"Російська Федерація має розвалитися. Недостатньо вигнати її військо з нашої території"

Поразка Росії в цій війні зруйнує міф про її велич, на якому вона тримається. Контрнаступ на Харківщині – чергова тріщина, – каже політолог Михайло Басараб

Після звільнення майже всієї Харківщини можна сказати, що відбувся перелом у війні?

– Про перелом говорити рано. Але ці події мають величезне значення. У ворога відбувся потужний надлом, передусім психологічний. Найперше йдеться про вище військове та політичне керівництво Росії. Така масова втеча військових і стрімка втрата територій не минуть безслідно для всіх росіян. Кремлівська пропаганда поступово відійде від шоку й вигадає якесь пояснення для свого населення, але виправдати втечу з Харківщини буде непросто.

Але нам не варто впадати в ейфорію. Під контролем Російської Федерації залишається Азовське узбережжя України, ворог блокує наш доступ до Чорного моря і здійснення судноплавства. Також захоплені Луганщина, частини Донецької, Запорізької та Херсонської областей. Росія завдає руйнівних ракетних і артилерійських ударів по Миколаєву, Кривому Рогу й інших містах, утримує стратегічно важливу частину української території – узбережжя. Морські торговельні шляхи надважливі для нашої економіки. Також слід розуміти, що стрімке вигнання росіян не знімає питання ефективного утримання нами звільнених територій. Відбувся успішний контр­наступ, але для захисту українського кордону та контролю звільнених земель мають бути задіяні значні ресурси армії, Нацгвардії та поліції. Потрібні величезні зусилля для відновлення інфраструктури, розмінування територій. Росіяни зі свого боку можуть вдатися до контрнаступальних дій, диверсій на звільнених територіях, ракетних чи артилерійських обстрілів.

 

Російські солдати масово здаються в полон. Втратили мотивацію воювати?

– У РФ численна армія і багато різноманітного залізяччя, хай і застарілого. Але в російської армії є дві ахіллесові п'яти, про які говорили ще до початку повномасштабного вторгнення, – погані зв'язок і логістика дали про себе знати ще на початку війни, коли росіяни стрімко наступали з північного сходу, плануючи взяти Київ. Проблеми зі зв'язком, координацією дій між військовими з'єднаннями та підвезенням боєкомплектів і продовольства робили російські передові частини вразливими. Це вилізло їм боком і на Харківщині. Відступати теж треба організовано. Замість цього була безладна масова втеча, коли, за словами очевидців, окупанти перевдягалися в цивільне й тікали на велосипедах. А все тому, що в низових підрозділів було втрачено зв'язок із командуванням і між собою. Російська армія, на відміну від нашої, патологічно централізована. Усе залежить від вказівок згори. У цьому їхня біда.

Ще одна величезна проблема – недостатня мотивація їхніх військових. Хоч би як росіян накачували пропагандою, вони розуміють, що прийшли на чужу землю. Збиралися боротися з нацистами, але картинка, створена пропагандою, не відповідає тому, що вони бачать у нас. Тут немає українських нацистів у гітлерівських шоломах. До того ж російських військових переконували, що війна буде швидка і тріумфальна. А вона перетворилася на тривалу й виснажливу, місцеве населення не зустрічає квітами, починається осінь, ночі холоднішають. І коли Збройні сили України йдуть у наступ, у противника нема мотивації боротися до кінця, чіплятися зубами за землю. Вони не на своїй території, їм є, куди тікати, – тому вони й відступають. Коли ти не зустрічаєш опору – можна йти за якісь ідеї Путіна. А от коли є реальна загроза загинути на чужій землі, доки твоя сім'я чекає тебе за тисячі кілометрів, це серйозно б'є по моральному стану окупантів.

Міністр оборони Олексій Резніков заявив, що слід остерігатися аналогічного контрнаступу з російського боку. Перегруповуються для удару у відповідь?

– Загроза існує. Фронт довжелезний. Це створює труднощі не лише для росіян, а й для нас. Утримання фронту потребує щільної лінії оборони, забезпеченої живою силою і технікою. Звісно, росіяни можуть робити спроби проривів на окремих ділянках, зокрема на харківському напрямку. Щодо перегрупування – це не лише ймовірний варіант, це постійний виклик для ворожої армії. На російських каналах відкрито говорять, що відбувається постійна вимушена передислокація бойових з'єднань через втрати й великі дірки. Українська армія маневрує на різних ділянках фронту, це створює постійне напруження й вимагає підсилення російської лінії оборони всюди. Крім того, в окупантів відчутний кадровий голод. Путін не наважується оголосити загальну мобілізацію, а резервів для війни не вистачає, бо Російська Федерація готувалася до бліцкригу. Масовий опір українців став для неї шоком. Путін шукав найманців у Сирії та Лівії, бо внутрішні ресурси без загальної мобілізації недостатні. Після нашого успішного контрнаступу на харківському напрямку росіяни очікують таких ударів і на інших, тому, безумовно, будуть перегруповуватися. Очікування нових наступів створює метушню серед російських з'єднань по всій лінії фронту.

