Переломним для України буде 2015 рік - коли підросте нове покоління, вважає почесний президент Києво-Могилянської академії В'ячеслав Брюховецький
В'ячеслав БРЮХОВЕЦЬКИЙ, 63 роки. Доктор філологічних наук,почесний президент Національного університету "Києво-Могилянська академія". Народився 14 липня 1947-го у Владикавказі, Росія. Навчався на техніка-механіка в Смілянському технікумі харчової промисловості. 1968 - 1990-го член КПРС. 1974-го закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Шевченка. Згодом вступив до аспірантури Інституту культури ім. Корнійчука. Захистив докторську дисертацію на тему "Природа, функції і метод літературної критики". Працював котельником, слюсарем, кореспондентом "Літературної України". Був одним із засновників Народного руху. Ініціатор відродження Києво-Могилянської академії. 1991-1994-го - її ректор, 1994 - 2007-го - президент. Був уповноваженою особою блоку Віктора Ющенка "Наша Україна" в багатомандатному виборчому окрузі 2002 року. Член правління благодійного фонду "Розвиток України" Ріната Ахметова. Входить до складу Національної комісії України у справах ЮНЕСКО. Одружений. Має двох доньок.
Чому влада зачіпає людей, які неодмінно піднімуть багато галасу?
- Вона побудована на страху: кожен підлеглий боїться начальника, і так аж до гори. Є пахан, якого треба слухатися, боятися. Влада думає: "Якщо зараз почнемо ганятися за книжкою Марії Матіос, усі злякаються". Це кардинальна помилка людей, які мислять категоріями 1937 року. Сьогодні залякуванням нічого не здобудеш. Та й раніше - теж. Саме тому розвалився Радянський Союз. А його намагаються реанімувати. Іноді дивишся на все, що відбувається, й думаєш: "Може, президента навмисно підставляють?" Але насправді їм просто здається, що в такий спосіб дійсно чогось досягнуть
Чи змінює країну нав'язування страху?
- Звичайно. Воно викликає зворотну реакцію. Тому людей свідомо намагаються дебілізувати. Цим займаються вже 20 років. Подивіться ввечері на вікна будинків: майже всі світяться синім. Ввімкніть телевізор, почитайте більшість газет і побачите, що намагаються зробити з людей. Я був у багатьох країнах. За можливості купую місцеву пресу і дивлюся телебачення. Такого цілеспрямованого потоку бруду, який іде з нашого ефіру, немає ніде в світі. Дебілізм насаджується свідомо - примітивними людьми легше керувати. Подивіться, кого запрошують на телевізійні ток-шоу. Мені казали: "Чому тоді ти не підеш?" Спочатку казав, що ходитиму лише за однієї умови: якщо в студії буде Табачник. А потім взагалі відмовився. Не хочу розмовляти з дебілами! Надивився на них у житті.
Сьогодні залякуванням нічого не досягнеш. Та й раніше - теж. Саме тому розвалився Радянський Союз. А його намагаються реанімувати
За кордоном є з чого вибрати. Звичайно, є "збоченці", для них - свої канали. Але ж тут цілу націю намагаються зробити збоченцями. Покажіть щось пристойне! Ніколи не міг уявити, що отримуватиму неймовірне задоволення від старих радянських фільмів. Там є щось людське. Так, воно ідеологізоване, часом навіть смішне. Але принаймні там немає пропаганди ідіотизму.
Чому українці так чіпляються за радянське минуле?
- Ми живемо у тяжкий період - це перехід від однієї формації до іншої. Цей перехід відбувається у дикому вимірі, у постколоніальній країні. Людям важко. Вони з ностальгією згадують: 100 грамів ковбаси коштували 21 копійку. Але ж не кажуть, які при цьому були зарплати, в якій черзі треба було за тією ковбасою вистояти. Не згадують, який хам стояв за прилавком. Невдоволення йде переважно від старших людей. Той час, за яким вони сумують - їхня молодість. Вони тоді кохали, мали мрії. Навіть тяжкість життя для них була радісною. А тепер все не так, та ще й ноги болять.
На моєму хуторі жила баба Параска. Дуже мудра жінка, чоловік на війні загинув, сама дочку виховувала. Усе життя працювала. Якось приїжджаю навесні, питаю її: "Як перезимували?" - "Нормально, - каже. - Пересиділа на печі. Але життя стало погане. Раніше добре було, а зараз усе зіпсувалося". - "Чому? Подивіться яка краса, травень, усе цвіте". - "Та де ж краса? Тут колись такі солов'ї співали, це був рай на землі! А зараз уже не співають". Насправді ж тьохкали так само. Вона вже просто не чула.
У мене ніякої ностальгії за Радянським Союзом немає. Але я би збрехав, якби сказав, що не радів, коли став піонером. Усі раділи. У дитинстві це була справжня подія - тебе визнавали старшим. Уже згодом дізнавалися, що за тим стоїть. Я потім ту краватку в кишеню ховав.
Не можна ідеалізувати капіталізм, до якого ми тепер ідемо. Я, наприклад, ніколи не зміг би жити на Заході. Не тому, що не вмію працювати. Мені не подобаються стосунки, які там існують. Людина живе у постійному напруженні: можна втратити роботу, житло. У нас усе це тільки починається. Це не ідеальна система, але вона дозволяє розкритися ініціативним людям. Той, хто щось може - чогось досягає. Зараз банками керують учорашні комсомольські працівники, бо за СРСР крупна ініціатива могла розкритися тільки в цій роботі. Мало хто знає, що В'ячеслав Чорновіл починав із комсомолу. Був секретарем комсомольської організації будівництва київської ГЕС. Він був по-справжньому ініціативною людиною, але не дійшов згоди з системою, став дисидентом. А якби дійшов?
