять: автомобілісти, обдурені вкладники, студенти з мінімальною стипендією, мешканці, яких виселили з гуртожитків, навіть військові. Ці групи невеликі, але виходять кожного дня, по всій країні. Справжнє "зіткнення" із владою могло б відбутися, якби на вулиці вийшли 100 тисяч людей.
Кажуть, що великий соціальний підйом буває тільки раз на одне покоління, і в Росії він уже відбувся 1991 року.
– Покоління, що піднімалося 1991го – це люди зневірені. Вони вже точно не піднімуться. Але за ними вже встигли сформуватися цілих два покоління. Перше народилося в СРСР, але подорослішало за 2000 роки. Друге – ті, кому нині 20, і вони невдоволені. Важливо, якими вони виросли – чи вважають, що за Путіна Росія "піднялася з колін", а всі інші нації треба "поставити на коліна"? Чи це молоді антифашисти? Поки що незрозуміло, чи спроможні вони на вчинок арабської молоді.
За яких умов російські силовики могли б перейти на бік протестувальників?
– Не знаю. Я спостерігала, як це відбувалося на вулицях Каїра й Лівії – там сили розколюються.
Є така сила, як ОМОН. Їх готують для розгону демонстрацій, вони добре забезпечені матеріально, виховуються в ідеології опричнини. Можуть дуже жорстко діяти проти маніфестантів. Але мені здається, якщо на вулиці Москви вийдуть 100 тисяч людей, влада не зможе використати проти них силу. І хоча така ситуація – гіпотетична, про неї необхідно думати. Система стрімко занепадає, і ніхто не знає, коли вона завалиться. 1991го мало хто уявляв, що Радянський Союз зникне.
Яким чином можлива "російська весна" могла би вплинути на Україну?
– Залежить від того, чим би вона закінчилась. Може, демократизацією, а може, встановленням набагато жорсткішого режиму чи хаосу – коли опричники Рамзана Кадирова розгулюватимуть по Москві з автоматами. Україна живе в тіні Росії. Вона не тільки пов'язана економічними кровоносними судинами, але й прямо залежить від тамтешніх політичних процесів. Тому вам варто подумати, прокрутити кожен можливий сценарій: хаос, демократизація, жорсткий режим. Що це може для вас означати. Звісно, найсприятливішим був би сценарій демократизації. Коли Росія нарешті визнала б Україну незалежною державою з власною ідентичністю, яка сама має вирішувати, куди їй рухатися.
Які відносини з Росією вибудовує Захід?
– Офіційний західний політичний клас не вірить у можливість демократичних перетворень у Росії. Я їх розумію: не бачать суб'єкта реформ. Для них Росія зараз безпечна, бо в ній, на перший погляд, нічого страшного не відбувається. Але з Росією необхідно мати справу, бо там є ядерні ракети й сировина – це прагматичні стосунки. Ми часто з Касьяновим, Рижковим, Нємцовим буваємо в Європі, там на рівні парламентів дуже жорстко говорять про російський режим. І громадськість "довбає" своїх лідерів. Може, на офіційному рівні політика не зміниться, але принаймні західні лідери будуть менше "обійматися" з російськими – і то великий прогрес.
Однак якщо Захід заплющує очі на певні процеси в Росії, то стосовно України можлива зовсім інша, значно активніша політика. Вони сподівалися на більший прогрес, на реформи, і зараз розчаровані. Якщо Янукович не послабить віжки, то не здобуде прогресу в справі Асоціації з Євросоюзом і зони вільної торгівлі. На рівні ратифікації цих угод парламентами європейських країн – точно. А Янукович має намір рухатися до Європи, бо опинитися в обіймах Росії – означає смерть.
3 
1
Коментарі
5