Після об'єднання 25 областей у вісім регіонів матимемо вісім величезних міст посеред пустелі

 

Як поділити Україну

Екс-губернатор Одещини ­нардеп-"регіонал" Сергій Гриневецький запропонував збільшити області й створити на їх основі вісім регіонів. ­Політики не вперше заходились перекроювати країну. 2005 року тодішній віце-прем'єр Роман Безсмертний ініціював ­адміністративно-територіальну реформу. На його думку, Україну можна було б поділити десь на 20 регіонів.

Чим поганий нинішній устрій? І чи він узагалі поганий? Закиди не змінюються роками.

По-перше, людей бісить, що областям не дають грошей. ­Зібрані податки об'єднують у ­Києві в один бюджет і потім розподіляють за власною ­логікою. Тоді починаються звинувачення одне одного в тому, що хтось їсть більше. "Ви взагалі на дотаціях сидите!" – ­кажуть донеччани галичанам. "Та ні, вам більше дотацій перекидають!" – ­відповідають ті.

По-друге, теперішня територіальна система в Україні ­створена Радянським Союзом. Той ­потребував потужної індустріальної економіки, тому сприяв областям із великими центрами. Жити в районному містечку було невигідно. Людина намагалася прорватися до обласного, бо там були великі державні підприємства. Містечка знелюдніли.

По-третє, області не враховують етнографічної та історичної специфіки українців. Нарізали їх за принципом економічної доцільності. Наприклад, звикли говорити про три галицькі області. Але Тернопільщина об'єднує в собі Галичину на заході, Волинь на півночі та Поділля – на сході. Така сама комедія мало не з усіма областями.

По-четверте, часто кажуть, що починати потрібно знизу, тобто утворювати місцеві громади. Це може бути кілька сіл, ­містечок, які мають спільні заклади, реєстрацію тощо. І, звісно, спільний бюджет. Тоді ці громади можуть об'єднуватися в повіти, а повіти – формувати землі або регіони. Це називається трьома ­адміністративно-­територіальними рівнями. ­Проте, щоб сформувати громади, треба залишати їм ­податки. А Київ цього робити не хоче.

Якщо зберегти все, як є, невдовзі занепадуть села і спустошаться райцентри. За 15–20 років матимемо зо сім-вісім мільйонників і сильно проріджену територію. Україна й так дуже мало заселена. ­Перше, що впадає у вічі, коли їдеш на Захід або вертаєшся ­назад, – як густо стоять посе­лення в Європі й наскільки далеко – у нас. Це проблема не лише залюднення, а й розподілу населення. Можна помістити мільйон у кілька квадратних кілометрів, а можна розселити по 10 містах і 50 містечках та селах, залюднивши цілий регіон.

Жити в районному містечку було невигідно. Людина намагалася прорватися до обласного

Після об'єднання 25 областей у вісім регіонів матимемо вісім величезних міст посеред пустелі. Яку, звісно, можна обробляти латифундистам. Для цього багато людей не треба.

Провести реформу знизу догори дуже важко – через надмірну централізованість. Лишається розділити Україну так, щоб максимально створити умови для розвитку невеликих міст та місцевих громад навіть за наскрізь гнилої системи. І підготувати її для великого поділу в ­майбутньому.

Найкраще зняти перший ­рівень. Тобто прибрати ­області. ­Зараз Україна має 490 районів. На ­їх основі можна ­створити 100–120 повітів, щоб населення кожного з них було десь від 300 до 500 тисяч. ­Цього ­достатньо для налагодження самостійного економічного, соціального та культурного життя. Повіти можуть охоплювати три–п'ять ­теперішніх районів. Після скасування областей відбудеться значний перерозподіл людей і чиновників. Вінниця матиме той самий статус, що й, наприклад, Хмільник. Повіти потребуватимуть керівництва і власної корупційки, тож по них ­швидко роз'їдуться чиновники з теперішніх обласних центрів. Аби була корупція, потрібні гроші. Чиновники вибиватимуть їх для повіту в ­Києві. Така система оживить ­місцевий рівень у будь-якому суспільстві – що в нормальному, демократичному, що в нашому.

