Чого хоче українське суспільство від політиків
Володимир Зеленський – унікальний президент. Не лише тому, що став ним без будь-якого політичного минулого, а зі сцени "95-го кварталу". А й тому, що так довго тримає президентський рейтинг. Це не було властиво ні Ющенку, ні Януковичу, ні Порошенку. Їхня підтримка падала за кілька місяців.
При владі Зеленський уже понад рік, і нові рейтинги дають йому заледве 30 відсотків. "Слуга народу" має трохи більше 20.
Рейтинги знижуються, але вкрай повільно. Причина – люди не знають, за кого голосувати. Попри все сказане противниками "слуг" і президента, кардинальних змін на гірше у країні не відбулося. А все, що не гірше, – то краще. Принаймні у свідомості багатьох, які не бачать альтернативи Зеленському. До того ж не зрозуміло, кому можуть віддати голоси й ті, хто в ньому розчарується.
Тенденція сумна. Втрачені "зеленими" голоси переходять до проросійських сил. І це помітно в усіх соціологічних дослідженнях. Зокрема, на друге місце серед можливих кандидатів у президенти вийшов лідер "Опозиційної платформи – За життя" Юрій Бойко, на кілька десятих відсотка обійшовши лідера "Європейської солідарності" експрезидента Петра Порошенка. І це лише початок.
Загалом є три категорії розчарованих "зеленою" командою.
Перша – проросійські виборці або люди старшого віку. Їхні переконання більш-менш усталені, вони чекають від держави соціального забезпечення, приборкання "націоналістів" і щоб було, як раніше. Від Володимира Зеленського вони переходять до Віктора Медведчука – ну, бо кажемо "Бойко", а в голові – "Медведчук".
Друга категорія – молоді виборці, здебільшого формату "какаяразніца". Люди, які вважають себе просунутими й ліберальними. А водночас ось такі випускники, які у столичній школі №90 записують відео про ненависть до кримських татар і "російський Крим". Бо вони знають краще за "пропаганду" і вчителів. Цей сегмент масово переходить до Анатолія Шарія. І не варто тішитись ілюзіями про свідому молодь. Вона переважно несвідома, дивиться його канал і готова його підтримати.
Третя група – проукраїнські ліберали. Їхні очікування Зеленський провалив. Уже ясно, що жодних великих реформ і боротьби з корупцією не буде. А навіть там, де це було, поволі заливають цементом. Такі не хочуть вертатися до Порошенка, але й не можуть далі підтримувати Зеленського. Для них немає жодної політичної сили, що могла би бодай трохи задовольнити їхні вимоги.
Правда й те, що більшість таких проукраїнських лібералів із тих, хто Зеленського підтримав, досі дурять себе. Я знаю кількох із них. Намагаються переконати насамперед себе, що їхній вибір був правильний і альтернативи 2019-го просто не існувало. А хто не може собі брехати – залишаються у вакуумі. Підтримувати більше нікого.
Треба позбутися ілюзій щодо виборців Зеленського. Абсолютна їх більшість підтримають умовно російські проєкти. А меншість не мають, за кого голосувати. Тож імовірний варіант, що Зеленський зійдеться у другому турі з тим-таки Бойком. Упевнений, у Зеленського це розуміють. Тому розігруватимуть карту "голосуй за Зеленського, бо прийдуть "оці". І проукраїнським виборцям доведеться обирати нинішнього президента. Це перший сценарій. Називається "якщо буде все, як є". Позитив у тому, що в таких обставинах Зеленський змушений буде українізуватися. Тобто підтримати патріотично налаштовану частину виборців. Негатив – це Зеленський.
Другий сценарій частково пов'язаний з "Європейською солідарністю". У системі нинішніх координат, за умови "нуль нових", лише кандидат від цієї політсили був би здатний перемогти Зеленського. Але не переможе, якщо цим кандидатом стане Порошенко. Прикро писати це у розпал кримінальних справ проти експрезидента. Але Порошенко мусить піти. Негайно. Лише так "Європейська солідарність" зможе переформатуватися й народити нового лідера.
Боюся, Порошенко на це не здатен. Він повторює долю Філарета, не помічаючи цього. Я можу уявити ситуацію, коли актив "Євросолідарності" об'єднається в одну політсилу, припустімо з "Голосом", "Демальянсом", "Силою людей" та кількома громадськими організаціями, а прихильники Порошенка залишаться з ним у мікропартії, – як це сталося з Філаретом. Тоді це буде вкрай сумно.
