"Путін зірветься з котушок і почне захоплювати інші країни"

На Західній Україні треба сформувати великий анклав і працювати, розвивати економіку, – каже актор Роман Ясіновський

Надія Москви на блискавичну війну не справдилася. Що буде далі?

– Довгий сценарій – найгірший для українців. Нам треба максимально гуртуватися. Кожна людина має робити, що може. Я тепер працюю водієм, доправляю гуманітарну допомогу. Мій театр – у центрі Києва. Не можу ходити на репетиції й думати про високе мистецтво, коли у країні війна. Є люди, праця яких необхідна навіть у воєнний час, – продавці, касири. У районах, де нічого не відбувається і є лише блокпости – Львівщина, Тернопільщина, – треба працювати. Інакше втратимо економіку. А це кров нашої держави.

 

Можна волонтерити і працювати. Навіть у війну люди повинні жити. Якщо продавчиня не вийде на роботу в магазин, пекар не пектиме хліба, то за що ми воюємо?

Я віруючий. І те, що роблю, мені допомагає. Якщо можеш тримати зброю – тримай. Але не треба цим хизуватися. Вивожу людей і доправляю гуманітарку, бо не можу спокійно дивитися на те, що коїться навколо.

Коли почалося широкомасштабне вторг­нення, відвіз родину на Західну Україну. Якщо рідні в безпеці, я маю спокійний тил. Там тепер лише інформаційна війна, ширяться фейки. Історію про двох дівчат, які ставлять мітки, я чув у Тернополі, Хмельницькому, Вінниці. Називали лише різні суми – то їм платили по 50 євро, то по 100, то по 150. Ці історії поширюють люди, які нічого не роблять. У тих, хто зайнятий ділом, нема часу на такі речі.

Як це зупинити?

– Виконувати конкретну роботу. Війна розставляє крапки над і та показує людей, якими вони є насправді. Наприклад, наш президент. Якби мені три місяці тому сказали, що на наступних виборах я голосуватиму за Зеленського, розсміявся би в очі. Але тепер буду за нього топити.

Багато хто гине. Це жах війни. Вбили мого друга, коли він вивозив людей з Ірпеня. Це страшно. Але є інший бік медалі. Він показує, як уміємо гуртуватися. Що ми – нація, а це найголовніше. Хочу, щоб після цієї війни не просто відбулися зрушення, як після Революції гідності, про які багато хто з часом забув. Сподіваюся, що в майбутньому ці зміни нас згуртують. І ми станемо великим об'єднаним українським народом.

У російськомовних містах люди виходять із національними прапорами і співають гімн.

– Війна показала, хто є хто. Люди з півдня і сходу не розуміли, хто вони. Казали: "Можливо, ми росіяни, можливо – українці". А тепер Суми, Харків, Херсон усвідомили, ким є. Хоча мали б зробити це давно. Війна знімає маски. Платимо дорогу ціну. Але тепер бачимо, що є злом, а що добром. Якби у Криму свого часу люди були налаштовані, як нині в Харківській і Херсонській областях, то півострів залишився б українським. Але там тоді виявилося багато не тільки тих, хто топив за Росію, а й байдужих.

Знайомий із Києва якось сказав, що йому все одно – рубль чи гривня, аби була робота. Більшість кримчан тоді була саме така. І це найгірше. Путін якраз хоче, щоб люди були або залякані й панікували, або байдужі. Є таке гарне українське слово "літеплий" – не холодний, не гарячий.

Щодня намагаюся молитися, читати Біб­лію. Там є фраза, що ти повинен сказати "так-так" або "ні-ні". Треба визначитись і знати, на якому ти місці. Людиною в невизначеному стані легко маніпулювати.

У Росії ще не відбуваються невідворотні процеси у свідомості людей. Вони нині не холодні, не гарячі. Але, судячи з того, як діють санкції, з часом закипатимуть. До комфорту швидко звикаєш, а до проблем призвичаїтися неможливо. Буде переворот.

З першого дня війни активізувався волонтерський рух. Як оцінюєте його роль?

– Не хочу применшувати роль державних інституцій, але волонтери нині діють нарівні з ними. Не вважаю себе знаменитістю. Але коли мене впізнають на блокпосту, бачать, що актор виконує роботу водія, це їх надихає. Хоча для мене допомагати – норма. Знаю багатьох айтішників, які дуже допомагають фінансами. Знаю перевізників, які надають свої авто для гуманітарної допомоги. Ці люди могли б перечекати, але вони діють. І це круто. Росіяни не гуртуються.

У нас тепер немає хороших і поганих політиків. Є слова "Україна" і "народ". Волонтерський рух є поєднувачем молекул, що збирають нас у сильну державу. Волонтери – життєдайна вода. Без них ми цієї війни не виграємо.

