Якби виборці 1992-го думали на п'ять років уперед, а не яка пенсія буде завтра, ми вже були б, як Польща чи навіть краще, – каже економіст Тимофій Милованов
Що завадило Україні впровадити швидкі зміни після Революції гідності?
– Почалися війна й економічна криза. Ми втратили частину територій та економіки. Питання стояло не про стрімкий розвиток, а чи зможемо стабілізувати ситуацію взагалі.
З іншого боку, під час кризи з'являється можливість реструктуризувати процеси. Але ми нею не скористалися. Сподівалися на швидкі реформи, однак вони є і будуть повільні.
Для змін потрібні команди. Під час революції створювати їх складно. Тим паче, наша була без лідерів. Не мали групи, яка б чимало років готувалася і володіла планом – політичним, економічним, військовим, дипломатичним, комунікаційним. Тому втрачаємо час, доки у владі розберуться між собою – хто друзі, а хто вороги.
Мусите щось запропонувати, а потім – виконати обіцянку. Так працює демократія. Сказати, що в нас її немає, не можна. Україна після здобуття незалежності завжди була демократична. Майдан – це її прояв. Коли політичні еліти заносить далеко в сторону, люди виходять на вулиці – й повертають країну на демократичний шлях.
Українці люблять і цінують свободу. Але цього недостатньо, щоб жити добре. На жаль, демократія може бути корупційна і бідна, як у нас.
Чи на наступних виборах оберемо кращих політиків?
– Це як із біткоіном (електронна валюта. – Країна). Неможливо щось прогнозувати. Хто міг повірити, що після помаранчевої революції президентом стане Янукович і відбудеться поворот до Росії? Якщо ви не суперпесимістична й цинічна людина, то сказали б, що це – нереально.
У чому найслабше місце української економіки?
– У нас є інститути, які захищають свободу. Але відсутні ті, що охороняють хорошу економічну політику. Суспільство не живе прозорими правилами.
Зареєстрували законопроект "Купуй українське, плати українцям" (ухвалений 8 грудня в першому читанні, пропонує надавати переваги в державних закупівлях вітчизняним підприємцям. – Країна). Нібито будемо підтримувати свого виробника. На поверхні виглядає добре. Але ці гроші не потраплять до середнього та малого бізнесу. Встановлять якісь критерії, які вручну регулюватимуть.
Насправді, купувати у свого не є фундаментальною задачею. Для Києва придбали польські трамваї (цьогоріч закупили їх 40 і сім – львівського заводу "Електрон". Міський голова Віталій Кличко заявив, що українська компанія не справляється з потрібними обсягами, тому довелося звернутися до іноземної. – Країна). За новим законом, ми заплатили б гроші й залишилися без трамваїв. У нас немає економічної політики, що підтримує підприємця. Немає інституцій, які можуть сказати: це справжня економічна політика, а це – несправжня. І щоб суспільство повірило.
Що це мають бути за організації?
– Університети. У США є Гарвард, Прінстон, Стенфорд, Берклі. І при них – дослідницькі інститути. Коли вони всі кажуть, що щось неправильно – отже, так і є. Подібні інституції потрібно побудувати і в нас.
Якою має бути економічна політика?
– Економіка – це створення нового. Якщо хочемо мати сучасну, потрібно говорити про hi-tech (найпрогресивніші технології. – Країна). Щоб людина створювала нове, їй треба стати вільною. Якщо звір у клітці, він не хоче гратися. А творчість – грайлива штука.
Однак свобода – це не анархія. Має бути певне регулювання. Коли бачимо конфлікти між компаніями, між людьми, коли будують заводи, що забруднюють середовище, коли більший утискає меншого, то маємо сказати – цього бути не повинно.
Де межа між прийнятним і неприйнятним регулюванням?
– Якщо не створюєте негативних ефектів для інших, то вас не потрібно обмежувати. А економічне шахрайство треба зупиняти.
Свобода означає, що заробив як бізнесмен – це твоє. Але віддай частину суспільству. Це може бути 5 відсотків, 10. Однак не може бути, що шахти платять 25 відсотків податків, а юридичні компанії – по 5, бо повідкривали ФОПи (статус фізичної особи-підприємця. – Країна).
Потрібно дати можливість приймати рішення розумним людям – ваш рецепт успіху України. Як його втілити?
– Потрібні лідери. Вони принесуть зміни, бо ті не стаються самі по собі.
Президент і прем'єр мають більше розмовляти з суспільством. А вони лише відповідають на виклики – реагують на скандали. Не ставлять на порядок денний проблему, не закликають до дискусії навколо неї. Коли востаннє прем'єр або президент вийшов і сказав, наприклад: "Українці їдуть вчитися у Польщу. Маємо з цим щось робити. Є два варіанти вирішення проблеми. Беру на себе відповідальність – обираємо перший. Ось мої аргументи". У цьому полягає лідерство. Натомість говорять лише про базові, популістичні речі – низькі зарплати й пенсії, високі ціни на газ.
Ніхто не інвестував у відновлення потужностей після розпаду Радянського Союзу. Що було, те допрацювало і зникло. Потрібно підтримувати нашу інфраструктуру й освіту – як мінімум на вчорашньому рівні. А ніхто з політиків не запитує, де молоді вчені? Викладачі? Як передавати знання? Немає такого лідера нації.
Немає і серед тих, хто прийшов до влади після Революції гідності?