Як поведеться Мінськ? Чи вразлива Україна з боку білоруського кордону?

– Вторгнення з боку Білорусі стає менш імовірним – росіянам наступати звідти поки що немає чим. Вони не можуть забезпечити всім необхідним навіть наявну лінію фронту. Розраховувати на білоруські збройні сили теж не випадає – вже очевидно, що Лукашенко не наважиться на безпосередню участь у війні. Білоруське суспільство лояльне до росіян, але не настільки українофобське, щоб вступити у протистояння з нами. Армія Білорусі також не готова до цього. Наказ Лукашенка про наступ на Україну міг би вилитися в саботаж із масовим здаванням у полон або обертанням зброї білоруського війська в бік президентського палацу в Мінську. Лукашенко досі живий лише тому, що Путін розуміє цю ситуацію. Якщо тиснутиме на нього, Росія втратить Білорусь. Може розпочатися національно-визвольна війна білорусів проти Лукашенка й російських окупа­ційних військ.

Для Путіна ідеальний варіант – повноцінна участь Білорусі у війні, але він зупинився на тому, щоб сяк-так контролювати цю територію через Лукашенка. Обрав синицю в руках замість журавля в небі. З нашого боку на кордоні з Білоруссю ведуться постійні фортифікаційні роботи і є достатня кількість українських військ, щоб відбити малоймовірний білоруський наступ. Ну і що більше успіхів у нашому двобої з росіянами, то менша ймовірність наступу з Білорусі.

Який нині розклад проукраїнських сил у Європі? Чи слід чекати на посилення військової підтримки України у світлі успіхів на фронті? Чи змінить щось у цій ситуації смерть британської королеви?

– Синхронна й одноголосна підтримка України західними державами стала для Путіна також неприємною несподіванкою. Не всі країни однаково підтримують нас – є фаворити й аутсайдери. Існують проблеми з Угорщиною – сучасним хворим дитям Європи. Велика Британія, Сполучені Штати Америки, Польща, Чехія, країни Балтії – це авангард в наданні Україні зброї та санкційному тискові на Росію. Злочини Росії й боротьба українців за волю настільки очевидні, що навіть старі партнери Кремля в Європі втратили аргументи. Росія сподівається, що з початком опалювального сезону постане питання ціни на енергоресурси, підвищиться градус невдоволення антиросійськими санкціями, активізуються розмови щодо швидкого завершення бойових дій і переговорів. Але поразка Росії кується в Україні. І тільки тут вирішуватиметься подальша доля росіян. Доки ми боротимемося, буде допомога – і військова, і фінансова. Уже тепер у Рамштайні діє фактична антипутінська коаліція.

Слід також розуміти, що запланована підтримка з боку США повною мірою ще не надійшла. Ніщо не змусить нас капітулювати під тиском Росії, якщо будемо впевнені у власній правоті. Це потужний орієнтир для західних держав – ніхто нам не допомагав би, якби ми не чинили опору. Ми стали реальним відповідником голлівудського героїчного епосу. Нами захоплюються.

Є підстави сподіватися на звільнення окупованих земель до кінця року?

– Завжди треба керувати емоціями – і у смутку, і в ейфорії. Успішна кампанія на Харківщині не повинна створювати враження, що ми вже перемогли. Перемога буде, але не так швидко й не так просто, як хотілося б. На початку вторгнення сенсом російської війни було захоплення України. Тепер уже зрозуміло, що цього не станеться. Тепер її сенс – порятунок репутації Путіна. Він не може собі дозволити програти. Але Росія має зазнати повноцінної поразки. Недостатньо вигнати її військо з нашої території. Вона ніколи не цінувала людського життя – ще кидатиме в м'ясорубку сотні тисяч солдатів. Уже є інформація від представника Bellingcat Христо Грозєва, що Путін дав вказівку російським олігархам збирати і фінансувати приватні армії. Росія так просто не здасться – зброї, нехай неякісної, в неї вистачає. Радянський Союз готувався до Третьої світової війни – тепер РФ володіє його арсеналом. Повне звільнення українських земель від окупантів до кінця 2022 року – радше бажане, ніж реальне. Але ми їх все одно виб'ємо.

Які тоді мають бути дії нашого війська після звільнення своєї території й виходу на кордон із РФ?

