Донбасу маємо давати тільки те, за що він здатен заплатити – вважає політолог Юрій Романенко
Яка мала би бути стратегія України до непідконтрольної їй частини Донбасу?
– Маємо керуватися здоровим глуздом. Перше: треба визнати, що Донбас на сьогодні не є український. Частина його окупована, а решта – може бути окупована, якщо влада й надалі вестиме політику невизначеності: коли робимо крок вперед і два назад.
Друге: через Донбас країна зазнає смертельно небезпечні збитки.
Третє: конфлікт із Донеччини й Луганщини може поширитися на решту території держави. Маємо готуватися до того, що його ескалація є найбільш імовірним сценарієм.
Четверте: проблема Донбасу не може бути розв'язана без усунення протиріч на рівні головних світових гравців. Зараз нами жертвують, як пішаками – і Росія, і США, і Євросоюз. Маємо обов'язково опинитися в таборі переможців. Тільки тоді вирішимо проблеми Донбасу й Криму. Можливо, ми навіть географічно збільшимося. Так було з Румунією внаслідок Тріанонського мирного договору 1920 року, хоча вона програла всі ключові битви Першої світової війни.
Відносини з Донбасом маємо перевести на чистий монетаризм. Давати тільки те, за що вони платитимуть. Якщо хочемо щось отримати від них – теж повинні платити.
Як ситуація на Донеччині й Луганщині впливатиме на життя в Україні?
– Для нас оптимально було б видатки на регіон перекласти на олігархів із Донбасу й на Росію. Маємо максимізувати їхні витрати. Тим паче, що більшість тамтешнього населення є ворожим до України. Геннадій Москаль (губернатор Луганщини. – "Країна") називає цифру від 70 до 90 відсотків.
Маємо бути гуманні з ними настільки, наскільки вони готові бути гуманні до нас. Якщо вони вважають, що тут "бандерівці" і "кривава хунта" – це їхнє право. А наше право надавати їм тільки ті товари й послуги, за які вони здатні заплатити. І якщо їм не буде за що жити – це їх проблема. Кожна людина має відповідати за свій вибір.
Які ще завдання України в цій війні?
– Маємо вийти з неї у кращому стані, ніж увійшли. Або принаймні "в нуль" – повернути Крим і Донбас. Якщо на певній території виникає середовище, здатне розкрити потенціал того чи іншого народу, ця територія починає всмоктувати капітали, інтелект і технології. І досягає шалених успіхів. Так, наприклад, було з Південною Кореєю. І навпаки: якщо народ, за своїм організаційним потенціалом, не відповідає території, яку займає, він невідворотно її втратить – повністю чи частково. Зараз це відбувається з нами.
Але це переживає і Росія. Вона стискається з часів війни з Японією 1904–1905 років. Було три хвилі зменшення Росії – 1905-й, 1917–1920-й і 1991-й роки. Звісно, трапляються короткі регенерації, як у випадку з Кримом. Але це не змінює головного тренду: Росія поступово стискається і ще втратить значну частину територій. Це означає, що в Східній Європі буде суттєве переформатування балансу сил. І це наш шанс. Маємо підібрати падаюче знамено Росії, як організатора цього простору. Яким, наприклад, Німеччина є для Європи чи Туреччина – для Близького Сходу.
Що в цьому процесі найголовніше?
– Люди. Треба залучити нереалізованих людей ззовні. Їх на пострадянському просторі дуже багато. Наприклад, членів команди Михаїла Саакашвілі – щоб швидко відбудувати систему правоохоронних органів. Можемо використовувати великий гуманітарний потенціал Росії – якщо дамо можливість його лідерам заходити в Україну і працювати, належно організувавши економіку цих процесів.
Росіянин Станіслав Бєлковський майже рік намагається отримати українське громадянство. Але Києву такі блискучі інтелектуали не потрібні. До речі, як і свої. Ми продовжуємо жити рефлексами, а не мізками. Тому все, що відбувається нині в Україні, є цілком закономірне і справедливе відносно держави й народу.
Які задачі в інших гравців?
– Стратегічною метою Кремля є створення континентального союзу Німеччина – Росія – Китай, який буде противагою США. Україна Москві потрібна для того, щоб закріпити, через розподіл сфер впливу у Східній Європі з Берліном, стійкі відносини з Німеччиною, а потім "продати" цей альянс Пекіну. Китаю у довготерміновій перспективі це було б вигідно. А в коротко- чи середньостроковій реалізація такої стратегії наразиться на протидію США. Через контроль світових морських комунікацій ті здатні обвалити економіку КНР – без великого ризику для себе.
Тому Піднебесна зайняла вичікувальну позицію. Стараються відтягнути конфлікти, які назріли у них із США. Америка, зі свого боку, розуміє: якщо залишити все, як є, то Китай рано чи пізно стане невразливий. Бо час грає на Пекін і проти Вашингтона. США зацікавлені в турбулентності в Євразії, оскільки вона погіршить позиції головних конкурентів – Китаю, Росії та Євросоюзу.