Повертаюся з волонтерського центру міста Городок на Львівщині. Його очолює голова організації "Апостольська чота", капелан Збройних сил Михайло Греділь. Герой України, був у Донецькому аеропорту. Він священник, його професія – служити Богові. А тепер надає гуманітарну допомогу людям і армії. Це справжній подвиг. Знайомі з Польщі чи Франції питають, кому можна щось передати, я відправляю їм координати отця Михайла. Довіряю йому більше, ніж собі.

Чи адекватно реагує Захід на війну в ­Україні?

– Допомагають санкціями, зброєю. Україні потрібні найновіші системи протиповітряної оборони. Путін зрозумів, що живою силою нас не взяти. Максимально використовує ракети. Але Захід не до кінця розуміє: якщо Путін захопить хоча б половину України, далі будуть Польща, Чехія, Німеччина. Це людина з комплексом Наполеона. Хоче створити імперію. Але всі вони рано чи пізно розпадаються.

Ця війна була неминучою. Починалася не з ракет, а з російської мови в Україні. 2010 року під час зустрічі в ізраїльського прем'єра Беньяміна Нетаньягу запитали, як вдалося відновити державу. Він відповів, що після війни євреїв, які знали іврит, було близько 10 тисяч. І вони зрозуміли, що їм потрібні віра, мова, армія. І вони це зробили. Петро Порошенко був на цій зустрічі, і саме там він запозичив це гасло. Коли основною мовою в нашій країні буде українська і матимемо потужну армію, у Путіна не буде приводу рятувати російськомовних.

Основна причина нападу: нібито націоналісти вбивають росіян і нищать російську культуру. А чи потрібна нам російська культура? Хто хоче розмовляти російською – нехай. Але основною мовою – телебачення, видавництв – має бути українська. Звісно, маємо підтримувати національні меншини – угорців, поляків. Але й вони повинні поважати нашу країну й розуміти, де живуть. Якби у США мексиканець сказав, що хоче розмовляти іспанською, – будь ласка. Але на державну службу не потрапить. А в нас половина депутатів не знала української. Тільки після Майдану ми почали цінувати свою культуру. Коли шануватимемо своє коріння, справжню історію – переможемо остаточно.

Якої підтримки Україна нині потребує найбільше – військової, гуманітарної, дипломатичної?

– Усього. Головне – у нас є національний дух. Можемо вести національно-­визвольну війну. Але бракує ресурсів. Воюємо з другою армією у світі. Після нашої перемоги вона відійде на далеке місце в рейтингу. Але суперника не слід недооцінювати. Є велика заслуга нашого головнокомандувача генерала Валерія Залужного. Це людина з великим бойовим досвідом. Завдяки йому в Україні відбувається багато хорошого.

Чи здатні санкції спинити Путіна?

– Можуть протверезити росіян. Захід чекає, що обмеження доведуть росіян до зубожіння, вони повстануть і скинуть Путіна. Але він сидить у бункері. Санкцій недостатньо. Рано чи пізно Путін зірветься з котушок і почне захоплювати інші країни. В нього немає вибору – здатися або йти ва-банк. Не вірю в ядерну загрозу. Треба бути самогубцем. А людина, яка сидить у бункері й боїться коронавірусу, хоче жити.

Чи дасть ця війна новий імпульс українській культурі, як свого часу Майдан?

– Упевнений у цьому. Розмовляв із режисером Тарасом Ткаченком. Ми вже хочемо знімати на телефон, монтувати мотиваційні ролики. Щоб самостверджуватись і самовиражатися. Через творчість і духовність насичуємо наш національний дух. Мені подобається історія, як із допомогою двох українських прапорів перемогли чотири танки. Таких іще буде багато. Нині час героїв.

США успішні, бо мають Голлівуд, айфони, креативні речі, необхідні кожному. Мають брендовість. Після цієї війни Україна теж стане брендом. Наші прапори виносять всесвітньо відомі актори на кінофестивалях, політики. Треба збудувати бренд у кожній галузі. У нас є великий шанс. Маємо ресурси – не тільки фізичні, а й розумові. Є люди, які зможуть зробити український бренд.

Не подобається, що багато українців із західних областей виїхало в Польщу. Путін не піде на Західну Україну, бо знає, що там за кожним рогом стоїть бандерівець із ножем. Тому люди мають повертатися.

На Західній Україні треба сформувати великий український анклав і працювати, розвивати економіку. Я це порівняв би зі спортом. Тренери кажуть, що, коли ти позаймався, на пів години відкривається білкове вікно і можна їсти що завгодно. В України тепер воно відчинилося. Повинні скористатися моментом.

Якою ви бачите повоєнну Україну?

– Сильною, потужною, некорумпованою. Державою справжніх патріотів. Я не люб­лю націоналізму з усіма похідними. Ми повинні мати гонор, а не гординю. Маємо бути впевнені, але не самовпевнені. Мрію, щоб наші політики не забули гіркого уроку, який нам дав Путін. Він хотів нас убити, але об'єднав. Тепер ми непереможні. Навіть якщо помремо – наш дух буде незламний. Умерти з незламним духом – означає жити.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×