Візьмімо для прикладу ­Київ­щину. 25 районів об'єднуємо у сім повітів. Київ дістає статус міста-повіту. Решта – Вишгородський, Фастівський, Біло­церківський, Переяславський, Броварський та Бориспільський. Шість міст піднімаються до статусу повітових центрів і зав'язують на собі життя навколишніх громад.

Така система працює у Франції, де повіти називають департаментами. Раніше вона існувала в Польщі, там таку функцію виконували старі воєводства. Її досі мають Румунія й Туреччина. ­Нещодавно на неї перейшла Латвія, бо хоче природно зміцнити місцеве самоврядування.

Чи це означає, що від першого рівня поділу – областей, регіонів або земель – треба відмовитися? Ні. Але об'єд­нати по кілька повітів в одну землю можна завжди. Франція має ­департаменти від 1790-го. Вони проіснували як єдина верхня система поділу країни 200 років. І лише 1986-го їх звели у 16 регіонів. За цей час у країні оформилось місцеве самоврядування. Об'єднати все у великі регіони означало перенести кілька важливих повноважень із Парижа до регіональних цент­рів. Тепер департаменти можуть розв'язувати найголовніші свої проблеми на рівні регіону,

а не країни. Решта – залиши­лось, як і було. ­Франція має 96 департаментів ­усередині країни та ще п'ять – заморських.

Не кажу, що нам знадобиться 200 років, щоб об'єднати повіти в землі, як це зробили французи й досі не зробили румуни. Якщо в Україні зміниться адмі­ністративна система, корупції поменшає, а демократії – побільшає, то це можна буде здійснити років за 20. Якщо – ні, то за 50–70. Може, і 100, хтозна. Тим більше, саме поділ на землі викликає найзапекліші суперечки.

Реформа зруйнує усталений пострадянський спосіб життя і змусить населення чухати потилиці

Найкраще було б зробити це так, щоб поєднати економіку й історію. Проте це далеко не завжди вдається. Я об'єднав би повіти у 18 земель: Київ, Закарпаття з центром в Ужгороді, Галичину з центром у Львові, Буковину з Чернівцями, Полісся з Коростенем, Волинь із Луцьком або Кременцем, Поділля з Кам'янцем або Вінницею, Наддніпрянщину з Полтавою або Черкасами, Чернігівщину з Черніговом, Сіверщину з Глуховом або Путивлем, Слобожанщину з Харковом, Донбас із Донецьком, ­Запоріжжя з Дніпропетровськом, Таврію з Херсоном, Приазов'я з Маріуполем, Наддністрянщину з Одесою, Басарабію з Білгородом або Ізмаїлом та Крим – із Сімферополем чи Бахчисараєм. Це створило б хороші економічні умови для кожної з земель, та й історично було б виправдано.

Чому повіти й землі, а не ­райони та регіони, що наполегливо підсовують то "помаранчеві", то "біло-блакитні"? Саме такі назви існували історично. А ще це бодай невелич­кий реверанс у бік ­України 1917–1921 років, коли такий поділ прописували у проектах Конституції УНР за Центральної Ради й Директорії. Ми й так занадто часто мавпуємо УРСР або ж створюємо щось ­гібридно-скалічене. Як ті ж таки "Регіони". А за часів УНР землі мали досить романтичні назви: Деревлянська земля, Поросся, Самара, Низ. ­Зазвичай, коли земель або повітів багато, їм дають назви місцевих річок. Такий принцип повівся від французів. Чому б і ні?

Щодо земель варто дискутувати й дискутувати, бо багатьом такий варіант не сподобає­ться. Але перший етап змін ­треба б робити найближчим ­часом. І не під вибори, а задля розвитку місцевих громад.

Очевидно, що теперішня влада на це не здатна. Така реформа зруйнує усталений пострадянський спосіб життя і змусить населення чухати потилиці, щоб не вмерти з голоду. Люди цього страшенно не люблять. ­Проте інакше вони ж невдовзі остаточно маргіналізуються. Не підіймуть районні центри на ­рівень обласних, а опустять обласні до районних. Що вже видно на багатьох прикладах.

Звісно, буде комедія з ­ідентифі­кацією людини – але це теж плюс. Питатимуть: "Ти звідки?" – "Зі Старобільського". – "А це де?" Хоч географію вивчимо. А може, й водойми. Щоб відрізнятися від сотні собі подібних, треба буде щось вигадувати. Тобто чухати потилиці. Що завжди ­добре

×