– Витіснення Росії за межі нашої країни буде лише половиною перемоги. За результатами соціологічних досліджень, 81 відсоток українців упевнений, що ми переможемо, іще 16 – що, найімовірніше, переможемо. Як на мене, повна перемога України – це коли Росія опиниться у стані, в якому буде неспроможна загрожувати нам та іншим країнам щонайменше впродовж найближчих десятиліть, а можливо, й назавжди. Це має статися внаслідок неминучої масштабної дестабілізації всередині РФ, через що вона припинить існування в нинішніх межах і за теперішнього державного устрою. Тобто повторить долю Радянського Союзу. Другий варіант – примусова зміна режиму всередині РФ після капітуляції, демілітаризація і денацифікація за принципом постгітлерівської Німеччини. Буде змінена форма державного правління, запроваджені обмеження щодо озброєнь. Але й у цьому випадку Росія все одно розпадеться на дрібніші частини. Ліберальна й демократична Російська Федерація неможлива – це уламок імперії, що тримається на примусі й агресії. Вона складається з багатьох поневолених народів, у яких немає спільної ідентичності. З великими потугами Москва пробує її сформувати на основі імперського й радянського міфів. Але складно переконати якута, бурята або чеченця, що вони – православні росіяни-ленінці. Тому демократична Росія довго не проіснує.

Війна підірвала довіру населення РФ до політичного керівництва. Може обернутися на громадянську в самій Росії?

– Це ймовірний сценарій. Поразки Росії в цій війні зруйнують легенду, на якій вона тримається, – про її непереможність, що слугує основою національної ідентичності громадян РФ. Росіяни переконані, що їхня держава настільки сильна, що здатна придушити всіх довкола та всередині Росії. Вірять у її велич. Яка водночас їх лякає і тримає в покорі. Щойно цей стовп сучасної російської віри дасть серйозну тріщину – а з контр­наступом на Харківщині з'явилася чергова тріщина – актуалізуються нагальні проблеми російського суспільства: етнічне різноманіття, відсутність єдиної культурної основи. Росія занадто різнорідна. Є величезна відмінність у темпах розвитку й достатку різних регіонів. Північний Кавказ живе значно бідніше, ніж Москва. Убогість російської глибинки змушує багатьох іти в армію, бо це єдиний спосіб вижити. У Росії надзвичайно високий рівень ксенофобії – це відомий факт для самих росіян. Серед російських військовослужбовців постійно спалахують міжетнічні конфлікти. Це наслідки загальної атмосфери нетерпимості, що панує в РФ. Цілком можливі національно-визвольні повстання корінних народів проти метрополії. І причини, і передумови для громадянської війни в Росії існують. Її фіаско в Україні стане приводом.

Яким коштом відновлюватиметься економіка в повоєнній Україні? За рахунок репарацій із боку Росії чи фінансового донорства Заходу?

– Залежить від того, чи ми лише витіснимо росіян, чи РФ зазнає повної поразки. Лише в разі капітуляції Москва платитиме репарації. Якщо ж ми лише відновимо свою територіальну цілісність, а російський правлячий режим утримається, хай навіть без Путіна, домогтися виплат буде складно.

Наше завдання – зробити так, щоб відбудова України відбувалася не нашим коштом чи західних партнерів, а за гроші Росії чи її правонаступника. Вона має відповідати за все, що скоїла на нашій території. Повинна бути обтяжена відповідальністю не лише за злочини з 2014 року, а й за радянський та імперський колоніальні періоди. Вони мають відповісти і за Чечню, і за При­дністров'я, і за Абхазію з Південною Осетією. Ті збитки, яких держави Заходу зазнали через накладання санкцій, через надання Україні зброї та іншої допомоги, також має відшкодувати Росія.

Яким бачите найближче майбутнє України?

– Україна прямує природним політичним курсом. Сьогоднішня героїчна оборона від російського загарбника – це бажання українського народу. Це не те, до чого нас змусили. Український народ прагне свободи. Україна нині розвивається згідно з волею її народу. Це переможний курс. У ході цієї війни Україна вирішує купу задавнених проблем, які ми мали з північним сусідом, – постійне втручання Росії у внутрішні українські справи, тиск із боку "русского мира" в усіх його проявах. Нині у вогнищі війни горять українсько-російські зв'язки. Завдяки війні Україна нарешті набуває повноцінної міжнародної суб'єктності, перетворюється на провідну державу Східної Європи та континенту взагалі. Це даватиме їй право на зовсім іншу силу слова в міжнародних відносинах у майбутньому. Україна стає потужною опорою для захисту західної цивілізації, Європейського Союзу, де-факто стає членом Північноатлантичного альянсу. Під час війни неймовірно високими темпами формується повноцінна національна ідентичність українців як самобутньої та самодостатньої нації, що може пишатися собою, давати собі раду та захищати інших.

Є одне але. Ця війна – наша вирішальна битва з минулим. Якщо так звані політичні еліти захочуть після перемоги зберегти тут колишні порядки, то громадянському суспільству доведеться висловити жорсткий протест. Інакше не буде. Війна ще більше оголить нерв справедливості.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×