Скільки часу треба, щоб підхід до влади змінився?
- Кажуть, вороття до минулого немає, коли помирає остання людина, яка в ньому народилася. У нашому випадку - останній піонер. Щоб усе справді помінялося, треба 50 років. Але в Україні все відбувається швидко, тому, вважаю, 2015-й буде переломним. Це 25 років незалежності - одне покоління. Мені кажуть: "Що ти говориш, яке нове покоління, подивись на синів Януковича!" Так, може, вони й схожі, але сини однозначно вже інші, ніж батько. Поки що перебуваємо у перехідному стані. Нового немає, а від старого ще не відв'язалися.
Цю дату згадував іще на початку 1990-х. Казав: "2015-го буде 400 років Києво-Могилянської академії та її випускник стане президентом України". Мене розуміли буквально. А я мав на увазі нове покоління, нових людей, яких до того часу встигнемо виховати.
Що робити з радянським минулим?
- Для мене прикладом є Іспанія. Вони пережили громадянську війну, потім країна на чолі з генералом Франко стала на бік фашистської Німеччини. Коли все скінчилося, іспанцям було дуже тяжко. Вони вирішили: давайте на 50 років це відкладемо. Не будемо сперечатися, хто правий, хто винуватий - нам треба жити зараз, усім разом.
Українці так само могли б домовитися не говорити сьогодні про Другу світову війну. Бо у війні не буває правих - усі вбивають, усі мусять вижити. Можна знайти по сто різних прикладів з усіх воюючих боків, але вони не прояснять суті конфлікту. Нехай у цьому розбираються нащадки - коли вже остаточно вляжуться особисті причетності. Не читав книжки Матіос, через яку в неї виникли проблеми, але при нагоді запитаю її, чи треба було чіпати той радянський пам'ятник? Є живі люди, яких це ображає. В Україні взагалі з такими речами дуже важко. Країна була розірвана між різними державами і це не могло не відбитися на ментальності. Ми справді відрізняємося, але це не заважає жити разом і розуміти одне одного.
Одного дня розкриваю газету: я - четвертий номер у списку партії "Наша Україна" до Верховної Ради. Так з'їзд постановив. А мене й не було на тому з'їзді. Я відмовився
Не був прихильником люстрації, бо розумів, що це викличе. Після розпаду СРСР виявилося, що найбільша проблема України - це відсутність людей, які можуть керувати державою. Вчорашній в'язень, при всій повазі й любові до нього, не може управляти країною. Я знав, хто такий Кравчук, дуже давно, однак, боюся, якби Чорновіл став президентом, почалася б громадянська війна і країну розхапали б інші держави. Наші сусіди домовилися б між собою. Керівники повинні вирости в Україні. Не в протиборствах. Їх просто треба виховати. А імпортувати ніколи нічого не виходить. Іноземці нічого тут не зроблять.
Навіщо пішли в політику?
- Політиці повністю я віддав лише один рік свого життя під час створення Народного руху. Всі організаційні нитки були в мене. Коли це закінчилося, сказав колегам: хлопці-письменники, ми зробили свою справу, а тепер повинні прийти професіонали, нам треба відступити. Якщо такі не з'являться, значить нація не здатна. Мене майже всі в цьому підтримали, але коли дійшла справа до виборів у керівні органи партії, один я відмовився від будь-якої посади. Усі інші пішли в політику.
Після помаранчевої революції мене не питали, чи я хочу в депутати. Вважали: ну як це, не хотіти йти в депутати? Одного дня розкриваю газету: я - четвертий номер у списку партії "Наша Україна" до Київської міської ради. Так з'їзд постановив. А мене й не було на тому з'їзді. Я відмовився. Сказав, що не хочу до цього братися, бо маю важливішу роботу. Ющенко страшенно розсердився. Казав, що треба. Та я за годину в Академії роблю в 10 разів більше, ніж за тиждень роблять у тих радах.
Нинішня влада вас чомусь навчила?
- Влада діє простолінійно стосовно того, що говорила. Вони виконують усе, що хотіли. Усе, що від них можна було очікувати. Ющенко, Тимошенко, Кучма хіба виконували? Мене не дивує Табачник. Це - людина, яка печерно ненавидить Україну. Ще на початку 1990-х, коли йшлося про прапор, тризуб, були його статті, де він із піною біля рота доводив: в Україні цього ніколи не було, це - націоналістичні вигадки.
Чого тут можна навчитися? Найкращий захисний рефлекс - це бити по морді. Але ж уся проблема в тому, що влада не може без нас. Усім політикам повторював: владу беруть силою, а втримують мудрістю. Тільки-но в нас доходить до того, щоб залучити мудрих - набирають гнучких. Коли влада збагне, що без мудрості вона - ніщо, країна зміниться.
"Регіони" - дуже поляризована партія. Там немає моноліту. Вона розвалиться. Табачник виступає проти програми PhD з масових комунікацій, яку фінансує Рінат Ахметов. Гадаю, міністра освіти не дозволяють зняти у Москві. Можливо, тримають на Януковича компромат. Але ж цим теж довго не протримаєш.
2 
1
Коментарі
2