Вашингтон прагне посилити залежність ЄС від США й скріпити її зоною вільної трансатлантичної торгівлі. Послабити максимально Росію і домовитися з Пекіном щодо подальшого світового устрою. Якщо не вдасться – обмежити його модернізацію: через контроль доступу до світових ринків, втягуючи КНР в конфлікти на периферії, які послаблюватимуть його.
Що Вашингтон може запропонувати Пекіну в обхід Москви?
– Договір, де проблеми Китаю вирішуються за рахунок Росії. Що в неї головне? Ресурси Сибіру.
Америка має два сценарії щодо Росії. Перший: Москві пропонують пройти через лібералізацію, на чолі ставлять керовану зрозумілу фігуру, наприклад, Ходорковського. Можливо, Вашингтон ще змусить Кремль відмовитися від ядерної зброї.
Ця модель буде прийнята багатьма у світі. Бо під час української кризи всі побачили, що таке Росія з ракетами і газом. А США ядерна зброя не потрібна, в них є значно ефективніші технології війни. Таким чином американці пролонгують своє лідерство і вирішать питання контролю над Росією. Включають її у свою орбіту й одночасно позбавляють Китай доступу до російських ресурсів. За такого сценарію РФ можна буде зберегти відносно цілісною – для кращої керованості. Але вона втратить залишки інструментів впливу на світову політику.
Якщо російська еліта не погоджується на такий варіант, запускаються домовленості з Китаєм та іншими гравцями про розділ РФ. Росія через економічні проблеми, які їй зараз створюють, входить у затяжну кризу. Одночасно Москву втягують у численні конфлікти на периферії країни. Відбудеться перенапруження квазіімперського організму та його розвал. Далі починається сценарій Туреччини після Першої світової війни: відкидаються національні околиці, посилюються позиції різних націоналістів. Країна стискається до свого історичного ядра, а модернізація запускається на базі моделі національної держави. З Російської Федерації може постати якийсь "русский мир" з територією від Москви до Уралу. А ресурси Сибіру й Далекого Сходу поділять між собою кілька світових гравців.
Цей сценарій вигідний багатьом, зокрема й нам. Якщо модернізуватимемося скоріше за Росію, за якийсь час почнемо втягувати у свою орбіту найближчі країни – Білорусь, Молдову, Кавказ. Якщо ж раптом Росія розвалюється, метою нашої подальшої політичної гри є фактичний вихід на кордони з Грузією, отримання контролю над усім північним узбережжям Чорного моря. Так одночасно заблокуємо доступ залишкам Росії до моря і виходимо на Каспій і Центральну Азію. Це буде дуже потужна стратегічна позиція для України.
Хто може бути нашим союзником у регіоні?
– Варшава й Анкара. Їхні інтереси збігаються з нашими. Туреччина є військовим союзником США й багато чого в нас купує. Вона зацікавлена у власній авіації, бо хоче перетворитися на найбільший транспортний вузол на шляху з Європи в Азію. А Україна через Туреччину може отримати вихід на ринки Близького Сходу й Африки. У нас є сільське господарство, ВПК і певні сегменти в машинобудуванні, які можуть бути цікаві всьому арабському світу.
Варшава – наш другий регіональний союзник у такій конфігурації. Разом із Польщею Україна зможе ефективніше відстоювати інтереси проти Німеччини, якщо та дрейфуватиме до Росії. Стратегічно мотивації Варшави і Києва відносно Берліна й Москви однакові: важливо не допустити посилення Німеччини й Росії настільки, щоб ті вирішували нашу долю за нас. Тому Україна і Польща повинні триматися одне одного. Якщо в цій конфігурації з'являться Білорусь і Прибалтика, то отримаємо суперпозицію відносно Німеччини та Росії.
Який інтерес США у конфлікті між Києвом і Москвою?
– Сполучені Штати використовують Україну як наживку. Тепер вона стоїть поперек горла в російської щуки. Ситуація створила для Кремля дуже негативний імідж. Це дозволить американцям запустити фінансові процеси, що підриватимуть російську економіку. Таким чином Вашингтон розлучає Європу й Росію. США напевно знали, що накльовується велика змова між Берліном і Москвою. І дали їм загратися.
Росіяни понад 10 років створювали в Україні вигідну ситуацію для початку розподілу сфер впливу у Східній Європі. Майдан і події після нього показали: напевне були кулуарні домовленості щодо розподілу України між Москвою та Берліном: індустріальні райони йдуть під непрямий контроль Росії, а центрально-західні області – під ЄС. До цього треба ставитися як до даності. Як казав колишній голова МЗС Польщі Радослав Сікорський: "Світ ділиться на дві категорії – ті, кого їдять, і ті, хто їсть. Я не хочу, щоб Польщу з'їли". Ось таке служіння своїй країні має стати аксіомою для майбутніх українських політичних еліт. Бо теперішні від цього далекі.