Петро Олексійович за жодних умов не зможе стати президентом України. Він – вантаж, який тягне вниз весь правоцентристський, консервативний, національно-орієнтований електорат. Бо щонайменше половина зі славнозвісних 25 відсотків голосували не за нього, а проти Зеленського. Адже альтернативи не було. Її немає і зараз. Але її можна виростити на основі тієї-таки "Євросолідарності". Виростити – означає, що в партії таких кандидатів немає, але є вкрай токсичні особи, які є тягарем для неї. Виростити – це залучити ззовні популярного політика правоцентристських переконань. Це може бути Олена Зеркаль, або Уляна Супрун, або Володимир Омелян, або Павло Клімкін чи й Вадим Пристайко. Можна було б долучити того ж таки Віктора Ляшка. Він, безперечно, матиме серйозні політичні амбіції. І кожен із них став би серйозним, світоглядним, розумним і небезпечним суперником Зеленського. А сама партія отримала б нове дихання. Для цього потрібно попрощатися з Порошенком. Здається, "Європейська солідарність" на це не здатна. Отже жодних шансів не матиме.
Другий сценарій – це поява нової сили. Її можна очікувати як серед наявних – "Демократична сокира" або "Сила людей" плюс відомий політик – так і зовсім нову. І тут варто наголосити на особливості українських виборців. Вони в масі своїй не надто ліберальні. Ні в економічному, ні в соціальному плані. Український виборець не готовий до торпедування тем гендеру, прав ЛГБТ, секуляризації тощо. Кажу це безвідносно до того, чи таке торпедування потрібне. Проте ліберальні сили переконані, що тиснути на ці теми потрібно просто зараз. Тому ліберальна сила з таким порядком денним заздалегідь не здатна перемогти Зеленського.
Щоб успішно конкурувати із "зеленими", політсила мусить бути консервативною, на зразок польського "ПіСу". Ліберальний порядок денний в економіці мав би компенсуватися традиціоналістським дискурсом у соціальній сфері, підтримкою родини тощо. Мало політиків на це здатні, бо ліберальна соціальна агенда приносить чимало дурних грошей через європейські та американські фонди, – відмовитися від них важко.
Суспільство має запит на класичну консервативну політичну силу, що об'єднала би проукраїнський сегмент. І з'явитися вона мала б уже наступного року. Можливо, хтось із перелічених вище політиків розпочне процес її створення. І тоді ми опинимося в іншій політичній реальності.
Нова партія, очевидно, перетягне значну частину голосів від "Євросолідарності", проте зможе перехопити й більшість бодай трохи проукраїнських виборців Зеленського. І тоді цілком імовірний другий тур без Володимира Олександровича. Уявний кандидат правоцентристів проти Бойка. Надто якщо вдало організувати боротьбу між Медведчуком і Шарієм із залученням Зеленського. Загравання з електоратом Медведчука – удар під дих від "молодих перспективних" Шарія. Повернення в Instagram – відштовхування від старшого покоління з боку ОПЗЖ.
Уже зараз можна стверджувати, що місцеві вибори, зокрема й у Києві, стануть промовистим свідченням того, чи президентська партія ще здатна набирати більшість очок. Підозрюю, що ні. І це початок кінця "зелених". Водночас це не матиме жодного сенсу, бо формат місцевих виборів не відобразить розкладу на наступних президентських і парламентських. Хіба що вони будуть позачергові.
Провести позачергові парламентські Зеленському дуже хочеться. Але не може. Бо його партія не зможе взяти більшості, а за дивного збігу обставин, могла б опинитися в опозиції. І тоді – кінець.
За останніми опитуваннями, "Слуга народу" може набрати близько 25 відсотків, "Європейська солідарність" – близько 20, ОПЗЖ – 19, "Батьківщина" – 7. Додатково до Верховної Ради могли би пробитися "Сила і честь" або "Партія Шарія", – це якщо візьмуть омріяні 5 відсотків. Отож "слугам" довелося б обирати партнера або партнерів по коаліції, до чого вони не звикли. А за фантастичного розвитку подій "Європейська солідарність", ОПЗЖ та "Батьківщина" могли б узагалі відправити "зелених" в опозицію і перетворити президента Зеленського на англійську королеву. Думаю, в Офісі глави держави це розуміють, отже дочасних парламентських чекати не варто.
Чи буде реванш? Враховуючи, як наші політики примудрилися програти проукраїнського виборця навіть в умовах втрати Криму й Донбасу та мільйонів проросійських виборців звідти, можливо все. Проте я лишаюся оптимістом. Будь-якому політику, який цілиться у президенти, доведеться загравати з проукраїнським електоратом. А отже, при владі буде або новий проукраїнський кандидат, або Зеленський, який стане більш проукраїнським. Так уже було з Кучмою.
Друзі просять називати прізвища. У статті ніби й не випадає, але будь-яке прізвище робить її читабельнішою. Я здавна був прихильником специфічного розкладу – симпатизував би Наталії Яресько як президентові і Володимирові Омеляну або Павлові Шереметі як прем'єрові. Проте це вподобання, отже фантастика. З реальних кандидатів, підозрюю, найбільше шансів матимуть Олена Зеркаль і Віктор Ляшко. Сильною фігурою міг би стати і Дмитро Дубілет, проте зірки мали б аж занадто правильно зійтися. Не знаю, як викрутиться крива української політики і що я писатиму за рік, проте деколи підозри мають властивість не бути аж такими далекими від істини.
5 
35413
Коментарі