– Їм складно. Керівники держави вирішують, хто житиме, а хто – вмиратиме. Коли кажеш "Відбийте село у ЛНР", то посилаєш когось на смерть. Таке відбувається щодня. Це – великий тягар для людини. Бачив, як Леонід Кучма плакав на першій Ялті після анексії Криму (Ялтинська щорічна конференція українських і закордонних політиків та підприємців. У вересні 2014-го вперше відбулася в Києві. – Країна).
Наша політична еліта зав'язла в корупційних зв'язках. Логіка будь-кого з них: "Мені потрібні гроші, щоб виграти в конкурентів, бо я кращий. Якщо поводитися з наперсниками чесно – програю". Для порядної людини виникає дилема – чи варто туди йти.
Головна проблема – в непрозорому фінансуванні політичного процесу. Для перемог там потрібні гроші. А щоб захистити свій бізнес сьогодні, треба бути політиком. Важко викорінити це. Але насправді політика має стати арбітром над бізнесом. Коли сестри б'ють одна одну, батьки мають бути суддями. Якщо ж матір за молодшу доньку, а батько – за старшу, то битимуться групами.
Як викорінити це зрощення?
– Технологіями, малим і середнім бізнесом. Подивіться на ІТ-компанії. Їм уряд не заважає розвиватися. Тому блокчейн (розподілена база даних, яку зберігають на різних ресурсах так, що її неможливо знищити повністю. – Країна) концептуально важливий для таких країн, як ми. Якщо у вас є фізична частина бізнесу в Україні, на неї можна "наїхати". А з блокчейном можуть створити проблеми лише одній частині, а інша працюватиме. Можливо, майбутнє – в цьому.
Якщо Uklon не реагуватиме на Uber, то його не буде (Uklon – українська служба виклику таксі через інтернет. Uber – її американський конкурент, працює в Україні з 2015‑го. – Країна). Якщо влада ігноруватиме бажання суспільства бути демократичним і заможним – її теж не існуватиме. Це означає, що не буде й України – всі кудись поїдуть. Це питання 30–50 років. Можемо перетворитися з держави на територію.
Для якісних змін потрібно більше стартапів. Вони є ознакою економічної свободи. 2013 року українці вийшли на Майдан через те, що побили дітей. Наступного разу можемо вийти, якщо відбиратимуть стартапи. Сьогодні розповсюджено: "Він багато заробляє. Бачите, яка наволоч". Ця програшна радянська логіка тягне всіх назад. Маємо думати: "Я теж можу". Треба бачити багато людей, які щось вигадали – і заробили мільйон. Тоді не скажеш, що це через зв'язки. Що більше заможних ютуберів, геймерів, блокчейнерів знатимемо, то більше віритимемо в себе.
За кордоном працюють понад 5,5 мільйона українців, за оцінками Держслужби зайнятості. Кількість трудових мігрантів до Польщі з 2013 року зросла в шість із половиною разів. Про що це свідчить?
– Що немає можливості розвиватися, бракує ресурсів, економічної свободи, підтримки. В іншій країні медом не намазано. Всі ми хочемо, щоб тут була така інфраструктура, як у Сан-Франциско чи Берліні. Київ наближається до німецької столиці. Якщо добре заробляєте, тут можна жити. Щодо ресторанів, бутиків, вечірок, концертів – Київ і Львів значно цікавіші, ніж, наприклад, Піттсбург.
Потрібно будувати інститути державності. Ми завжди будемо інтелектуальною колонією, якщо і далі протиставлятимемо себе державі.
Литва ініціює так званий план Маршалла для України. Це 5 мільярдів євро щорічно протягом десяти років. Що потрібно для його ухвалення в Євросоюзі?
– Нам треба ці гроші. Вони захистять наш суверенітет. Це як зі Швейцарією. Що більше вкладають грошей у банки Цюриха, то більше зацікавлені, щоб там не було війни. Чи отримаємо цю допомогу, залежатиме від реформ. А інвестиції потрібні насамперед в інфраструктуру – дороги, громадський транспорт, парковки, телекоми, склади.
Уряд прогнозує зростання економіки на 3 відсотки наступного року. Як домогтися більшого?
– 3–6 процентів – це дитячий садок. Нам потрібно 10–15.
Не існує простого рішення на кшталт – вкладемо в агрокомплекс 5 мільярдів, і в нас усе зросте. Може навіть гірше бути. За аналогією, сім'я розбагатіла і всі пересварилися, а зрештою, збанкрутували. Потрібно побудувати економічні інституції та з'ясувати, які в нас є принципи: в освіті, пенсійній реформі, медицині. Щоб люди були впевнені у завтрашньому дні. Щоб бачили перспективу. Якби виборці 1992-го думали на п'ять років уперед, а не яка пенсія буде завтра, ми вже були б, як Польща чи навіть краще.
Треба вірити, що ми велика економічна країна. Нас багато – і ми європейці. У нас освіта високого рівня. Суспільству потрібно повірити в себе. Нам допомагали американці та європейці. Але не дуже. Це ми самі себе врятували – наші добровольчі батальйони, військові, наші бандити, які в критичні моменти діставали зброю й казали: "Це – моя земля, а не російська". Тепер треба повірити і в економіку. Якщо більшість українців думатиме, що в нас неможливо досягнути понад 5 відсотків зростання на рік, ми будемо приречені на бідність. Те, що повіримо, нічого не гарантує. Але дає надію. Без цього точно нічого не вийде.
3 
1
Коментарі