Як нам не бути "з'їденими"?
– Зараз потрібно мілітаризувати державу. Більшість українців ще не усвідомлюють того, що ми воюємо. Людина влаштована так, що доки її не зачепить – не розуміє очевидного.
Треба дивитися правді в очі. Перше: проблему Донбасу не буде врегульовано протягом наступних місяців і навіть років. Друге: це відбуватиметься в контексті розв'язання світової кризи. А вона зникне не раніше 2020-го. Бо треба десь два роки, аби розкачати Росію. Потім кілька років вона "провалюватиметься" у внутрішні проблеми. В цей час з'ясовуватимуться всі питання між Вашингтоном і Кремлем, Москвою та Пекіном, США і Китаєм. У різних формах, але розставлятимуть крапки над "і".
Війна в Україні залежатиме від цих процесів. Путін і далі намагатиметься зруйнувати політичну стабільність у нас – доки не втратить владу в Москві. Нам потрібно встояти в цій боротьбі. Тоді зможемо на щось претендувати навіть тільки фактом свого існування. Наприклад, на репарації або компенсації.
Що на нас чекає в короткостроковій перспективі?
– Думаю, дестабілізація буде в другій половині зими. Порошенко може втратити владу вже навесні. Може бути газовий удар, який похитне політичну стабільність і зруйнує більшість у Верховній Раді. Паралельно може бути російський військовий удар з боку ЛНР і ДНР. Тоді позиції Порошенка похитнуться скоріше, ніж ми думаємо.
Якщо Захід дасть достатньо ресурсів, щоб втримати соціалку й поділитися грошима з елітами, президент може встояти. Перекладе відповідальність на Верховну Раду й уряд. Але позачергові вибори все одно будуть – парламентські. Це потрібно буде Порошенкові, щоб злити баласт із залишків старої еліти, завести нові кадри – переважно технократів, які працюватимуть під його парасолькою. Це можна буде робити під прикриттям напрацювань із люстрації.
У нього це вийде?
– Я дивлюся на все це песимістично. Бо виникає питання ресурсної бази для теперішнього режиму. Якщо Порошенко врегулює ситуацію наприкінці зими-навесні, то на осінь ці проблеми знову випливуть. Ситуація може бути вирішена тільки революційним способом. Щоб знайти ресурси, потрібно вбити більшість корупційних схем, через які з бюджету викачують гроші. Для цього треба попрощатися зі старою елітою й підняти нових. Ви впевнені в тому, що Порошенко на це піде? Я – ні. Думаю, з нього не вийде Конрада Аденаурера. Тому ми жахливо програємо в часі. І що далі, то простору для маневру в Порошенка меншатиме.
Скоріш за все, на осінь 2015 року ввійдемо в політичний колапс. Протягом 2016-го стару політичну еліту буде знищено – політично. А можливо, і фізично. Як наслідок, де-факто, народиться Третя республіка (Першою була УНР у 1918–1920 роках, друга республіка настала після проголошення незалежності 1991-го. – "Країна"). Нам доведеться стартувати якщо не з нуля, то з дуже низьких показників в економіці. Як тільки Росія почне провалюватися у її внутрішні проблеми, нам стане простіше. В найгіршому випадку, в Україну введуть миротворців. Але це якщо перетворимося на європейське Сомалі.
Чи можливий в Україні військовий переворот?
– На даному етапі – ні. Будь-яка хунта передбачає наявність сильного інституту армії. Там має бути критичне ядро офіцерів, що відтворюють модель держави, якій вірні. Цю модель вони повинні або модернізувати, або законсервувати. У Чилі, Єгипті, Туреччині була дуже сильна роль армії у соціумах ще до початку хунт. На порожньому місці нічого не може виникнути. Має бути передісторія.
Наша хунта може бути португальського типу – коли інтелектуал Салазар обіперся на армію й запустив авторитарну модель модернізації. Україну виведе з кризи сплав силовиків, орговиків та інтелектуалів. Коли в якійсь політичній силі будуть представлені всі ці еліти, це означатиме: "світло в кінці тунелю – близько".
Не авторитарна модернізація можлива?
– Ні. Ми перебуваємо в стані війни. В таких умовах перемагає той, хто здатен швидко приймати рішення і максимально ефективно використовувати наявні ресурси. Той, хто довго ухвалює рішення, війну програє – навіть якщо рішення правильні. Авторитарна модернізація – це не добре і не погано. Ми пройдемо через такий період як необхідну умову для виживання. Головне – встояти в глобальній бурі. Потім вийдемо на реальні форми державного устрою, з перетіканням влади до місцевого самоврядування. Держава виконуватиме функції арбітра, стратегування і безпеки, а все решту люди вирішуватимуть самі.
3 
1
Коментарі